Українська громада Сполучених Штатів нараховувала понад 750 000 осіб. Підтримка діаспорними організаціями ідеї незалежності України, як і в Канаді, викликала підозри федерального уряду. У Вашингтоні непокоїлися, що самостійницька пропаганда інспірована німецькими спецслужбами. Показовою була різна реакція на події в Карпатській Україні в 1938— 1939 рр. У той час, коли громадська думка США вважала ці події гітлерівським сценарієм, представники української діаспори збирали матеріальну допомогу, готували меморандуми й навіть вирушали в далеку подорож на поміч Закарпаттю[34].
Протягом 1922—1940 рр. основною представницькою асамблеєю української діаспори в США було Об’єднання українських організацій Америки (ОУОА). Значний вплив на українську громаду США справили діячі УВО та ОУН, які приїздили до цієї країни: Є. Коновалець, О. Сеник, Р. Сушко та ін. За їх участі в 1931 р. було створено Організацію державного відродження України (ОДВУ). Уже в 1930-х рр. ОДВУ намагалася сформувати в США «визвольну армію». Члени ОДВУ носили уніформи, закуповували зброю й навіть придбали для вишколів спортивний літак, який назвали «Націоналіст». Іншими впливовими асоціаціями були прокомуністичний Український робітничий союз та Об’єднана гетьманська організація, яка згуртовувала прихильників П. Скоропадського.
Роль ОДВУ в ОУОА посилилася наприкінці 1930-х рр., однак через внутрішні суперечності об’єднання припинило існування вже в 1940 р. Установчі збори нової об’єднавчої організації відбулися 24 травня 1940 р. Як уже було зазначено, ОУН планувала використати зібрання для створення Українського політичного представництва. Однак активність націоналістів зустріла спротив із боку інших організацій. Замість підконтрольного націоналістам Політичного представництва у Вашингтоні постав Український конгресовий комітет Америки (УККА), президентом якого обрали М. Мурашка. Радикальна ОДВУ не увійшла до складу УККА. Окрім того, українськими націоналістами в США серйозно зацікавилося ФБР. Протягом війни діяльність ОДВУ була здебільшого паралізована слідством проти активістів організації за підозрою у зв’язках із Німеччиною. Звинувачення з українців зняли тільки в травні 1944 р.
Поки лояльність українських націоналістів перевіряли американські слідчі, на іншому березі Атлантики про ОДВУ листувалися нацистські установи. 31 березня 1941 р. керівник східного відділення Управління зовнішньої політики НСДАП Г. Лейббрандт інформував гестапо, що наприкінці минулого року в Нью-Йорку українці США створили Комітет допомоги союзникам під керівництвом п’ятьох представників ОДВУ: О. Грановського, Свистуна, Онишківа, Дячука і Ляпки. Цей комітет закликав усіх українців підтримати Велику Британію й боротися проти диктатури за незалежність. Для гітлерівців діяльність американських українців свідчила передусім про нелояльність до Рейху з боку ОУН, зв’язок якої з ОДВУ не був секретом для спецслужб. Протягом війни голова ОДВУ О. Грановський видав кілька англомовних брошур: «Проблеми незалежності України» (1940), «Україна — побоїще за волю» (1944), «Необхідність вільної України для тривкого миру» (1945). 1945 року він у складі делегації американських українців відвідав установчу конференцію ООН у Сан-Франциско.
Український конгресовий комітет Америки відігравав роль, аналогічну до тієї, яку в Канаді виконував КУК[35]. УККА виступав як представник усієї американської української громади перед урядом, запевняючи в підтримці українцями боротьби США з гітлерівською диктатурою. Утім, УККА не уникнув утисків із боку влади. США вступили в Другу світову війну вже як союзник СРСР, тому антирадянська пропаганда УККА були проблемою. У своїх зверненнях УККА апелював до демократичних цінностей Америки, несумісних зі сталінським політичним режимом. Комітет стверджував, що волелюбні США — ідеал для поневолених народів, таких як українці.
