У міжвоєнний період у Німеччині сформувалася велика українська громада. Протягом 1933—1945 рр. у цій країні легально діяло Українське національне об’єднання (УНО), яке налічувало понад 30 000 членів. З 1937 р. об’єднання очолював Т. Омельченко — колишній представник С. Петлюри в Берліні. УНО займалося культурними й соціальними питаннями українців Німеччини, а також слугувало прикриттям для реалізації цілей ОУН. Так чи інакше всі українські національні організації, які діяли на територіях, підконтрольних Третьому Рейху (за винятком підпільно-партизанських), співпрацювали з нацистською владою. Після розгрому Польщі та Франції в 1939—1940 рр., а особливо напередодні німецько-радянської війни, на Берлін переорієнтувалося також середовище еміграційного уряду УНР.
У боротьбі за українську державність лідери визвольного руху надавали великого значення створенню національних збройних сил. Це питання опрацьовував Військовий штаб ОУН у Відні на чолі з ветераном Українських січових стрільців (УСС) та Армії УНР Р. Сушком. За домовленістю з Є. Коновальцем, у 1938 р. німецька військова розвідка (абвер) почала проводити військову та спеціальну підготовку оунівців. А. Мельник, який замінив Є. Коновальця після його трагічної загибелі, продовжив військову співпрацю з німцями. Улітку 1939 р. абвер створив в Австрії Український легіон для війни проти Польщі. Після завершення підготовки й комплектації Український легіон, що налічував близько 600 вояків, перекинули до східної Словаччини. Р. Сушко став командиром, і пізніше цей підрозділ так і називали — «Легіон Сушка». З метою конспірації Український легіон дістав кодову назву ВВН, яку німці розшифровували як «Berg-Bauern Hilfe» («допомога гірським селянам»), а українці — «Військові відділи націоналістів».
Провід українських націоналістів (ПУН) сподівався, що розгром німцями Польщі спричиниться до виникнення на території Галичини й Волині української держави так само, як розчленування Чехословаччини зумовило появу Карпатської України. Спеціально створена Комісія державного планування ОУН займалася розробкою вказівок з організації політичного, економічного та культурного життя на звільнених територіях. Українські націоналісти не знали або не зважали на існування таємних домовленостей німців із СРСР про територіальний поділ Польщі.
1 вересня 1939 р. почалася війна. Німці всіляко намагалися заохотити СРСР до виступу проти Польщі й паралельно обмірковували варіанти на випадок відмови. 7 вересня начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини Ф. Гальдер занотував у своєму щоденнику німецькі умови переговорів із Польщею, серед яких було визнання незалежності Західної України. 12 вересня, під час наради представників вищого військово-політичного керівництва Третього Рейху, голова Верховного головнокомандування вермахту Вільгельм Кейтель серед інших варіантів розподілу польських земель запропонував створення незалежної «галицької й польської України» (за умови, якщо з цим погодиться Й. Сталін). Невдовзі після цієї наради керівник абверу В. Канаріс особисто повідомив А. Мельнику про можливість створення української держави. З ініціативи лідера ОУН було негайно підготовано список членів уряду Української Західної Держави на чолі з О. Сеником, а М. Сціборський написав «Нарис проекту основних законів /Конституції/ Української Держави».
У вересні Український легіон увійшов на територію Польщі в складі 14-ї армії вермахту. До 17 вересня 1939 р. ВВН досяг населених пунктів Західної України: Комарного, Перемишля, Самбора та Стрия, деякі групи дійшли до околиць Дрогобича та Львова. Одночасно в Галичині та на Волині активізувалися повстанці Крайової екзекутиви ОУН на чолі з В. Тимчієм, які роззброювали невеликі польські підрозділи та проголошували встановлення української влади. У деяких місцевостях Галичини дійшло до збройних сутичок повстанців із польською армією й поліцією. Після перетину польського кордону Червоною армією німецьке командування відвело ВВН, як й інші підрозділи вермахту, за демаркаційну лінію по річці Сян. Наприкінці вересня вояків Українського легіону демобілізували.
Деякі українці воювали проти Польщі в складі регулярних збройних сил як німецькі громадяни. Яскравий приклад — син першовідкривача «рентгенівського» випромінювання О. Пулюй. Під час перших визвольних змагань він служив в УСС і Галицькій армії, пізніше емігрував до Німеччини та прийняв її громадянство. На початку 1939 р. О. Пулюя мобілізували до вермахту, і за розподілом він опинився в абвері. У вересні О. Пулюй як член військової делегації їздив до Львова домовлятися з радянським командуванням про евакуацію з місцевих шпиталів поранених німецьких солдатів. Цією нагодою він скористався, щоб попередити знайомих українців про те, де саме буде проходити новий німецько-радянський кордон. Завдяки О. Пулюю багато представників української інтелігенції змогли переїхати до німецької окупаційної зони, доки ними не зацікавився НКВС. Окрім того, О. Пулюй привів у полон польський ескадрон на чолі з колишнім австрійським принцом К. А. Габсбургом, за що отримав німецький Залізний Хрест.
Польська кампанія вермахту та «визвольний похід» Червоної армії в Західну Україну й Білорусь тривали до початку жовтня 1939 р. Ще 29 вересня німецька й радянська сторони дійшли порозуміння щодо нової лінії розмежування, підписавши Договір про дружбу та кордон. На півдні кордон проходив річками Сян і Західний Буг. Більша частина українських етнічних земель Польщі відійшла до СРСР і невдовзі була включена до Української РСР. Західні й північні регіони Польщі німці приєднали безпосередньо до Третього Рейху. 12 жовтня 1939 р. на землях Центральної Польщі гітлерівці проголосили створення Генерал-губернаторства окупованих польських територій з адміністративним центром у Кракові. Назва окупаційного утворення нагадувала про існування Варшавського генерал-губернаторства, заснованого Німеччиною під час Першої світової війни. