Численні доноси на гетьмана, які в минулі часи могли коштувати йому не лише влади, а й голови, тепер губляться в нетрях бюрократичного апарату або ж повертаються до Батурина тому, проти кого вони спрямовувались. Вельми показовою у цьому відношенні стала справа генерального судді В. Кочубея та полтавського полковника І. Іскри, донос яких на гетьмана обернувся їх же прилюдною стратою. А Мазепа не лише не втратив особистого кредиту довіри царя, а й отримав нові пожалування та нагороди. Чи не достатньо переконливою ілюстрацією високого положення гетьмана в державній ієрархії Росії є той факт, що найвищу державну нагороду — Орден Андрія Первозванного — Іван Степанович отримав 1702 р. в числі перших кавалерів, а точніше, другим у державі, випередивши при цьому навіть самого царя Петра!
«Населення Козацької України живе у добробуті й приспівуючи»
Вісімнадцятий вік мав усі шанси, аби увійти в історію України як своєрідний «золотий вік». Адже на той час одійшла в минуле похмура доба жорстоких воєнних конфліктів, громадянських війн та іноземних інтервенцій, що дістала в сучасників промовисту назву — «Руїна». Пора, коли «задля срібла й злата, — як із сумом писав Самійло Величко, — не тільки кожен дав би виколоти собі око, а й брата і отця свого не пощадив би...» Канули в Лету й спустошливі турецькі походи на давню гетьманську столицю. Поволі стихала й загроза татарських нападів. Особливо після того, як у 1680—90-і рр. козацькі полки спільно з російськими військами здійснили ряд походів в Пониззя Дніпра, здобувши там татарські фортеці та збудувавши там власні.
Українська козацька держава, народжена за часів Козацької війни середини XVII ст., зважаючи на цілий ряд чинників як внутрішньо українських, так і зовнішніх, на жаль, не змогла ствердитись на мапі Європи як повноцінний державний організм — із власного внутрішньою й зовнішньою політикою, незалежним політичним проводом. Протиборство потужних сусідів за право включити українські землі до складу своїх держав завершилось поділом українських територій по Дніпру і поверненням одних з них до складу Речі Посполитої, інших — закріпленням за Російським царством, ще інших — оголошенням рукотворною пустелею, де не мали права селитись ані колишні тамтешні мешканці, ані прибувати новосели. Козацька державність зуміла вціліти лише на теренах Лівобережжя. І саме сюди після знищення в середині 1670-х рр. Правобережного Гетьманату почали масово переселятись найбільш енергійні козаки, міщани й селяни з Правобережжя. Російське керівництво, спробувавши спочатку в кінці 1650-х, а згодом у середині 1660-х рр. звести українську автономію нанівець і наразившись при цьому на два вибухи українсько-російської війни 1658—1659 та 1668 рр., у березні 1669-го погодилось на конституювання компромісного характеру українсько-російських взаємин.
Утихомирення воєнних конфліктів, відносний соціальний спокій, приборкання охлократичних виступів і проявів отаманства серед козацької старшини — усе це сприяє економічному й культурному піднесенню козацької України на рубежі XVII — XVIII ст. За короткий час відроджуються зруйновані міста й села, обробляються родючі землі, бурхливо розвиваються освіта, наука, мистецтво. Накопичення заможними козаками й міщанами матеріальних цінностей сприяє розвитку містобудування. Не лише гетьман, а й полковники, полкова й сотенна старшина, багаті купці споруджують величні храми, зводять канцелярії, школи. На культурній мапі Європи утверджується особливий архітектурний стиль — козацьке бароко, чудові зразки якого й донині прикрашають Київ, Чернігів, Переяслав, Полтаву, Козелець й інші міста Лівобережної України.
