В.Короленко796. Крім того, до дворянської хоругви після Прутського походу 1711
р. влилася якась частина волохів і мунтян, що служили Д.Кантеміру (наприклад,
М.Гораний (Горонескул) 797. Звертає на себе увагу той факт, що згадки про дворян
в джерелах поступово стають рідкіснішими, практично зникаючи з кінця 30-х рр.
XVIII ст. Так, якщо в присяжних записах Миргородського полку 1718 р. дворяни
ще згадуються як окрема формація, то в аналогічному документі 1732 р. їх вже
немає.
Умови служби в старшинських почтах фіксує компут Миргородського
полку 1723 р., до якого були вписані практично всі категорії полковницьких слуг
за винятком хіба що дворян. Так, в ньому зазначалося, що «придворные козаки,
которые службу отбуваютъ на его (полковника Апостола — О.С.) конях и его
оружям, и плата а когда случай воєнний позоветь, а походах и харчъ імъ его пана
полковника дается» 798. Аналогічне становище посідало і «особливое товариство
сотнѣ Кременчуцкой, іменуються стрілці куреня пана полковника
Миргородского, которимъ видается з дому его конѣ і оружа, а когда позоветъ
военний случай до походу, тогда онимъ видается і харчъ з дому пана полковника
ж»799. При цьому, всі згадані вище категорії збройних слуг фігурували як «з дѣда
отца козаки»800. У випадку, коли в куренях були великі домогосподарства, що
795 Присяга Миргородського полку 1718 року. — С. 33-40.
796 Там само. — С.99.
797 Там само. — С.32-40.
798 Швидько Г. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. — Дніпропетровськ, 2004. — С. 45-49.
799 Там само. — С.94, 100.
800 Там само. — С. 89, 94.
267
включали декілька кревно споріднених сімей, що було звичним для козацького
середовища, ревізори робили помітку про те, що курінці «на одном дворі живут,
почережно отбувают службу»801. Варто, однак, зауважити, що невелика кількість
курінчиків могла перебувати при особі старшини постійно, творячи прибічну
варту тілоохоронців, як-от невеличкий «курѣнъ дворовий» загаданого Апостола,
що нараховував 8 козаків на чолі з курінним отаманом802.
Чим вищим був козацький урядник, тим ширше сягала його протекція над
слугами. Захист та податкові імунітети поширювалися не лише на курені, що
мешкали в безпосередній близькості від резиденції старшин й “ходили” під ними
у походи й виправи, але й на більш віддалених теренах, де їхні патрони не
посідали жодних урядів, маючи натомість “господарські” курені при
маєтностях803. Паралельно із кількісним збільшенням урядницької верстви й
виокремлення знатного військового товариства, зростала потреба в курінчиках.
Очевидно, що старі козацькі “фамілії”, котрі в кількох поколіннях посідали
старшинські уряди цілком давали собі раду, послуговуючись тими козаками й
залежною челяддю, що спадково служила їм “на потребу домову” 804. Натомість
бунчукове, військове й значне товариство, а також урядники новостворених
сотень, котрих протягом XVIII ст. відчутно побільшало, “для отправованя
служеб” лишалися без жодної “підпомоги”. В таких випадках гетьман або
Генеральна канцелярія дозволяли старшинам набирати курінчиків акордно, на
час воєнної кампанії або відрядження, як-от у 1733 р., коли бунчуковим
товаришам Ніжинського полку гетьман Апостол дозволив набрати курінчиків,
згідно давнього звичаю805. Володіння хай і невеликим почтом військових слуг
було не лише ознакою соціального, але й службового, урядницького статусу.
801 Там само. — С.45-46 та ін.
802 ЦДІАК України. — Ф.102. — Оп.2. — Спр.101. — Арк.13.
803 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.4815. — арк.2-3; спр. 4903. — Арк. 1-2.
804 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.401. — Арк.2-2 зв.
805 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.4385. — Арк.2 зв.; Окиншевич Л. Значне військове товариство... — С.163
268
Бунчуковий товариш С.Лизогуб скаржився гетьману Апостолу, що «безъ
курѣнчиковъ служебъ войсковыхъ ему отправоватъ не без трудности и обиды
будетъ»806.
Зворотним боком розповсюдження практики приватної служби козацтва на
“дом” було поступове перетікання військової служби з публічної до приватної
сфери. Держава довгий час не впорядковувала військові повинності козацтва, що
базувалася на традиціях звичаєвого права, й до того ж несла мінімум фінансових
зобов’язань щодо неї. Ці фактори, а також відсутність сталого контролю над
реєстром, слабкість і недостатність низової адміністрації спричинилися до того,
що клієнтарні зв’язки у війську почали витісняти легальні, зводячи нанівець
офіційну військову ієрархію та її правила. За дуже приблизними підрахунками, у
війську Гетьманщини XVIII ст. до сфери приватного контролю належало до 20%
всіх військових формувань. Особисті зв’язки та неформальні механізми, отже,
на деякий час виявилися більш стабільними й ефективними в управлінні армією,
але ця система швидко втрачала рівновагу в середині XVIII ст.
