Відносини між ОУН(б) і нацистами завжди були неоднозначними, проте тільки після вбивства Сціборського та Сеника нацисти почали арештовувати і навіть розстрілювати членів ОУН(б)[1170]; а представництва ОУН(б) у Відні й Берліні (на Мекленбургштрасе, 73) закрили за наказом гестапо[1171]. На початку жовтня 1941-го у с. Збоїська (неподалік Львова), Лебедь організував Першу конференцію ОУН(б), учасники якої перебували під враженням військових успіхів вермахту та висловили впевненість, що Німеччина закінчить війну як переможниця, тому ОУН(б) краще не ставати до протистояння з німцям, а піти в підпілля[1172].
28 жовтня 1941р. група членів ОУН(б) надіслала листа до Львівського відділення гестапо, в якому вони заявили, що Гітлер обманув Україну й що тепер тільки Америка, Велика Британія та Росія здатні допомогти утворенню незалежної України, від Сяну до Чорного моря. «Хай живе велика вільна Україна без євреїв, поляків і німців <…> Поляки — за Сян, німці — в Берлін, євреї — на гак». Насамкінець, автори написали, що для перемоги у війні Німеччині потрібна Україна, і зажадали звільнення своїх ув’язнених товаришів[1173]. Подальший хід подій склався таким чином, що на офіційному рівні прийняли рішення, яке направили айнзацгрупам: з 25 листопада 1941р. всіх членів ОУН(б) мають негласно розстрілювати — як мародерів (внаслідок чого за різних обставин німці вбили певну кількість оунівців)[1174]. Згідно з даними ОУН(б), у грудні 1941р. нацисти заарештували 1500 членів їх організації[1175].
У липні й серпні 1942 р. 48 членів ОУН(б), серед яких і брати Бандери Василь та Олександр, були доправлені до концтабору Аушвіц, а у жовтні 1943р. до цього табору зі Львова прибуло ще 130 оунівців. У таборі їм надали статусу політв’язнів та можливість працювати у таких місцях, де вони мали реальні шанси на виживання: на кухні, в пекарні, в ательє і на складах майна, конфіскованого у новоприбулих; вони також мали можливість отримувати продуктові посилки від «Українського Червоного Хреста». Деяких членів ОУН(б) звільнили з Аушвіца в грудні 1944 р., решту в січні 1945 р. транспортували в інші табори. Із сорока восьми людей, які прибули до Аушвіца 1942-го, шістнадцять не вижили. У наступні роки з приблизно двохсот оунівців, які потрапили до Аушвіцу, вижити не вдалося 30-ти особам, зокрема, братам Бандери Василю та Олександру. Про обставини смерті братів Бандер ув’язнені залишили неоднозначні свідчення[1176].
За словами оунівця Петра Мірчука, Василь і Олександр померли за кілька днів після доправлення в Аушвіц. Причиною їхньої загибелі стало жорстоке поводження з боку польського бригадира Подкольського і головного наглядача Юзефа Краля, яким було відомо про родинну близькість братів до Степана завдяки публікаціям у пресі по справі Перацького[1177]. Проте версія Мірчука не безперечна: польський лікар Єжи Табо, який виконував у Аушвіці обов’язки медбрата, на судовому процесі у Франкфурті (12 липня 1964 р.) розповів, що один із братів Бандери — він не пам’ятав, хто саме з них, — помер у лікарні табору від діареї[1178]. Третього брата Степана, Богдана, німці не заарештували. Він, очевидно, загинув за нез’ясованих обставин на Сході України, де виконував оперативне завдання у складі похідної групи[1179].
За кілька місяців до арешту провідних членів ОУН(б) німці затримали понад 300 членів румунської «Залізної гвардії» — фашистського руху, який було засновано 1927р. Спочатку цю організацію очолював Корнеліу Зеля Кодряну (1899—1938). Його наступник, Хорія Сіма (1907—1933), протягом короткого періоду часу (відтоді, як король Кароль II зрікся престолу у вересні 1940 р.) правив Румунією разом з Антонеску. Між Антонеску та Сімою виник конфлікт, який загострився у січні 1941р. та закінчився невдалою спробою захоплення влади легіонерами «Залізної гвардії». Гітлер вирішив підтримати Антонеску, щоб заручитися підтримкою Румунії у війні. Німецька поліція безпеки затримала понад 300 легіонерів, які втекли з Румунії до Німеччини, а на території Румунії у ці ж дні заарештували близько 9 тис. легіонерів. У грудні 1942 р. Сіма втік з табору Беркенбрюк (під Берліном) і дістався Італії, де з проханням підтримати «Залізну гвардію» звернувся до Муссоліні. Гітлер був настільки розлючений діями Сіми, що, за словами Ґебельса, спочатку обмірковував винесення йому смертного вироку. З початку 1943 р. румунських легіонерів відправили до концтаборів Фіхтенхайн, Дахау, Равенсбрюк та Заксенгаузен[1180].
З липня 1941 р. Бандера і Стецько перебували в Берліні та значно меншою мірою були налаштовані проти німців, ніж це зазвичай зображують у націоналістичній історіографії та пропаганді. На цей час припадають їхні спроби відновити стосунки з німцями та домогтися визнання уряду Отецька, а також заклики до українців сприяти німцям. У відкритому листі від 4 серпня 1941р. Стецько закликав українців допомогти німецькій армії в її боротьбі проти СРСР і висловлював надію, що після того як нацисти встановлять контроль над усіма українськими територіями, вони все-таки визнають українську державу[1181]. 14 серпня 1941р. Бандера повідомив Альфреда Розенберга, що він готовий обговорити вимогу Німеччини про розпуск уряду[1182]. У «Про Меморія», надісланому Розенбергу 9 грудня 1941р. Бандера писав: «Серед українських націоналістів панує погляд, що німецькі й українські інтереси в Східній Європі є ідентичні. Для обох націй є життєвою конечністю якнайліпше і якнайскоріше зорганізувати (упорядкувати) Україну та влучити в європейську духов [н]у, господарчу і політичну систему». Він знову запропонував співпрацю і стверджував, що нацисти потребують допомоги українських націоналістів, бо тільки вони зможуть допомогти їм пришвидшити «духовне зближення українських мас до сьогоднішньої Німеччини». Бандера вважав, що українські націоналісти були схильні допомагати нацистам, адже вони «виховані в дусі споріднених до націонал-соціалізму ідей» та з готовністю переберуть на себе «духов [н]е оздоровлення української молоді», яка жила в СРСР[1183].
До порушених Бандерою питань, зацікавленості не виказали ні Розенберг, ні інші провідні нацистські політики. Німці почали співпрацювати з іншими групами й особами, які так само, як і Бандера, палали бажанням їм допомогти. Стахів писав у своїх мемуарах, що в Берліні (у грудні 1941р.) він отримав від Бандери інформацію, призначену для Миколи Лебедя (заступника Бандери в Україні): ОУН(б) повинна припинити бойові дії проти німців та спробувати відновити німецько-українські відносини[1184].
Україна без Бандери
Нацисти припинили співпрацю з «гарячими головами» з ОУН(б), але підтримували відносини з помірнішими українськими націоналістами. В Генерал-губернаторстві українці, на відміну від євреїв і поляків, були привілейованою етнічною групою. Так само на цих територіях не переслідували Греко-католицьку церкву, на відміну від Римо-католицької. Сприятливі умови було створено в Генерал-губернаторстві і для української інтелігенції: регулярно видавалось близько 70 українських періодичних видань. Державну підтримку отримала система освіти, завдяки чому учні мали змогу продовжити навчання у німецьких університетах. Українські політики намагалися «повністю українізувати» польський науковий інститут Ossolineum Uniwersytet Narodowy «Politechnika Lwowska» (іл.66). Тим самим вони продовжили процес українізації, який розпочався ще за радянської окупації, а істотне невдоволення українців викликав тільки факт вивезення робочої сили для роботи на фермах і фабриках Німеччини. Проте УЦК мав інакшу позицію щодо цього. Ця найважливіша українська колабораціоністська установа звернулася до українців із закликом підтримати військові зусилля Німеччини та разом попрацювати заради спільної справи (іл. 152)[1185].
Стосовно українців німецька політика в Генерал-губернаторстві мала відносно ліберальний характер і була спрямована на досягнення лояльності з їхнього боку, зокрема, і заохоченням антипольських настроїв. Україна не стала незалежною державою, як цього хотіли українські націоналісти, але життя галицьких українців у роки німецької окупації не занадто відрізнялося від життя національних груп у таких колабораціоністських державах, як Словаччина чи Хорватія. Німецька політика щодо українців Рейхскомісаріату Україна була набагато жорсткішою; їхнім головним обов’язком було забезпечення Третього рейху зерном[1186]. Всі університети на цій території закрили, а освіту обмежили чотирма роками початкової школи[1187]. У місцях перетину автомагістралей і залізниць Рейхскомісаріату Гіммлер планував створити (за два десятиліття) систему винятково німецьких міст[1188]. Нацисти вважали східних українців простою робочою силою, яку потрібно поневолити або «ліквідувати», оскільки у перспективі українські території мали заселити німцями (якщо українці будуть непродуктивними або стануть «зайвими», їх потрібно виморити голодом або розстріляти). Глава Рейхскомісаріату Еріх Кох заявляв: «якщо цей народ працює по десять годин на день, то з них по вісім годин йому доведеться працювати для нас»[1189]. Гітлер заявляв, що у Рейхскомісаріаті він дозволить, окрім щоденної праці, тільки музику для мас і релігію[1190].
З квітня 1940 р. по січень 1945 р. головою Українського Центрального Комітету (УЦК) був Володимир Кубійович, який познайомився з оунів-цями в Берліні ще в довоєнні роки[1191]. Кубійович був обережнішим і дип-ломатичнішим, ніж оунівці, хоча їхні цілі та політичні погляди не занадто відрізнялися. У квітні 1941р. Кубійович звернувся до Ганса Франка з проханням створити на території Генерал-губернаторства етнічно чистий (вільний від євреїв і поляків) український анклав[1192]. У липні 1941р., з ініціативи ОУН, Кубійович просив у Франка дозволу на створення «української національної армії» (українського вермахту), яка разом з німецьким вермахтом боротиметься проти Червоної армії та «євреїзо-ваної [verjudete} англо-американської плутократії»[1193]. У серпні 1941-го Кубійович попросив Франка «передати українському народу значну частину конфіскованого єврейського майна», оскільки, як він вважав, воно належить українцям, а у руках євреїв виявилося «тільки в результаті грубого порушення закону з боку євреїв і експлуатації ними представників українського народу»[1194] (аналогічні аргументи наводив отець Йозеф Тісо і маршал Йон Антонеску)[1195]. Про необхідність арієзації УЦК відкрито наполягав на всіх адміністративних рівнях[1196].
УЦК був тісно пов’язаний з колабораціоністською газетою «Краківські вісті» (іл. 154), яка не тільки передруковувала німецьку пропаганду, а й охоче надавала українським авторам місце для висловлення антисемітських поглядів. 1943 р. Богдан Осадчук та Іван Рудницький, що після війни набули слави знаних українських інтелектуалів, опублікували в «Краківських вістях» статті про масові вбивства, здійснені у Вінниці у 1937—1938 рр. підрозділами НКВС. У цих пропагандистських матеріалах автори вдалися до інструменталізації українських жертв радянського терору. Осадчук, який готував для газети «Краківські вісті» оглядові статті за матеріалами інших видань, зокрема видань нацистів та усташів, писав у серпні 1943 р.: «Масові гроби у Винниці — стверджує [газета] “Хрватскі Народ”, є новим доказом політики винищування, яку жиди з Кремля проводили серед українського народу. Помордовані українці обтяжують наново Сталіна і його жидівських помічників і кличуть світ до непримиримої боротьби проти жидо-большевицької загрози, яка хотіла б Европі принести ту саму долю, що безборонним жертвам Винниці»[1197].
