Тому сенсацією стала справжня історія цього фото, яку розповіли на шпальтах газети «Rzeczpospolita» Ада Рутковська та Даріуш Стола. Виявилося, світлина фіксує страшну подію, яка сталася проти ночі з 11 на 12 грудня 1923 р. — вбивство божевільною матір’ю своїх чотирьох дітей. Фото з’являлося в тогочасній пресі, а потім 1928 р. у спеціальних виданнях з психології. Ще 1948 р. воно було використане як ілюстрація до підручника судової медицини.

Урешті пам’ятник жертвам УПА у Варшаві таки постав, хоч і в іншому вигляді. А страшне фото знову стало ілюстрацією — як легко маніпулювати суспільством через медіа, насичуючи його емоціями!

Тим часом симетрія в історичній політиці України та Польщі, яка виливалася в спільне вшанування польських та українських жертв конфлікту 1940-х рр., припинилася наступного, 2009 р. Тоді взимку за участі двох Президентів відкрили пам’ятник полякам, загиблим у Гуті Пеняцькій. Наступним мало стати відкриття монументу українцям, вбитим у Сагрині. Пам’ятник поставили, але він досі чекає обіцяного відкриття за участі керівників двох країн. Очевидно, знову втрутилася актуальна політика. Наступного, 2010 р., мали відбутися президентські вибори. Лєх Качинський розраховував на підтримку правого електорату, сильний вплив на який мали кресов’яцькі організації. Подальша співпраця з Президентом Ющенком у царині історичної політики могла коштувати польському Президенту його крісла, тим паче що позиції самого українського Президента в його країні на той момент уже були досить безнадійними. А це означало, що в разі переобрання Качинському доведеться налагоджувати співпрацю з іншим очільником України, і жоден із кандидатів на це місце не висловлював бодай трохи чуйності щодо питань українського минулого. Тому влітку 2009 р. відбувається доволі різкий поворот в історичній політиці Польщі.

Ще раніше, 2007 р., права партія «Ліга польських родин» через своїх депутатів у Європарламенті намагалася провести проект ухвали про визнання подій на Волині геноцидом поляків. Ця ініціатива не увінчалася успіхом, але актуалізувала на політичному рівні питання юридичної кваліфікації польсько-українського конфлікту. З 2008-го такі рішення почали приймати на місцевому рівні: 28 вересня за це проголосував Сеймик Дольносльонзького воєводства, 27 жовтня 2009-го — сеймик Опольського воєводства, 28 грудня 2009-го — сеймик Підкарпатського воєводства, 23 лютого 2010-го — сеймик Люблінського воєводства.

Урешті 15 липня 2009 р. Сейм Республіки Польща прийняв ухвалу «У справі трагічної долі поляків на Східних Кресах». Очевидно, вона стала не результатом юридичних чи історичних дискусій, а передусім політичного компромісу, адже в ній ідеться не про геноцид, як того вимагали окремі праві партії, а міститься досить дивне формулювання про «масові вбивства з характером етнічних чисток і ознаками геноциду».

Опитування, проведені польськими соціологами 2009 р., засвідчили суттєві зміщення у сприйнятті цієї теми суспільством. Визначальну роль у цих змінах відіграли саме масмедіа. Безперечно, позитивним наслідком їхньої роботи стало те, що 2009 р. вже понад 56 % респондентів чули про польсько-український конфлікт. Проте зросла не лише обізнаність суспільства, але й однобокість в оцінюванні цього конфлікту: уже 89 % вважає, що його жертвами були тільки поляки, і лише 9 % — поляки й українці.

Таке сприйняття польсько-українського протистояння мало масштабний вплив на розуміння минулого наших народів. Згідно з тим самим опитуванням 2009 р., саме українців (на базі родинних спогадів) названо головним ворогом поляків у Другій світовій війні (так заявили понад 63 % опитаних). Німці опинилися на другому місці (62 %), росіяни — на третьому (57 %). Доказом того, що така «ієрархія ворогів» є радше результатом впливу медіа, а не власне родинної пам’яті, стали відповіді про контакти родин респондентів із представниками інших націй: лише 14 % перетиналися в роки війни з українцями, 48 % — із німцями і 40 % — із росіянами. Такі однобокі уявлення про польсько-український конфлікт формують також ставлення до пам’яті про його учасників. У питанні про згоду на опіку щодо могил і цвинтарів учасників Другої світової війни понад 58 % погодилися, що така опіка може бути щодо могил вояків вермахту, 63 % — стосовно червоноармійців, і лише 34 % вважає, що на неї можуть заслуговувати і вояки УПА.

Починаючи з 2010 р. до інформаційної дискусії про польсько-український конфлікт активно долучаються російські прокремлівські медіа та проросійські політики в Україні. Звинувачення в «геноциді на Волині» для російської пропаганди стали інструментом у боротьбі проти спроб України досягти міжнародного визнання Голодомору 1932—1933 рр. як геноциду.

У квітні 2010 р. в Києві відкрито виставку «Волинська різня: польські і єврейські жертви ОУН—УПА», ініціаторами якої виступили відома проросійська сила в Україні — організація «Русскоязычная Украина» (керівник Вадим Колісніченко) та Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Варшаві, яке представляє крайні праві політичні сили Польщі. Відкриття виставки відбулося в залі, що належить Державному управлінню справами, під пильною охороною сотень міліціонерів, і стало помстою нової влади, відомої проросійськими симпатіями, зі своїми попередниками. Головним завданням заходу було не розібратися в причинах та перебігу війни, а представити ОУН та УПА як воєнних злочинців і таким чином скомпрометувати історичну політику, спрямовану на реабілітацію визвольного руху. З іншого боку, виставка дозволила крайнім польським націоналістичним силам проводити власну пропаганду, користуючись зміною політичної ситуації в Україні. Відповідно, інформація, подана на стендах, була надзвичайно однобокою та упередженою, містила зумисні перекручення й відверті фальсифікації.

У червні 2011 р., напередодні жовтневих виборів, у польському парламенті знову заговорили про польсько-український конфлікт понад півстолітньої давності. Депутат Сейму Францішек Єжи Стефанюк озвучив пропозицію прийняти ухвалу «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті мучеництва кресов’яків». Обґрунтовуючи свою пропозицію, депутат наголосив: ідеться про вшанування пам’яті 200 тисяч (!) жертв злочину, який мав ознаки геноциду. Політик у своїй заяві пішов навіть далі, порівнюючи цей конфлікт із нацистськими та радянськими злочинами, а українських повстанців — із сучасними терористами: «Цей третій злочин проти польського народу — нарівні із радянським і німецьким геноцидом — досі не залишився покараним або засудженим. Натомість за океаном, в Україні і навіть у Польщі поставлені сотні пам’ятників, котрі прославляють злочинців-терористів. І це діється в часи, коли цивілізований світ бореться з тероризмом».

70-ту річницю Волинської трагедії (2013) в масмедіа відзначали інформаційною кампанією, дуже схожою на ту, яка реалізовувалася 10 років тому. З тією різницею, що вона була більш масштабною, з ширшим використанням новітніх засобів медіа — телебачення, Інтернету, соціальних мереж, відео і в хронологічному плані тривала майже від лютого до липня. Фільми та спеціальні програми, присвячені цій темі, транслювали на провідних каналах TVP1, TVP Polonia, TVP Historia. Значна частина цих медіальних продуктів мали пізнавальну й історичну цінність, але, на жаль, чимало було й таких, що сприяли подальшій таблоїдизації теми, як-от: своєрідне ноу-хау відзначень 2013 р. — реконструкція подій протистояння в Радимні «Wołyń 1943 — nie o zemstę, lecz o pomięć wołają ofiary», яку транслювали в прямому ефірі на телеканалах «Polsat News» i «Republika TV». «20 липня 2013 року під Перемишлем. Вечоріє. Банда українських націоналістів оточує село, — так описує цю подію журнал польською (!) «Wprost». — Чути крики «Смерть ляхам!». Підкладають вогонь під будинки, а людей мордують сокирами, вилами, ріжуть пилами, виколюють очі, палять живцем. Реконструкція волинської різні 1943 року має служити… поєднанню? Так принаймні вважає перемиське Товариство історичної реконструкції XDOC».

Показовим моментом 2013 р. була практично цілковита відсутність дискусій про польсько-український конфлікт на науковому рівні. Один з організаторів конференції польських науковців стосовно цієї теми в Любліні так пояснив журналістам відсутність українських істориків: «Не хотіли, щоб була дискусія».

Розуміючи, що українська влада, представлена проросійським Януковичем, абсолютно байдужа до цієї теми, українська громадськість намагалася взяти на себе роль суб’єкта у стосунках із польською владою та суспільством. Навесні 2013 р. створено громадський Комітет примирення між народами, який очолив колишній Президент України Леонід Кравчук. У його складі виявилися відомі авторитетні особистості — дисидент Євген Сверстюк, акторка Ада Роговцева, письменниця Марія Матіос, очільник Української православної церкви Київського патріархату Cвятійший Філарет, кардинал Української греко-католицької церкви Блаженніший Любомир Гузар та ін. У зверненні Комітету зазначалося: «Висловлюємо своє щире співчуття нашим сучасникам-полякам, нащадкам тих, хто загинув чи постраждав тоді від рук українців, так само й нащадкам українців, які загинули чи постраждали від рук поляків. До цього нас спонукає, зокрема, згадування трагедії, яка сталася на Волині сімдесят років тому. Схиляємо голови перед пам’яттю усіх жертв, запрошуємо до молитви про них та закликаємо зробити все можливе, щоб подібного більше ніколи не сталось!» На жаль, українська ініціатива залишилася майже не поміченою в Польщі, очікуваної її підтримки з боку польських інтелектуалів та моральних авторитетів так і не було виявлено.

Звісно, радикалізувалися й політичні сили, які знову активізували питання щодо кваліфікування подій на Волині 1943 р. як геноциду. Законодавчий акт висловили готовність підтримати Польська селянська партія, Союз демократичних сил та найбільша з тодішніх опозиційних сил «Право і Справедливість». Щоб завадити ухваленню такого політичного рішення, до Варшави прибули від імені Комітету примирення Леонід Кравчук, дисидент Євген Сверстюк та колишній віце-прем’єр міністр часів Віктора Ющенка Іван Васюник. Вони зустрілися з польським Президентом та головою Сейму, а також із представниками усіх парламентських партій, за винятком ПіС, які виявилися надто зайнятими для цього.

Так само напередодні голосування активні зустрічі з польськими політиками мав інший представник України (чи, може, представник іншої України?) — Вадим Колісніченко, ініціатор звернення 148 депутатів Верховної ради з «Партії регіонів» та Комуністичної партії до польського Сейму з проханням визнати антипольські акції УПА актом геноциду.