Умови діяльності українських організацій у США поліпшилися тільки в 1944 р. Тоді ж було засновано Злучений українсько-американський допомоговий комітет (ЗУАДК), що зосередився на підтриманні українців, яких Друга світова війна закинула до Західної Європи. ЗУАДК тісно співпрацював із ЦУДБ та іншими організаціями канадських українців. Представники УККА намагалися вплинути на делегації установчої конференції ООН, указуючи на підневільне становище Української РСР. 1946 року президент комітету С. Шумейко представляв українську діаспору на Паризькій мирній конференції, де обговорювали умови договорів між державами-переможницями та колишніми союзниками А. Гітлера в Європі.
Протягом війни через лави збройних сил США пройшло близько 80 000 американських громадян українського походження. Історія одного американського матроса не лише засвідчує внесок українців у перемогу союзників, а й розкриває цікаві сторінки Другої світової війни. Трюмний машиніст есмінця «Еберлі» А. Дяченко зголосився добровольцем на службу до американського флоту восени 1940 р. У вересні 1941 р. (ще до вступу країни у війну) «Еберлі» в складі оперативної групи кораблів флоту США супроводжував трансатлантичний конвой «НХ-150» від берегів Канади до середини Атлантики, де передав ескортування британським силам. Ще за рік США розпочали сухопутні операції проти Німеччини та її європейських союзників. Операція «Смолоскип» передбачала захоплення Марокко й Алжиру, підконтрольних уряду Віші. У листопаді 1942 р. «Еберлі» прикривав вогнем десантування американських військ у Марокко. Після короткого відпочинку й ремонту в Норфолку корабель отримав наказ патрулювати води південної Атлантики. Завдання есмінця полягало в перехопленні ворожих суден, які курсували між німецькими та японськими портами. 10 березня 1943 р. «Еберлі» спробував захопити німецький теплохід «Карін», виявлений східніше від бразильського порту Ресіфі.
Раніше «Карін» був голландським судном «Кота Нопан». 1941 року його захопив німецький рейдер «Комета» у водах Тихого океану. Перебування «Комети» в Тихому океані було одним із наслідків німецько-радянської співпраці протягом 1939—1941 рр. Улітку 1940 р. криголами «Ленін», «Йосип Сталін» та «Лазар Каганович» провели «Комету» Північним Льодовитим океаном із Європи до Берингової протоки. Окрім «Кота Нопан» («Карін»), рейдер «Комета» захопив чи потопив іще кілька кораблів антигітлерівської коаліції.
Після перших попереджувальних пострілів «Еберлі» німецький теплохід зупинився. Діючи за інструкцією, екіпаж «Карін» підпалив свій корабель та спустився на шлюпки. Відлік часу пішов на хвилини. Чотирнадцять добровольців, зокрема й А. Дяченко, негайно вирушили на баркасі до теплохода, охопленого вогнем. Американські моряки мали загасити пожежу, знайти й знешкодити вибухові заряди, відновити плавучість судна і, головне, відшукати таємні документи та апаратуру. Вони були готові також до збройного опору з боку німецького екіпажу. А. Дяченко боровся за «життя» судна в машинному відділенні. На жаль, йому з товаришами не вистачило часу — кілька потужних вибухів забрали життя сімох героїв. Інші члени оглядової команди були змушені негайно покинути «Карін», який уже неможливо було врятувати від затоплення. Кожного із семи загиблих членів екіпажу «Еберлі» нагородили Срібною Зіркою. На їхню честь дістали назви кораблі, які будували для флоту США. Прізвищем Дяченко назвали військово-транспортний корабель, уведений до складу флоту в грудні 1944 р. Цей корабель ніс службу в Тихому океані: висаджував десантників на Філіппінах, у Кореї, на Тайвані та островах Індонезії.