Після створення козацьким станом власної держави в середині XVII ст.,
козацьке військо почало перетворюватися на станове ополчення, організоване за
територіальним принципом. При всіх своїх позитивних якостях і перевагах ця
армія, однак, не була пристосована до ведення тривалої й масштабної війни,
більше надаючись до оборони краю. Козацькі політики, більшість яких мала
жовнірське походження й добре розумілася на військовій справі, швидко
усвідомили це й вдалися до спроб побудови професійного війська, котре б
компенсувало недоліки козацької військової організації. Так в Гетьманщині
постало власне наймане військо — найбільш оптимальний, як на той час, формат
постійної професійної армії. В перше ж десятиліття по Козацькій революції
кількість найманих відділів швидко зростала, а їх існування як неодмінної
складової держави було зафіксоване в Гадяцькому трактаті 1658 р. Створення
найманої армії зіткнулося з кількома труднощами й перешкодами, одні з яких
806 Мякотин В. Очерки социальной истории … — С.56.
269
були тимчасовими, інші ж набули характеру перманентних: проблема пошуку
кваліфікованих офіцерських і сержантських кадрів для найманих полків, котрі у
військово-організаційному відношенні спершу взорувалися на “німецькі”
(західноєвропейські) стандарти організації й тактики; неможливість користати з
традиційних ринків вербунку таких кадрів, а також дороговизна цієї воєнної сили
змусили козацьких володарів переорієнтуватися на внутрішні ресурси — найм
покозаченого населення та випищиків з козацьких реєстрів, котрих в Україні
було більш ніж достатньо. Своєю чергою, це потягло за собою відмову від
європейських взірців організації, озброєння й тактики найманців, віддавши
перевагу питомо козацьким. В основу організації та забезпечення постійної армії
було покладено алгоритми (система “леж” (постоїв), “жолду” (грошового
жалування) і “стацій” (натурального забезпечення), успадковані від військової
організації Речі Посполитої, складовою частиною якої донедавна були реєстрові
козаки.
Нездоланною перешкодою, що постала на заваді подальшій розбудові та
використанню найманої армії стали фінансові проблеми. Пошук грошей був
найбільшою проблемою європейських держав в справі розбудови постійних
армій протягом XVI — XVIII ст. і Гетьманщина на цьому тлі не була винятком.
Головною проблемою фінансової системи країни була її децентралізованість.
Навіть в умовах воєнного часу тут збиралося достатньо грошових і натуральних
податків, але більшість із них осідала в кишенях місцевих влад — козацьких
полковників і магістратах заможних міст. Гетьманська скарбниця на перших
порах обертала на фінансування найманих полків екстраординарні надходження
(трофейні та контрибуційні кошти) й декілька разів пробувала налагодити
карбування монети для сплати жалування. Ситуацію не змінило навіть
встановлення прямих зборів на найманців (експортно-імпортні мита і податки на
винокуріння й шинкування) і в часи економічного розквіту Гетьманщини
наприкінці XVII — на початку XVIII ст. засобів на їх утримання хронічно не
вистачало.
270
Все це призвело до того, що наймане військо Гетьманщини лишалося
допоміжним контингентом при козацькому війську, що продовжувало лишатися
кількісно переважаючою основою збройних сил. Це поєднання дозволяло доволі
успішно вести оборонні війни з традиційними супротивниками — турками й
татарами. Однак воно виявилося абсолютно непридатним у воєнних зіткненнях із
регулярними арміями в які Гетьманщину було втягнуто на початку XVIII ст. Це
показали події Північної війни та антимосковського виступу І.Мазепи в яких
нечисленне й погано фінансоване наймане військо не змогло стати надійним
опертям гетьманської політики.
XVIII ст. стало останнім періодом існування класичних форм найманства в
Гетьманщині. Найбільш успішні європейські країни поступово “приручили”
найманську вольницю, поставивши її на жорстко здисциплінований фундамент
регулярної військової служби й монополізувавши право на збройне насильство.
В Україні, після поразки мазепинців, військові інститути перейшли під
частковий контроль Російської імперії. Після ліквідації сердюцьких полків у
1726 р. та скорочення компанійських, гетьманське правління не мало достатніх
політичних та фінансових важелів впливу на наймані формування. Нечисленні
охотницькі полки, служба в яких ставала спадковою й дедалі більше нагадувала
козацьку, поступово перетворилися на гетьманську гвардію й перестали грати
скільки-небудь помітну роль у війнах.
Надвірні війська в Гетьманщині сформувалися, головним чином, як
рецепція давніх форм збройної асистенції князівського та великопанського
середовища річпосполитської епохи. Самі козаки нерідко служили в надвірних
загонах українських магнатів чи то окремими відділами, чи то як поодинокі
збройні слуги. Визрівання козацтва як соціально-політичної сили так само було
пов’язане зі службою «кінно й оружно» при дворах українних можновладців або
ж участю в їхніх збройних суперечках із конкурентами. В ході Козацької
революції середини XVІІ ст. гетьмани, генеральні старшини та полковники, як
нова політична еліта, заходилися до формування й утвердження власних груп
271
впливу, економічної могутності та збройної підтримки. Для провідників часів
Хмельниччини та Руїни власне приватне військо, відокремлене організаційно від
козацького, стало питанням не лише безпеки, але й символічної репрезентації
високого становища, потуги і «значності». Подібно до дворів річпосполитської
знаті, двір українських гетьманів включав до свого складу як збройні загони
(кінні та піхотні роти), що безпосередньо охороняли особу ясновельможного,
його оточення, резиденцію та ставку, так і збройні формування військово-
служилих корпорацій, склад яких змінювався протягом усієї другої половини
XVІІ ст., починаючи від покозаченої шляхти, закінчуючи виокремленими з-під
відання полкової адміністрації козацькими відділами, що виступали на службу
