— Я не міг би зробити інакше, — сказав він у тому ж інтерв’ю. — Президент — лідер народу. Народ обрав мене.
Однак тепер, на цьому етапі війни, родина Зеленського повернулася до столиці, щоб бути з ним поруч, а він усе одно обрав жити окремо, присвятити себе посаді. Інтерв’юер зауважив, що такі обставини здатні зруйнувати шлюб. Чи зміцнить це шлюб Зеленських? Олена всміхнулася, глянула на чоловіка.
— Як гадаєш? — запитала його англійською.
Кілька довгих секунд він підшукував відповідь, раптом десь загубивши свій дар знаходити потрібні слова.
— Усі ми — живі люди. Напевно, є різні моменти в сім’ях у різні роки. Але я ніколи не відчував, ніби з нашими взаєминами щось негаразд, — відповів Зеленський і поставив дружині зустрічне запитання: — Чи тобі буває сумно зі мною?
— З тобою — ні. Без тебе — завжди дуже сумно.
РОЗДІЛ 19. ПОВЕРНЕННЯ ПОЛІТИКИ
Пізнього вечора в середині червня президент із групою близьких радників сів у потяг неподалік центру Києва і вирушив у нічну подорож. Зовні їхній приватний вагон мав вигляд звичайного пасажирського: стара радянська конструкція, синя із жовтими деталями. Однак інтер’єр нещодавно оновили: у вбиральнях усе блищало, на підлозі лежали бежеві килими, а на вікнах висіли золотисті фіранки. Укрзалізниця давно мала кілька таких люксових вагонів для перевезення свого керівництва всередині країни. На початку вторгнення, коли повітряне сполучення в Україні закрили, Укрзалізниця надала ці вагони для потреб президентської адміністрації, і тепер ними подорожували українські високопосадовці та почесні гості з-за кордону.
Тієї весни потяги стали для Зеленського основним засобом пересування на далеку відстань, і йому зазвичай це подобалося. У подорожах з’являвся час почитати, а запах диму від двигуна навіював спогади з дитинства. Тоді авіаперельоти були для родини Зеленського надто дорогими, і він інколи їздив до батька в Монголію потягом. Подорож залізницею з Кривого Рогу тривала вісім днів, через всю Росію та Сибір, із зупинками в Москві й Улан-Баторі. Тими довгими днями хлопчик Зеленський, сидячи поряд із мамою у спальному вагоні, дивився крізь вікно на широкі простори радянської імперії та пив багато чаю у металевих підсклянниках із викарбуваним серпом і молотом. Багато років по тому, коли такі спогади виринали під час війни, Зеленський визнавав, що відчуває ностальгію. Однак тепер вона мала гіркий присмак дивовижної іронії долі: він виріс у тій самій імперії, проти відродження якої нині боровся.
Під час цієї подорожі — найдовшої від початку вторгнення — президент їхав на південь, до Миколаєва[285]. То було найближче до південного фронту місце, куди міг безпечно довезти потяг. Більшість купе займали працівники служби безпеки; закинувши автомати на багажну полицю та задерши ноги, вони дивилися відео в телефонах. Протоколи воєнного часу вимагали, щоб локомотив повз у понурому темпі. Якщо ракета влучить в один вагон, решта на такій швидкості зазнає менших пошкоджень, і виживе більше пасажирів. Протягом довгих відрізків шляху, коли їхали сільською глибинкою, зв’язок у потягу переривався. Декотрим телефонам не вистачало сигналу, щоб відправити текстове повідомлення чи завантажити новини.
— Маємо шанс спокійно поговорити, — сказав міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, який супроводжував президента.
Пасажири в приватному вагоні Зеленського сиділи за столом для переговорів або ж влаштовувалися на вузькому дивані, оббитому зеленою тканиною. У вагоні було тіснувато, але місця за великим столом вистачало, і помічники Зеленського могли разом з ним пити чай, що й досі подавали у металевих підсклянниках — але вже з логотипом залізничної компанії замість серпа й молота. Для Монастирського ця подорож була особливим задоволенням. Він, на відміну від більшості посадовців у потягу, ніколи не жив у президентському бункері, тож останнім часом спілкувався із Зеленським лише поквапом і офіційно. На нарадах із питань безпеки говорили коротко, доповідали про поточний стан справ і найактуальніші кризи. Зате під час довгої подорожі на південь змогли відвести душу.
— Ми говорили про особисті переживання, про те, як дають собі раду наші сім’ї, про дітей, — розповідав мені Монастирський.
Вони із Зеленським також уперше змогли нормально обговорити майбутнє війни та її можливе завершення. Обидва розуміли — у разі перемоги України проблеми ще далеко не завершаться. Економіка країни ледве дихала, значну частину інфраструктури було пошкоджено чи зруйновано. На під’їзді до місця призначення за вікном пропливали порожні станції та напівпокинуті села, голі дерева, пошматовані мінометним вогнем. Майже третина населення була змушена покинути домівки та переїхати деінде. Багато хто повернеться й очікуватиме від уряду підтримки. До своїх міст і сіл також повернеться щонайменше мільйон ветеранів війни, які потребуватимуть роботи, соціальних послуг і психологічної допомоги. Вони матимуть зброю, а чимала частина — ще й претензії до уряду.
— Що робитимемо з масовими демонстраціями? — запитав Монастирський.
Обмеження, запроваджені під час воєнного стану, рано чи пізно викличуть бурхливе обурення.
— Це призведе до масових протестів, — казав він. — Які заходи допоможуть нам говорити з людьми? Хто з ними говоритиме? Ясна річ, це має бути хтось, хто отримав досвід війни, пройшов через неї та зможе спілкуватися з ветеранами їхньою мовою.
У щовечірніх зверненнях до народу президент зосереджувався на проблемах сьогодення. Однак у приватних розмовах він та його помічники почали обмірковувати політичні загрози майбутнього.
— Ми розмовляємо не лише про війну та негайні проблеми, — пояснив Монастирський. — Маємо також зважувати майбутні ризики. Що відбуватиметься за пів року? Які саме злочини? До яких дій маємо вдатися сьогодні, щоб розв’язувати проблеми через шість місяців?
Усі вони вірили в остаточну перемогу України, але розуміли, що війна залишить у суспільстві рани та тріщини, на загоєння яких можуть піти роки. Політичним лідерам доведеться задовольняти вимоги народу щодо відновлення та відбудови в часи, коли державні ресурси буде вичерпано. Деякий час можна розраховувати на те, що почуття єдності нації та спільна мета допоможуть триматись у повоєнний період поневірянь. Але чи надовго цього вистачить? Мільйони переміщених українців повернуться додому, побачать, що їхні міста пошкоджено чи зруйновано, відрізано від основних послуг — і не будуть вічно терпіти офіційні обіцянки відновлення.
Зокрема, Зеленський та його помічники побоювалися, що війна може розпалити в Україні народні протести, навіть ще одну революцію. Кирило Тимошенко, який також тієї ночі був у потягу, усвідомлював, що разом із поворотом весни на літо українці почали дратуватися через війну. Рейтинги телемарафону різко пішли вниз, адже мільйони глядачів втратили до нього інтерес.
— Рано чи пізно люди втомлюються від нескінчених новин, — зазначив Тимошенко.
Він намагався знову зацікавити глядачів, для цього заохочував продюсерів давати в ефір більше розважальних програм і популярних фільмів, художніх і документальних.
— Ми пробували це не раз, але в марафоні не спрацювало. Думка, ніби розважальні програми дозволять людям видихнути, була помилковою. Цифри показали, що це нашкодило рейтингам.
Телемарафон, як центральне джерело новин в країні, залишався потужним інструментом, що дозволяв уряду формувати ставлення до війни. Майже для половини населення він був головним джерелом інформації, часто — єдиним доступним. Програми марафону транслювалися цілодобово на всіх провідних каналах і мали сильний ухил в бік патріотизму та підбадьорювання — чергової форми національного заспокоєння. Промови й дописи Зеленського, його появи на публіці показували щодня. Голоси, що критично ставилися до рішень президента, в ефірах майже не звучали. Утім, марафон не означав монополії на інформацію.
З теленовинами змагалися за популярність соціальні мережі, як-от інстаграм і телеграм, а деякі найвідоміші користувачі цих платформ почали брати під сумнів підходи уряду до ведення війни. Чи не найзапекліші дебати спалахнули через облогу Маріуполя. Останні захисники міста, спілкуючись із журналістами з бункерів «Азовсталі», звинуватили владу в тому, що вона дозволила росіянам за лічені дні оточити місто. До того ж офіцери та солдати пам’ятали, як Зеленський применшував загрозу вторгнення і майже до нього не готувався. Командир полку «Азов» Денис Прокопенко не стримувався у висловах і відкрито засуджував державників.
— Нас залишили напризволяще[286], — сказав він на початку травня провідному інтернет-виданню «Українська правда».[287]
Незадовго до того репортери «Української правди» довідалися про таємне опитування, яке провела навесні президентська адміністрація[288]. Метою було оцінити політичний ландшафт та зміни, що відбуваються на ньому в умовах війни. Результати виявилися для Зеленського обнадійливими. Рейтинги його традиційних суперників, як-от Петра Порошенка, впали майже до нуля. Однак інші фігури набули популярності. Головнокомандувач Збройних сил генерал Залужний за перші два місяці вторгнення завоював таку прихильність виборців, що міг би скласти конкуренцію Зеленському на президентських виборах. Наступні мали відбутися тільки за два роки, навесні 2024 року, і рейтинги президента не давали приводу для хвилювання. У березні вони сягнули 90 відсотків[289]. Єдиною інституцією, що мала більшу популярність, була армія, яку в очах більшості українців уособлював Залужний.
Він хоч і рідко з’являвся на публіці, проте набув в Україні культового статусу. Відео та меми про Залужного ширилися соцмережами. Зображення Залужного, який показує пальцями знак перемоги, за допомогою трафарету та фарби з балончика наносили на стіни в різних куточках країни. У квітні він відкрив фонд для збору грошей на армію, і дехто на Банковій сприйняв це як ознаку політичних амбіцій Залужного. Це не було параноєю. Хоча генерал заперечував плани балотуватися в президенти, дехто з його найближчих помічників говорив мені, що Залужний не відкидає такої ідеї.
— Думаю, це можливо, — чув я від декого. — У нас багато загиблих, багато поранених, і генерал відчуває велику відповідальність за них, за їхні родини. Він не зможе сидіти осторонь, якщо країна рухатиметься в хибному напрямку.
Наразі Залужний спрямував усі свої сили на те, щоб виграти війну, і не прийняв твердого рішення про своє майбутнє в політиці. Утім, група його радників у Генеральному штабі вирішила оцінити, що знадобилося б Залужному для створення політичної партії чи запуску передвиборчої кампанії. Речниця генерала Людмила Долгоновська збирала матеріали для книги про Залужного — авторизованої біографії[290], яку він допомагав писати.
— Він розуміє, що з правильною командою, правильною програмою стати президентом було б доволі просто, — казала мені Долгоновська. — Він підготовлений. Однак я не певна, що піде на це. Якщо все відбуватиметься як слід, якщо він бачитиме, що робляться правильні кроки, правильне ставлення до ветеранів, до родин загиблих, якщо боротьба з корупцією вестиметься по-справжньому суворо, а армія ставатиме сильнішою — він може вирішити не балотуватися.