Багато американських українців відзначилися в боях із гітлерівцями в Північній Африці, Італії, Франції та Німеччині. 28 квітня 1943 р., під час бойових дій у Тунісі, рядовий 1-ї бронетанкової дивізії США Н. Міньо самотужки кинувся в багнетну атаку на кулеметну позицію, яка зупинила наступ його роти. Знищивши близько 10 ворожих солдатів, він підняв у наступ весь свій підрозділ, але дістав смертельне поранення. Н. Міньо удостоїли найвищої військової нагороди — медалі Пошани — та інших відзнак. У бою біля німецького містечка Теттінген 23 січня 1945 р. майстер-сержант 94-ї піхотної дивізії Н. Орешко атакував та вивів із ладу дві вогневі позиції ворога. При цьому його не спинило навіть кульове поранення. За цей подвиг Н. Орешка також нагородили медаллю Пошани. Президент США Г. Трумен особисто вручив нагороду героєві під час урочистої церемонії в Білому домі.
На тихоокеанському театрі бойових дій українці США також узяли активну участь. Під час оборони Філіппін відзначився підполковник Т. Калакука з квартирмейстерського департаменту армії США. Він був першим українцем-випускником Військової академії США (Вест-Пойнт). Завдяки організаторським здібностям, ініціативності та знанню мов Т. Калакука став правою рукою командувача американськими силами на Філіппінах генерала Дж. Вейнрайта. Підполковник володів англійською, українською, іспанською, французькою, німецькою та російською мовами. У травні 1942 р. Т. Калакука від імені командування вів переговори з японцями про капітуляцію американського гарнізону на філіппінському острові Коррехідор. Він урятував життя багатьом пораненим військовослужбовцям, які перебували в шпиталі в тунелях Малінта. Японські солдати погрожували застосувати вогнемети, якщо американці не залишать тунелі негайно. Проблемою було порозумітися з японцями, адже вони майже не володіли англійською. Звертаючись до ворожих солдатів усіма відомими йому мовами, Т. Калакука з’ясував, що командир японського підрозділу розуміє російську. Завдяки цьому вдалося домовитися про впорядковану евакуацію поранених зі шпиталю. Т. Калакука помер від малярії, перебуваючи в японському полоні. Його нагородили другою за рангом військовою відзнакою США — медаллю «За видатні заслуги» та Срібною Зіркою.
23 лютого 1945 р. за наказом командування сержант корпусу морської піхоти М. Стренк разом із шістьма товаришами здійняв прапор США на горі Сурібаті — вершині японського острова Іводзіма. Момент підняття прапора зафіксував фотограф Дж. Розенталь. Ця фотографія облетіла весь світ і стала символом перемоги США в Другій світовій війні. М. Стренк народився в русинській (українській) родині в Словаччині. За Іводзіму точилися особливо запеклі та кровопролитні бої, адже це була морська фортеця Японії, яка відкривала американській авіації шлях до Токіо. Сержант М. Стренк загинув на Іводзімі 1 березня 1945 р. Українця відзначили Бронзовою Зіркою, медаллю «Пурпурове серце» та іншими високими нагородами.
Ставка на Третій Рейх (1939—1944 рр.)
Початок співпраці з німцями
Традиція орієнтації українського національного руху на Берлін сягає ще початку Першої світової війни. Діячі Союзу визволення України (СВУ) вважали, що повномасштабне протистояння Німеччини та Росії призведе до знищення російського панування над Дніпром, що створить умови для самовизначення українців. Відверта антикомуністична пропаганда нацистів, які прийшли до влади в 1933 р., переконала сучасників, що Німеччина знову збирається воювати проти Росії, тобто проти СРСР. Багатьом українцям імпонувало також несприйняття А. Гітлером кордонів у Європі, які встановила Антанта. Німеччина була єдиною силою, здатною кинути виклик водночас Радянському Союзу та Польщі — двом державам, які поділили між собою більшість українських земель.
