Нація повернена вперед. Вона твориться і змінюється щодня. Якщо ми віримо в те, що нація живе у впорядкованих переказах історії, що їх нам дають наші чільники, то нашій історії кінець.
Епілог
У Живці, як і у Відні, з улаштуванням гучних святкувань пов’язаний певний ризик. Марія-Кристина Габсбург, що знову живе у замку в середмісті, не раз скаржилася. Бувало й таке, що вона погрожувала молоді запрошенням на торт. Замок, який уже не належить її родині, слугує місту як музей мистецтв. Частину фондів музеєві подарувала Марія-Кристина.
Марія-Кристина мешкає сама в невеликому кутовому помешканні, є такою собі гостею міста. Родинна броварня належить фірмі Heineken, що побудувала там власний історичний музей — із давнім обладнанням, рекламними плакатами у стилі art deco, відеомонтажами з Другої світової війни і моторними гідами із слухавками та мікрофонами. Навколишні верховини також змінилися. Снігові шапки на них нині тануть швидше, ніж коли Марія-Кристина була маленькою дівчинкою, зелень досягає вершин скорше і залишається на них довше.
Марія-Кристина, що вдягається в чорне, має сині очі, які споглядають, не контактуючи. Спроба зловити її погляд подібна до спроби зосередити взір на поверхні моря. Вона говорить міжвоєнною польською з провокативною швидкістю — так, наче історії не призначені для розуміння. У розмову вона вставляє французькі та англійські фрази — яких, можливо, сімдесят років тому її наставник навчив як розмовних. У вільній демократичній Польщі початку двадцять першого століття вона є живим символом героїчних польських Габсбурґів, які вибрали Польщу і страждали за свій вибір. Вона ніколи не прийняла іншого громадянства, крім польського, і не одружилася. Живецька мерія дбає про неї і допомагає влаштовувати відвідини.
Одного літа Марію-Кристину в Живці відвідала дюжина переможниць різноманітних конкурсів краси. Як і угода з Гайнекеном, ця подія надала добру рекламу для туристичного містечка, що бачило кращі часи. Королеви краси зустрілися із справжньою принцесою. Ймовірно, це була зустріч рівних. Із особами королівської крові нині панькаються, як не панькалися за часів її дядька Вільгельма, частково тому, що вони більше не висувають претензій на владу, а частково тому, що сам скандал став річчю банальною. Вільгельм, як своєрідний гульвіса, загравав із справжнім ризиком. Впродовж більшої частини свого молодого життя він не переймався чужими думками і був цілком безоглядним у власній сексуальній поведінці. Та коли він намагався відновити політичну кар’єру, його в Парижі присоромили популярні часописи 1930 років. Нині скандал уже не має сили приборкати королівське походження; саме це походження нині означає не набагато більше, ніж вроджену знаменитість. У зустрічі Вільгельмової племінниці Марії-Кристини із Міс Плейбой не було ані натяку на скандал. Це були лише світські плітки в регіональній газеті. Неймовірним чином Польща стала чимось дуже схожим на нормальну європейську країну.
Інший палац родини Габсбургів, на острові Лошинь, що нині належить до Хорватії, є дещо галасливішим. Вілла, будування якої Штефан завершив невдовзі по народженні Вільгельма, нині слугує санаторієм, який спеціалізується на лікуванні алергій. Улітку хорватські підлітки, розміщені по декілька в кімнаті, вистрілюють із відкритих вікон палацу гучною музикою з підсилювачів. Будівлю націоналізовано у багатьох значеннях цього слова. Належить вона державі, а представлено її як набуток нації. На споруді немає жодного зовнішнього натяку на те, що вона колись була мешканням Габсбургів, або що вона якось пов’язана з постатями польської та української історії. Сад навколо неї є національним парком. Через сто років після Штефанового відходу його екзотичні дерева і квіти ростуть далі, хоча заслугу в цьому приписують хорватському науковцю.
Минає час, усе міняється. Острів зустрів століття частиною Габсбурзької монархії з її стримінням до вічности й компромісами з адептами поступу націй. Пізніше він належав до фашистської Італії, був під правлінням режиму, що поділяв імперську прив’язаність до символів, але вірив і у величну італійську сучасність, що її прискорить геніальний чільник. Після Другої світової війни острів увійшов до складу комуністичної Югославії, чию систему легітимізувало переконання в тому, що поступальний рух часу ніс із собою поступ до утопії соціальної справедливости. Сьогодні він є частиною незалежної Хорватії, національної держави, яка з мертвотною блідістю повертається до віри двадцятого століття у те, що час несе національне визволення. Та сьогодні мірою національного успіху в Європі є не державна незалежність, а членство у Європейському Союзі.
Австрійські інвестори прагнуть купити віллу і реставрувати її. Дитячий майданчик у парку спонсорує австрійський банк — мабуть, заради добрих відгуків. Хорватська влада зволікає. Такій трансакції, мабуть, нелегко буде опиратися, коли Хорватія адаптується до законодавчих норм Європейського Союзу. Легко уявити собі, як давній шарм вілли відновлять і як її заповнять австрійці, що їх ностальгія за Габсбургами надитиме до палацу, збудованого ерцгерцогом, — або українці чи поляки, що думатимуть про Вільгельма та Альбрехта, чи радше про Василя Вишиваного та Кароля Ольбрахта, за їхніми українським та польським іменами. У зовнішньому парку відвідувачі ступатимуть помаранчевою стежкою опалих соснових голок на доріжках, що їх проклав Штефан. Вони шукатимуть простого фізичного здоров’я: золотого руна старих націй, чи радше населення Європи, яке старіє.
