Сталін використав Великий голод для того, щоб перетворити Україну на «зразкову радянську республіку», як він писав у листі до Кагановича. Перенесення столиці 1934 року з Харкова до Києва, де інтелігенція, спустошена чистками, уже не становила загрози для радянського режиму в Україні, завершив перетворення автономної і часто незалежно налаштованої республіки на звичайну провінцію Радянського Союзу.
Як і хотів господар Кремля, Україна стала зразком радянської індустріалізації та колективізації. До кінця 1930-х років обсяг промислового виробництва в Україні у 8 разів перевищив рівень 1913 року, лише трохи відставши від найбільшої з радянських республік — Росії. Аграрний сектор був повністю колективізований — 98% від загального числа домогосподарств та 99,9% орних земель опинилось у колективній власності. Але бездоганну статистику колективізації дискредитували катастрофічні показники розвитку сільського господарства. 1940 року в Україні було вироблено 26,4 мільйона тонн зерна, лише на 3,3 мільйона більше, ніж 1913 року, що продемонструвало збільшення сільськогосподарського виробництва лише на 13%. Село, спустошене Голодомором та колективізацією, не могло йти в ногу з містом, де швидко зростала промисловість. Хоча Україна зазнала швидкої індустріалізації та модернізації, вона заплатила величезну ціну за цей «стрибок уперед». Між 1926 та 1937 роками населення Радянської України зменшилося з 29 до 26,5 мільйонів, сягнувши трохи більш як 28 мільйонів 1939 року.
Багато українців усіх етнічних груп загинуло під час Великого терору — численних хвиль арештів, страт і заслань, що охопили Радянський Союз у 1936—1940 роках, сягнувши піку 1937 року. У 1937—1938 роках в Україні було заарештовано 270 тисяч осіб, майже половину з них було страчено. Великий терор переслідував ту саму мету, що й більшість заходів Сталіна 1930-х років, — забезпечити виживання режиму та становище Сталіна як верховного лідера. Своїх колишніх союзників, а згодом ворогів з-поміж керівників партії та держави, у тому числі Льва Каменева, Григорія Зінов’єва та Миколу Бухаріна, він розстріляв. В Україні така ж доля спіткала й лідерів партійного, державного та чекістського апарату, які показали свою вірність Сталіну під час Голодомору. Режиму були потрібні слухняні кадри, які б не знали про злочини минулого й сумлінно служили своєму вождю. Крім партійних кадрів, терор сильно зачепив колишніх членів небільшовицьких партій і представників національних меншин. Україна як прикордонна республіка з численними меншинами, у лояльності яких сумнівався режим, знову потрапила під пильну увагу центру. На верхівці ієрархії ворогів опинилися етнічні поляки та німці. Поляки становили близько 20% заарештованих, а німці — близько 10%. СРСР зробив мішенню обидві групи, чия частка від загальної кількості населення не сягала й 1,5%, розглядаючи їх як потенційних шпигунів та «п’яту колону» Польщі та Німеччини.
1938 року Сталін відправив свого нового «віце-консула» Микиту Хрущова в Україну, щоб той провів останні репресивні заходи й підготував республіку до можливого початку війни. Завдання Хрущова було тим самим, що й у попередників: перетворити Україну на соціалістичну фортецю. «Товариші, — заявив Хрущов делегатам українського партійного з’їзду в червні 1938 року, — ми повинні докласти всіх зусиль для того, щоб завдання та директиви ЦК Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) і товариша Сталіна — перетворити Україну на неприступну для ворогів фортецю — були виконані з честю». Наступні кілька років стануть перевіркою Хрущовського «редуту» на міцність.
У жовтні 1938 року уряд «вкороченої» Чехословаччини (на той момент вона вже розчленовувалася Гітлером) призначив українського діяча, отця Августина Волошина, керувати урядом автономного Закарпаття, перейменованого з Підкарпатської Русі на Карпатську Україну. Слідом за цим рішенням відбулося передавання населених угорцями місцевостей Закарпаття Угорщині. Карпатська Україна Волошина «недоотримала» від Праги два головні міські центри — Ужгород та Мукачеве. Новий український уряд замінив короткочасну адміністрацію русофільської орієнтації і прийняв українську мову як офіційну. Він також створив власні воєнізовані підрозділи для боротьби з угорськими та польськими військовими формуваннями. Названі «Карпатською Січчю» (на честь галицьких «Січових стрільців» та запорозького козацтва), ці підрозділи включали не тільки місцевих, але й українців з інших регіонів, зокрема молодих членів ОУН, які приїхали з тодішньої Польщі боротися за справу української державності.
1939 рік почався з чуток у європейських міністерствах закордонних справ про те, що Гітлер планує використати Карпатську Україну для нападу на Радянську Україну та «возз’єднання» усіх українських земель під своїм контролем. У січні Гітлер запропонував польському міністру закордонних справ Юзефу Беку, що перебував із візитом у Німеччині, обміняти Данциг та польський коридор до Балтійського моря на нові території в Україні, що будуть здобуті Німеччиною в результаті вторгнення до СРСР. Бек відхилив цю пропозицію. Незалежно від позиції Бека, Гітлер вирішив не грати українською картою проти Сталіна, принаймні не відразу. Коли його війська увійшли до Праги в березні 1939 року, щоб припинити існування Чехословаччини, Гітлер виступив проти створення незалежної Української держави й віддав Закарпаття своєму союзникові — Угорщині. Уряд автономного Закарпаття зустрів це рішення з подивом та протестом, який не обмежився словами.
П’ятнадцятого березня 1939 року, коли війська Гітлера вступили до Праги, парламент Карпатської України проголосив незалежність своєї землі. Нова країна вибрала кольорами державного прапора синій та жовтий і ухвалила український національний гімн «Ще не вмерла Україна» як свій власний. Проголошення незалежності не зупинило угорську армію, що рушила до регіону, не зустрічаючи опору чехословацьких військ. Єдиною силою, що протистояла угорському наступу, були бійці підрозділів «Карпатської Січі». «У той час, коли 8 мільйонів чехів підкорилися німецькій владі, не чинячи ані найменшого опору, тисячі українців виступили проти багатотисячної угорської армії», — писав український репортер того часу. Загалом у «Карпатській Січі» було близько 2 тисяч бійців. Оскільки сили були нерівні, опір українців невдовзі було придушено. Уряд Волошина невдовзі покинув країну, а угорські солдати або польські прикордонники захопили багато членів ОУН, які вижили, на зворотному шляху до Галичини. Це було перше бойове хрещення для націоналістичних бійців: попереду буде ще чимало боїв.
Сталін був настільки стурбований подіями в Закарпатті, що під час виступу на партійному з’їзді в Москві в березні 1939 року приписав ідею німецької підтримки незалежності України англійцям чи французам. Мовляв, він не вірив, що раціональний Гітлер міг вигадати таку дурницю. Після Мюнхенської угоди 1938 року між Німеччиною та західними демократіями відносно поділу Чехословаччини він намагався загравати з фюрером. Наявність значних українських територій за межами Радянського Союзу, що могли бути використані Гітлером для того, щоб поставити під сумнів легітимність контролю Сталіна над Радянською Україною, стала одною з головних турбот його будівників «української фортеці» напередодні Другої світової війни. В оборонному валу Радянського Союзу утворилася велика тріщина — загроза українського іредентизму.
Розділ 22
ГІТЛЕРІВСЬКИЙ LEBENSRAUM
Адольф Гітлер представив світу погляди на його майбутнє в книжці «Mein Kampf» («Моя боротьба»), продиктованій ним під час перебування у в’язниці Ландсберг у Баварії за участь у мюнхенському «пивному путчі» в листопаді 1923 року. У тюремній камері колишній підданий Габсбургів присягнув боротися проти так званої єврейської змови за панування над світом і подав проект створення Німецької імперії, що забезпечила б арійській расі Lebensraum (життєвий простір) у Східній Європі. Гітлер пробув у в’язниці лише рік. З 1933 року, коли він став рейхсканцлером Німеччини, а його партія прийшла до влади, він мав достатньо ресурсів для того, щоб почати втілення своїх планів. Гітлерівські ідеї, уперше викладені 1923 року, справили величезний вплив на світ, але мало де їхній вплив був таким руйнівним, а наслідки такими трагічними, як в Україні, що стала центральним елементом гітлерівської візії Lebensraum.
Ідея життєвого простору для німців була створена не Гітлером. Уперше сформульована напередодні Першої світової війни, вона передбачала, що німці володітимуть територіями по всьому світу. Поразка Німеччини у війні зробила практично неможливою колоніальну експансію морськими шляхами, що їх контролювала Британія, і Гітлер бачив можливості для зростання лише у Східній Європі. «Буде більш практичним почати боротьбу за нові території у Європі, ніж воювати за володіння за її межами», — писав він у «Mein Kampf». Брест-Литовський мир (1918), який передбачав визнання незалежності України від Росії та її окупацію німецькими та австрійськими військами, створив одну з моделей німецької експансії на схід. Але Гітлер не мав особливого інтересу до націєтворення на сході. Його мета була зовсім іншою: знищити існуюче населення аж до Волги й заселити родючі землі Східної Європи (особливо Україну) німецькими колоністами. «Не можна не надавати занадто великого значення необхідності прийняти політику, яка зробить можливою підтримку селянського класу як основи національної спільноти, — писав Гітлер у “Mein Kampf”. — Багато наших нинішніх лих кореняться виключно в диспропорції між міською та сільською частками населення».
Гітлерівська сільська утопія для німців вимагала не лише оволодіння новими територіями, а й їх деурбанізацїї та депопуляції. Його бачення Східної Європи значно відрізнялося від того, що намагалися збудувати більшовики та пропагував Йосип Сталін. Обидва диктатори були готові використовувати жорстоку силу для побудови своїх утопій, і обом була потрібна українська територія, ґрунти та сільське господарство для досягнення цілей, але до міст та населення в цілому вони мали не однакове ставлення. Україна дізнається, що це означає, на практиці й оцінить ступінь різниці між двома режимами під час трирічної окупації нацистською Німеччиною з 1941 до 1944 року. Маючи довоєнну репутацію житниці Європи та одну з найвищих концентрацій єврейського населення на континенті, Україна стане й головним об’єктом німецького експансіонізму й однією з головних жертв нацистів. Між 1939 та 1945 роками вона втратить майже 7 мільйонів своїх громадян (близько 1 мільйона з них — євреї) або більш ніж 16% свого довоєнного населення. Лише Білорусь та Польща — дві інших країни у сфері «життєвого простору» Гітлера — зазнали вищих пропорційних втрат.
