Про кадрову українізацію управління керівництво КП(б)У не забувало й надалі. Протягом 1935 р. воно розгорнуло активну діяльність з висування українських кадрів на керівні посади в державних органах влади. 26 лютого 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про висунення українських кадрів», у якій пропонувалося «відділу керівних парторганів разом з обкомами подати в секретаріат не менш як 120—150 українців для висунення на посади секретарів РПК (районних партійних комітетів. — Авт.) і 120 осіб на висунення голів РВК (районних виконавчих комітетів. — Авт.)». Крім того, говорилося про необхідність відбору з українських голів РПК та РВК кандидатів та обласну та центральну партійну й радянську роботу. Подібні дії наказувалося зробити і ЦК ЛКСМУ.
5 липня 1935 р. вийшла постанова ЦК КП(б)У, згідно з якою представники різних наркоматів найближчим часом мали запропонувати свої плани стосовно збільшення відсотка українців у їхньому керівництві. Навесні 1936 р. партійне керівництво України почало підбивати підсумки щодо висунення українських кадрів. ЦК КП(б)У визнав задовільним стан з висування українців у центральному апараті Наркомату охорони здоров'я та Наркомату юстиції і наголосив на необхідності продовжувати цю справу в областях. А от станом справ у Наркоматі освіти, де раніше не існувало проблем з українськими кадрами, вони залишилися незадоволеними. Такий підхід зумовив ту обставину, що українське етнічне походження ставало однією з переваг у сходженні кар'єрними сходами. У той час навіть майбутній генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв записав себе в «українці» і таким залишався в 1940-ві рр. І хоча реальний стан речей середини 1920-х рр. свідчив про вагоме відставання кадрової українізації від показників 1932 р., «на людях» влада намагалася не показувати цього. У друкованих виданнях називалися лише ті цифри, які вигідно відображали національну політику партії.
Слід з натиском наголосити: політика українізацій ваговою складовою якої було входження етнічних українців у владні структури, не припинялася. Щоправда, у вищих ешелонах влади порівняно з нижчими відсоток українців залишався меншим. За даними перепису 1939 р. загальна кількість «керівників партійних організацій, державних, кооперативних та громадських установ та підприємств» становила 312 848 осіб, з яких 59,6 % становили українці. Разом з тим серед республіканської ланки із 8888 осіб лише 3744 (42,1) були українцями, а серед районної та міської ланки відповідно з 27 629 — 18 742 (67,8 %) українців. Більшим був відсоток українців серед голів та заступників голів сільрад: з 11 737 осіб — 10 401 (88,6 %).
На відміну від кадрової, питання про мовну українізацію знову постало на порядку денному лише 1935 р. 29 серпня 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило резолюцію «Про українізацію в областях», у якій зазначалося, що «обкоми Донецький, Дніпропетровський і Одеський займаються справою українізації недостатньо». Проаналізувавши доповідні записки з трьох областей за результатами такої перевірки, представники відділу агітації і пропаганди зробили висновок: «Незважаючи на спеціальні вказівки ЦК, обкоми партії недооцінили політичного розуміння цих вказівок, не взялись ще як слід за їх реалізацію, не зробили ще належного перелому в кадрах наших партійних і радянських робітників... Все пронизано духом іронії та скептицизму в питанні про українську культуру, про українську громадськість... Окремі міськкоми, парткоми партії, керівники окремих підприємств не тільки не зрозуміли до цього часу гігантського розмаху і нечуваного розвороту української радянської культури і державності (особливо після розгрому націоналістів і націонал-ухильництва Скрипника), але і не зробили для себе політичних висновків щодо практичного оволодіння цим рухом» (курсив наш. — Авт.) Тобто знову пропагувалася теза про те, що саме «українські націоналісти» та «націонал-ухильники» заважали культурному та державному розвитку українського народу.
Нова хвиля «українізаційної» риторики сягнула апогею на початку 1937 р. Саме недоліки в національному питанні стали основою звинувачень проти Постишева та зняття його з керівних посад в Україні. Під час роботи пленуму ЦК КП(б)У який відбувся 31 січня — 2 лютого 1937 р., неодноразово лунали критичні зауваження в бік Постишева, Попова, Косіора, які, мовляв, допустивши на відповідальні ідеологічні посади троцькістів, зумовили порушення правильного здійснення національної політики. Та й сам Постишев у своїй промові відзначив незадовільне керівництво будівництвом української культури: «Я взяв тягар не по плечу. Я кажу про своє керівництво, про свою участь у керівництві української радянської культури. На мій сором, я погано знаю історію українського народу — раз, я погано знаю його культуру — два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників, мовою українського народу — три. А ці якості — вони необхідні для кожного з нас». Українізаційна риторика широко використовувалася до середини 1937 р., коли Кремль ініціював нову кампанію боротьби з українським націоналізмом, жертвами якої стали вже колишній боротьбист і тогочасний голова РНК УСРР Панас Любченко, неодноразово згадані раніше Андрій Хвиля, Володимир Затонський та ін., в тому числі митці та освітяни.
Отже, аналіз подій 1933 та наступних років дозволяє зробити висновок, що основною метою прибуття Постишева в Україну не було виправлення важкого становища у сільському господарстві: цього при зміненій економічній політиці на селі та наявності тих матеріальних і людських ресурсів, які використав П. Постишев 1933 р., місцеві керівники могли добитися й без нього. Головним завданням була корекція курсу національної політики та очищення лав комуністичної партії від національно-свідомих елементів, а також від тих, хто іноді наважувався мати власну думку про розвиток тих чи інших подій.
Злиття націй і мов вбачалося у Кремлі органічним результатом комуністичного будівництва. Але обставини на користь такого повороту так і не склалися. Тому ні 1933 р., ні в 1937— 1938 рр. у Кремлі формально так не відмовилися від затвердженого у грудні 1919 р. (і знову-таки формального!) визнання української мови як рівноправної з російською, не припиняли і затвердженого у 1922—1923 рр. курсу на українізацію. Українська мова наприкінці міжвоєнного періоду була основною в культурно-освітньому процесі в УСРР, але майбутня тенденція вже була визначена — «зближення» з російською мовою.
Генеральний секретар ЦК ВКП(б), разом зі своїм оточенням, зумів віднайти надійний спосіб утримування під цілковитим контролем України, — міф про «український націоналізм» як вороже українському народу явище відтоді Кремль плекав як улюблене дитя та охороняв його від пропагандистських та ідеологічних посягань, наче дорогоцінний скарб. Вживлений за сталінських часів у народну свідомість страх перед голодом і жорстка прив'язка до нього як «зрадницьких» (в першу чергу — щодо українського народу) будь-яких спроб пошуку самостійного розвитку України і донині впливає на українське суспільство найбільше. Щоправда, після Другої світової війни роль основного жупела у цій пропаганді перейшла від Петлюри до Степана Бандери.
«Розстріляне відродження»: централізація літературно-мистецького життя репресії проти діячів культури в 1930-ті рр.
1926 р. на XV Всесоюзній конференції ВКП(б) Сталін виступив з програмною доповіддю, що поклала початок змінам у внутрішній і зовнішній політиці Радянського Союзу. Оголосивши війну внутрішньому ворогу і закликавши до боротьби з троцькістсько-зінов'євською опозицією, генсек сформулював тезу про постійно зростаючу зовнішню загрозу. Партійні керманичі відмовилися від теорії світової революції та взяли курс на побудову соціалізму в окремо взятій країні. Для цього в суспільну свідомість починають активно впроваджувати ідею зовнішньої загрози та шпигуноманію.
Державне політичне управління (ДПУ) активно моніторило ситуацію. Зведення щодо настроїв у середовищі інтелігенції регулярно лягали на стіл партійних керманичів. У щотижневому зведенні секретного відділу ДПУ УСРР № 8/18 за 20—26 лютого 1927 р. повідомлялося: «Серед співробітників Наркомосу циркулюють настійливі чутки про неминучість війни у найближчому майбутньому. Ці чутки викликають вкрай нервові настрої. Деякі співробітники Наркомосу думають вже про те, куди влаштуватися на випадок війни аби уникнути мобілізації».
Отже, лояльність місцевого українського активу щодо СРСР залишала бажати кращого. Що вже й казати про стару інтелігенцію та «попутників». Брак лояльності та тотальна зневіра у спроможність більшовиків втриматися при владі вразі зовнішньої агресії були основною проблемою центрального керівництва.
Ситуація в Україні дуже непокоїла Сталіна, адже загрожувала остаточному утвердженню його одноосібної влади. По-перше, Україна була розділена між чотирма державами (Польща, Чехословаччина, Румунія, СРСР). Це означає, що українське питання завжди могло бути використане проти Радянського Союзу. По-друге, розквіт української мови і культури, який спостерігався в УСРР протягом 1920-х років, створював передумови до переформатування відносин між Москвою і союзними республіками та наповнення їх реальним федеративним змістом. По-третє, українські націонал-комуністи, які обійняли важливі посади в уряді республіки, трактували українізацію значно ширше, вбачаючи в ній не тільки культурницький аспект, але й реальну економічну автономію. На зламі 1920-х — 30-х рр., ставало все більш очевидним розходження щодо розуміння українізації між місцевими націонал-комуністами і центральним керівництвом країни та їхніми ставлениками в УСРР. Більшовики вже взяли курс на реставрацію старого імперського принципу керівництва у вигляді взаємовідносин «центр-периферія». По-четверте, основу української нації складало селянство, упокорення якого стало можливим тільки внаслідок компромісу більшовиків з місцевими українськими лівими. До того ж, за умови відсутності можливості отримати зовнішні позики, саме сільське господарство мало стати головним інвестором радянського проекту модернізації економіки. Більшовики були свідомі того, що селяни так просто своє не віддадуть. Отже, протистояння обіцяло бути жорстоким, але й ставки були високими. Упокорення України — другої за економічним і людським потенціалом республіки у складі Союзу — відкривало шлях Сталіну до утвердження своєї влади та побудови з СРСР держави-комуни, про яку він мріяв.
Першим сигналом зміни ідеологічного вектору і взяття державою курсу на ідеологічну уніфікацію став відкритий політичний процес над старою інтелігенцією. Для цього ДПУ сфабрикувало справу Спілки визволення України (СВУ) — організації, що нібито існувала в УСРР з 1926 р. і об'єднувала антирадянськи налаштовану інтелігенцію, духівництво та представників куркульства.