Нині населення Європи живе довше, ніж будь-коли раніше, а також краще. У міру можливості, європейці опановують час із допомогою кращої освіти, харчування та медицини. Пересічний європеєць має нині до них більше доступу — і кращого, — ніж габсбурзький ерцгерцог початку минулого століття. У більшій частині Європи ніхто вже не мусить, як Вільгельм, гинути у в’язницях тиранів. Ніхто вже не мусить, як Вільгельм і його брат Лео, вмирати від туберкульозу. Європейською нормою стає вік за вісімдесят, або навіть за дев’яносто, як-то життя їхньої невістки Аліси або ж цісареви Зіти. Отто фон Габсбург, яка у свої дев’яносто п’ять років ще вельми активна й пояснює свою довговічність у такий спосіб (він відсилає як до модерних ідей про фізичну активність, так і до габсбурзького циклічного погляду на час): «Життя подібне до ровера. Поки крутиш педалі, рухаєшся».
Щороку теплішає навколо Лошині вода Адріатичного моря. Вітри мають ті ж імена, що й століття тому: Трамонтане, Шірокко й Бора, прокляття моряків із північного сходу. Із зростанням температури повітря зміняться і вітри, а мореплавцям доведеться підлаштовуватися. Не забракне праці й картографам, які мінятимуть берегові лінії. Старі габсбурзькі карти втратять свою цінність із зростанням рівня моря. Виміри його провадитимуться з гарного молу в Ровенській затоці, де ерцгерцог Карл-Штефан ставив свої судна. Оранжевий лишайник щороку ростиме трохи вище на скелях, оранжевий окис заліза щороку знебарвлюватиме трохи більшу частину схилу.
Таким є дарунок двадцятого століття двадцять першому. Море, останній клаптик вічности для Габсбургів, стало мірилом часу. Глобальне потепління — ось і все, що залишається від історичної неминучости.
В українському місті Львові немає габсбурзьких палаців. Якби Вільгельм досяг своїх амбіцій, то, можливо, залишив би по собі кам’яний слід у Львові — так, як його батько на Лошині та в Живці. Замість цього Вільгельм був свідком того, як містом правили владці з Варшави, Берліна та Москви. Подібно до острова Лошинь на іншому краю старих габсбурзьких володінь, Львів у двадцятому столітті потерпав від ідеологічних імперій лівиці та правиці. Однак нацисти та совєти спричинили значно більших страждань, ніж італійські фашисти та югославські комуністи.
У повоєнні десятиліття Львів залишився найбільш гордим з усіх українських міст, навіть за совєтського правління. Нині це найпатріотичніше місто незалежної України, бідної демократичної країни, яка долає численні виклики. У тихому закутку міста тепер є невеличка площа, названа на честь Вільгельма, чи радше Василя Вишиваного. Єдиною її оздобою є чорно-білий вуличний знак. У центрі площі лежить сірий цоколь, на якому немає пам’ятника. Зате тут є гойдалки, розфарбовані в яскраві кольори. Площа Василя Вишиваного є дитячим майданчиком.
Літньої днини на лавці сидять бабусі, які доглядають за своїми внуками. Жодна з них не може сказати, ким був цей Василь Вишиваний. Я розповідаю їм Вільгельмову історію, вони слухають і кивають — так наче щодня з’являється особа з іноземним акцентом і додає до національного пантеону Габсбурзького принца. Мої думки мандрують, око приваблюють відблиски сонця у бузковому волоссі пань. Вони повертають голови, і я вслід за ними. їхні внуки бавляться на порожньому п’єдесталі пам’ятника — пам’ятника, якого ще немає.
Оскільки ця книжка закінчується ними, вона закінчується початком.
Слово подяки
Неймовірно сміливі походеньки Вільгельма фон Габсбурга залишили по собі письмові джерела дюжиною різних мов у понад двадцятьох європейських архівах. Передовсім я хотів би подякувати працівникам архівів за їхню допомогу. Особливої подяки заслуговують Вожена Гусар із Польських Державних Архівів у Живці, а також Леопольд Ауер із Haus-, Hof-, und Staatsarchiv у Відні. Я хотів би висловити вдячність Ірині Вушко та Реєві Брендону, які надали мені важливі українські та німецькі архівні джерела. Розмови з цими двома особами вплинули на мою власну інтерпретацію подій. Мушу також визнати величезний борг перед Іваном Бажиновим, який виявив неабияку щедрість із власним часом і результатами досліджень у Києві. Він, більш ніж будь-хто інший, допоміг мені зрозуміти обрис раннього життя Вільгельма. Тим, що час, який я провів у Польщі, приніс плоди, я значною мірою завдячую Анджеєві Васькевичу, Катажині Єсєнь та Анджеєві Пачковському.
Оскільки інших інтерпретацій життя Вільгельма фон Габсбурга існує так мало, я хотів би згадати науковців, чия опублікована праця на цю ж тему передувала моїй: Вольфдітера Біля, Юрія Терещенка, Тетяну Осташко і Василя Расевича. Татьяна Лоркович і Сюзенн Робертс, працівниці Пам’ятної Бібліотеки Стерлінга при Єйльському Університеті, виявили неабияку готовність допомогти — допомога ж їхня перевершила сподівання. На кінцевих стадіях моїх досліджень стрункіше сформулювати деякі аргументи мені допомогли лекції у Гарвардському та Корнельському університетах, а також на Англо-американській конференції у Лондоні. Я вдячний за можливість дискусії, що її надала мені Робітня з Російської та Східноєвропейської історії у Вашингтоні, округ Колумбія, Семінар Інституту Ремарка у Нью-Йорку, а також Робітня «Переходи до Модерности» у Єйлі. Хоча всю відповідальність за цю книжку мушу взяти на себе сам, я дуже радий визнати, що обговорення пішло їй лише на користь.