Як тільки вщухли лихоліття Руїни, молодь з українських земель відновила давній звичай здобувати чи завершувати вищу освіту в чужих краях, у визнаних освітніх центрах Європи. Бурхливу освітню й наукову діяльність розгорнула Києво-Могилянська академія, що, як і раніше, перебувала в центрі культурно-освітнього життя не лише України, а й усього православного світу. 1701 р. Академія отримала підтвердження свого високого статусу, уперше закріпленого ще 1659 р. королем Яном II Казимиром, і з боку російського царя Петра І. Швидкими темпами розвиваються книгодрукування, малярство й письменництво.
На чужоземців, які мандрували українськими землями на зламі століть, Гетьманат справляв враження висококультурної країни. Наприклад, посол датського короля Юль Юст, подорожуючи Україною, занотував до свого щоденника: «Населення Козацької України живе у добробуті й приспівуючи». Чистота, чепурність українців, їхні гарні оселі нагадували послу його власну вітчизну — Данію.
Важливі позитивні зрушення спостерігаються на рубежі століть і на Правобережжі, яке найбільше постраждало за часів іноземних інтервенцій і внутрішніх чвар другої половини XVII ст. і на кінець 1670-х рр. являло собою справжню пустку. До того ж, як пам'ятаємо, керівництва Речі Посполитої, Росії і Отаманської Порти, не маючи змоги закріпити ці землі за собою, надали їм статусу рукотворної пустелі. Проте вже з початком 1680-х рр. енергійний Ян III Собеський намагається будь-що повернути втрачені у війнах з Османською імперією українські землі. Король видає універсал, згідно з яким козакам колишніх правобережних полків дозволялось селитись навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви. Козацтво ж, піднімаючи край із руїн і господарського занепаду, воліє побудувати тут власне «панство», яке лише б формально залежало від влади короля, а у своїй суті наслідувало модель політичної організації, яка утвердилася в Україні в результаті революції середини XVII ст. На колонізованих землях відроджується традиційне козацьке самоврядування, поширюється козацьке судочинство, для вирішення важливих поточних суспільних проблем скликаються козацькі ради.
Чужа війна.
Українське козацтво в боротьбі Москви за вихід на Балтику
«Імпульсивний і свавільний Петро І, — зазначають сучасні російські історики, — не хотів жити, як його предки — „по старине“, він жадав змін. Не знаючи, з чого почати, як реформувати Росію, цар під виглядом простого дворянина Петра Михайлова зі свитою офіційних послів 10 березня 1697 р. вирушив у складі Великого посольства (1697—1698) до Голландії, яку полюбив заочно, слухаючи розповіді приятелів-моряків та корабельників». І, вже повернувшись на батьківщину, вражений величчю європейського життя, цар почав примусове гоління борід, обрізування полів немодних при європейських монарших дворах довгополих кафтанів й інше «чудіння», яке нащадки наречуть «рубанням вікна в Європу».
Утім, аби увійти таким дивним робом — не через двері, а крізь вікно — у таку милу й жадану царевому серцю Європу, Петру потрібно було спершу її завоювати, примусити Європу й себе полюбити. Тим паче що спроба залучити європейські держави до союзу з Росією у війні на Сході, з Оттоманською Портою, яку цар уже розпочав під Азовом — а саме це завдання стояло перед «Великим посольством», — була успішно провалена. Отож від планів завоювання Східної імперії довелось відмовитись, і, оскільки воювати дуже вже кортіло, новий ворог був швидко знайдений. Ним стало Шведське королівство. Чому воно? Крім того що воювати хоч з кимось-то потрібно було, а з Швецією, як власне і з будь-яким іншим сусідом, у Росії були давні територіальні суперечки й претензії, чи не головну роль тут відіграла й особиста приязнь Петра І до польського короля Августа II Сильного. Під час особистої зустрічі монархів у містечку Рава-Руська король прямо зачарував царя своїми антропометричними даними (не дарма ж він отримав офіційний епітет до титулу — «Сильний»), а крім того молодістю, енергією, амбіціями та, врешті, бажанням воювати! А якщо взяти до уваги, що перед тим, як зайняти — до слова за допомогою Москви — польський трон, Август II був курфюрстом Саксонії, то й ворог у нього вже був на примітці — шведський король Карл XII, який вельми успішно приміряв до себе грізне звання Лева Півночі. Зростання впливів Швеції на Півночі Європи цілком закономірно боявся також король Данії Фредрика IV. Відтак немає нічого дивного, що курфюрст Саксонії і король Данії були не проти залучити до союзу проти Швеції російського царя. Останній також з готовністю відмовився від ідеї продовження війни з Портою та розпочав підготовку до війни зі Швецією.
