Жертв радянського терору Рудницький назвав «справжніми мучениками, що віддали своє життя за українську національну ідею»[1198].
Протягом усього періоду німецької окупації антисемітизм був популярний в Україні не тільки в «антинімецькому» націоналістичному підпіллі, а й у інших організаціях та інтелектуальних колах. Приміром, 1941р. вийшла брошура «Україна в жидівських лабетах». На сторінках цього анонімного німецько-українського видання подали всі види антисемітських стереотипів, які були у вжитку в контексті українських реалій того часу[1199]. Помітна була й позиція Кубійовича щодо цього питання: у 1944р. його запросили взяти участь в антиєврейському конгресі, запланованому Гансом Франком[1200].
На початку 1943 р. Гіммлер наказав створити дивізію СС «Галичина» (Waffen-SS «Galizien»), до лав якої мали набрати українців, проте називати цей підрозділ українським Гіммлер заборонив (іл. 153). У своїй промові 16 травня 1944р. Гіммлер заявив, що назвав дивізію «Galizien» за «назвою вашої прекрасної батьківщини», а іншим разом він висловився так: «Я знаю, якби я наказав цій дивізії знищити поляків у тому чи іншому районі, я був би дуже популярним чоловіком». Створення української дивізії Гітлер обґрунтовував тим, що галицькі українці, які тривалий час були підданими імперії Габсбургів, «взаємозв’язані» з австрійцями. Повна назва дивізії була такою: 14-а гренадерська дивізія СС «Галичина» (14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien»), Добровільно служити в дивізії зголосилися 80 тис. українців, але з них тільки десята частина пройшла відбір. Пізніше особовий склад дивізії збільшився до 14 тис. осіб, оскільки до її лав долучилися українці з поліцейських батальйонів та інших підрозділів. Значна частина добровольців дивізії СС «Галичина» раніше служила в батальйонах шуцманшафт (Schutzmannschaft) 201, 204 і 206, з яких принаймні батальйон 201 майже напевно здійснював злочини проти мирних мешканців (під час «партизанських операцій» у Білорусі). Інші новобранці раніше служили в німецькій поліції безпеки. Навчання та індоктринацію українців дивізії СС «Галичина» здійснювали гіммлерівські СС. Щотижня у них було дві години лекцій з націонал-соціалістичного світогляду. 140 осіб з особового складу дивізії пройшли додаткову підготовку в околицях концтабору Дахау. У серпні 1943 р. усім солдатам під лівою пахвою зробили татуювання групи крові. Присягали дивізійники такими словами: «Я присягаю перед Богом цією святою клятвою, що в боротьбі проти більшовизму буду безумовно коритися Верховному головнокомандувачу німецького вермахту Адольфу Гітлеру, і як хоробрий солдат я готовий покласти своє життя за цю присягу будь-якої миті»[1201]. У лютому 1945 р. український генерал дивізії Павло Шандрук запропонував додати до присяги слова про вірність «українському народу», але згадка імені Гітлера не викликала в нього заперечень[1202].
Створення дивізії підтримав Шептицький. На першому параді перший салют цього підрозділу прийняли Франк і Кубійович, а єпископ Йосип Сліпий провів богослужіння. У своєму виступі Кубійович звернувся до підрозділу із закликом захистити Україну — частину «Нової Європи» — від комунізму. Ветеран цього підрозділу Василь Веріга згадував у своїх мемуарах, що українські поліцейські вітали солдатів дивізії СС «Галичина» вигуком «Heil Hitler!», а у відповідь вони почули «Слава Україні!». Він не уточнював, чи піднімали солдати і поліцейські свою праву руку вгору. Дивізія СС «Галичина» була створена, щоб битися з радянською армією, і в липні 1944 р. під м. Броди частини цього формування стали до бою з радянським військом, що наступало. Незадовго до входження до лав дивізії СС «Галичина» (28 лютого 1944-го) солдати 4-го поліцейського полку, який складався з українців, вчинили масове вбивство кількох сотень польських цивільних осіб у с. Гута Пеняцька. Згідно зі свідченнями воїнів УПА, у винищенні польського населення села брали участь і «борці за свободу» УПА. Бійці дивізії СС «Галичина» допомагали німцям у придушенні Словацького національного повстання і, можливо, також скоювали злочини проти мирних мешканців. На час закінчення війни залишки дивізії здалися британській армії. Згодом цих полонених не передали СРСР, як це сталося з солдатами РОА генерала Власова: їм допомогло те, що вони були польськими громадянами, а також те, що за них клопотав Ватикан[1203].
Українська поліція та ОУН(б)
Відповідно до директиви Гіммлера, яка вийшла у липні 1941р., українську міліцію, створену ОУН(б) після вторгнення Німеччини до СРСР, у серпні-вересні 1941р. перегрупували в українські поліцейські формування, відомі як «допоміжна поліція» (Hilfspolizei) і батальйони шуцманшафт[1204]. Німці загалом намагалися очистити поліцію від членів ОУН(б), оскільки вони потребували людей, які б беззаперечно виконували їхні накази та не мали власної політичної мети. Проте оунівцям вдалося не тільки залишитися у лавах поліції, але й надалі поповнювати її особовий склад, оскільки німці не завжди володіли інформацією про їхні контакти з цією організацією. Таким діям сприяв, попри заборону німецького керівництва, другий командир української допоміжної поліції Володимир Пітулей. За словами оунівця Богдана Казанівського, навіть серед командантів Львівської школи поліції також було багато оунівців[1205]. У березні 1942 р. місцеві керівники ОУН(б) наказали своїм підлеглим масово приєднатися до лав поліцейських підрозділів, щоб у кожному з них, з метою контролю, мати хоча б одного оунівця[1206]. ОУН(б) також намагалася замінити своїми кадрами членів ОУН(м) у батальйонах шуцманшафт[1207]. На початку 1943 р. «Східне бюро» польського уряду у вигнанні повідомило, що «основне організаційне ядро ОУН(б) на Волині спирається на своїх представників приблизно у 200 поліцейських відділах»[1208]. Про вплив ОУН(б) на українських поліцейських зазначено і в німецьких джерелах[1209]. Крім того, подібні свідчення залишили особи, які пережили Голокост. Серед них Еліяху Йонес, який згадував у своїх мемуарах: у єврейському трудовому таборі в с. Куровичі, в’язнем якого він був, особовий склад поліції складався з українських націоналістів; ці люди пишалися тим, що носили синю уніформу й українські кепки[1210].
Навесні 1942 р. в Генерал-губернаторстві налічувалося понад 4 тис. українських поліцейських[1211], на Волині — 12 тис. осіб, тоді як німців у волинських підрозділах нараховували лише 1 400 осіб[1212]. У своєму ставленні до насильства та антисемітизму нові українські поліцейські (у згаданих регіонах) не дуже відрізнялися від колишніх українських міліціонерів.
12 листопада 1941р. українські поліцейські схопили у Львові Еліяху Йонеса. Після побиття і пограбування німецький офіцер поставив йому кілька запитань, що стосувалися його фаху. Йонесу та іншим євреям довелося кілька годин стояти обличчям до стіни і тримати руки над головою. Протягом цього часу євреїв били і принижували. Через кілька годин їх відвезли на вантажівці в лазню, де змусили зняти решту своїх речей. Про події того дня Йонес згадує: «Увечері запалили світло. Раптом нам наказали: співайте.
Усередині лазні зібралося багато українців та українок. Вони насолоджувалися нашим співом, і було видно, що з нетерпінням чекають майбутніх подій.
Українці збиткувалися з нас аж до самого ранку. їхні ганебні вчинки завершилися тим, що вони покликали до себе старого єврея, який читав велику книгу Гемара. Наказали йому покласти книгу на підлогу, наступити на неї і станцювати на ній хасидський танець. Спочатку він відмовився, але, зрештою, вони змусили його, сильно б’ючи. Він почав танцювати, а українці обступили його і били далі, супроводжуючи це схвальними вигуками.
Після цього вони посадили його на підлогу і запалили бороду, але борода не горіла. Поки деякі українці й далі експериментували з його бородою, інші покликали до себе ще шістьох бородатих євреїв і також запалили їхні бороди. Поки горіли бороди, вогонь перекинувся на одяг і євреї на наших очах згоріли живцем…
Українці й далі чинили звірства. Вони витягли з нашої групи глухого єврея з лисою головою. Його голова стала мішенню. Вони кидали в неї металевим і дерев’яним банним начинням. Змагання скоро закінчилося, бо голова глухого була розбита на дві частини, а мозок вивалився на його одяг та на підлогу.
Серед нас був один єврей з кривою ногою. Українці намагалися силою «вирівняти» його ногу. їм це не вдавалося, єврей голосно кричав. Врешті-решт, вони зламали його ногу. Єврей уже не зміг встати, мабуть, він помер від серцевого нападу.
Ми тремтіли від страху і були змушені супроводжувати ці знущання співом, а нас й далі по-звірячому били…
Нас били всю ніч. Вранці стало зрозуміло, що із близько 300 осіб, яких привели сюди напередодні, вижило тільки двадцять три людини, поміж них був і я. Решта загинула від безперервного побиття»[1213].
В наступні години та дні двадцять людей з цих двадцяти трьох уцілілих померли через травми, отримані тієї ночі у лазні[1214]. Цей опис учинків українських поліцейських є лише дуже невеликою частиною того, що вони робили з євреями, патрулюючи гетто і допомагаючи німцям у депортації, рейдах і розстрілах. У сільській місцевості німецьких поліцейських було небагато або й не було зовсім і влада майже повністю зосереджувалася в руках української поліції та місцевої української адміністрації[1215]. Рена Гузь, яка вціліла під час Голокосту, згадувала, що у Поворському р-ні на Волині вона стала свідком того, як українські поліцейські жорстоко били євреїв, змушували їх танцювати оголеними, після чого наказали рити собі могилу, а потім розстріляли[1216]. Богдан Сташинський з с. Борщовичі (неподалік Львова) кілька разів був свідком активної участі української допоміжної поліції в розстрілі євреїв у цьому районі[1217]. Українська Hilfspolizei, як і Polish Kripo, відповідала за вистежування та знищення євреїв, які втікали з гетто і намагалися сховатися в лісах та селах (в цих місцевостях внаслідок зазначених дій вбили сотні, а можливо, тисячі євреїв)[1218].
Багато євреїв вбили на території України саме у другій половині 1942 р., коли гетто вже були розформовані. Під час «Операції Рейнгардт» (Aktion Reinhardt) певну кількість євреїв, що проживали в окрузі Галичина, депортували до табору смерті в Белжеці (іл.260); інших розстріляли. На Волині (Рейхскомісаріат Україна) євреїв розстрілювали біля гетто, у навколишніх лісах та полях; ці дії чинили підрозділи сил поліції безпеки (Sicherheitspolizei) і служби безпеки (Sicherheitsdienst). Згодом жертв ховали в братських могилах, виритих радянськими військовополоненими (POW, prisoner of war, англ.), місцевими селянами, українськими поліцейськими або власне євреями. На Волині знищення євреїв закінчилося переважно в грудні 1942р., а у Східній Галичині — в липні 1943р. Як під час розформування гетто, так і під час розстрілів, українські поліцейські зазвичай показували себе не менш жорстокими та завзятими, ніж німецька поліція або офіцери гестапо. Одного разу, під час масової депортації євреїв зі Львівського гетто (в серпні 1942 р.), один з українських командирів допоміжної поліції поскаржився на те, що члени організації Тодта перешкоджали йому у виконанні його обов’язків[1219].