У лютому 1700 р. саксонські полки Августа II окупували шведську провінцію Ліфляндію (Лівонію). Місяць по тому армія датського короля атакувала землі союзника Швеції герцога гольштинського Фредрика. Росія поки що відкрито не втручалась у конфлікт, побоюючись активізації дій з боку Порти. І лише після того, як на початку серпня зі Стамбула надійшло повідомлення про укладення миру, Москва розірвала стосунки зі Стокгольмом й оголосила Карлу XII війну. Російські війська перейшли кордон і почали облогу фортеці Нарви (нині на території Естонії). У Європі розпочалась війна, що тривала з перервами аж до 1721 р. й отримала промовисту назву Великої Північної війни.
Парадоксально, але на момент вступу Росії у війну в Петра було достатньо підстав, аби не робити цього. Для власної ж безпеки. Справа в тому, що, зненацька атакований супротивниками, Карл XII у травні 1700 р. висадив потужний десант у передмістях Копенгагена, змусивши тим самим датського короля вийти з війни. Отож швидко й вигідно залагодивши справи з Датським королівством, Карл XII без перешкод перекинув свої війська на російських фронт, і 19 листопада під Нарвою завдав нищівної поразки армії Петра І, яка, до слова, чисельністю значно переважала шведів.
Після перемоги під Нарвою в Карла XII був шанс добити Росію остаточно. Але цього разу доля вже всміхнулась цареві. Шведи перенесли головний удар на землі Речі Посполитої, і це надало шанс Петру І спробувати мобілізувати власні сили та взяти реванш. Активну участь у спробах царя реваншуватися були змушені брати й українські війська. Спочатку на допомогу російській армії було відправлено Полтавський полк, слідом за ним Чернігівський, ще через деякий час Ніжинський та два сердюцьких полки. Загальне командування 12-тисячного козацького війська було доручено небожеві Івана Мазепи наказному гетьману Івану Обидовському. Однак не встигло це військо дійти до Нарви, як поступило повідомлення про трагічну участь російської армії. Корпус Обидовського влився до складу російської армії, що відступала до Пскова, і, незважаючи на відсутність безпосередньої воєнної загрози, козацькі полки в умовах суворої російської зими, відсутності провіанту, зимової одежі та фуражу зазнали важких втрат. Крім того, серед козаків зростало невдоволення і внаслідок вкрай неприхильного ставлення російських офіцерів до іррегулярних козацьких підрозділів. Врешті-решт, після раптової смерті наказного гетьмана в лютому 1701 р. козаків було відпущено на батьківщину.
Незабаром на їхнє місце було відправлено 7-тисячний корпус під командою гадяцького полковника Михайла Боруховича. Тоді ж, на початку року, Петро І наказав Мазепі особисто привести на північ Росії значне козацьке військо. Щоправда, за деякий час цар відмінив свій наказ, воліючи, аби гетьман пильнував спокій в самій Україні. На чолі ж 17-тисячного козацького війська у складі Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського і двох компанійських полків було поставлено миргородського полковника Данила Апостола. Саме йому випало одним з перших відчути смак перемоги над шведами. У грудні 1701 р. в битві під Ерестфером значною мірою саме завдяки вмілому і швидкому маневруванню полків Апостола російському генералові Б. Шереметьєву вдалось розбити загін шведів на чолі з Шліппенбахом. Українські козаки відзначились як під час герцю зі шведським авангардом, так і на заключному етапі битви, організувавши вдале переслідування розбитого неприятеля.
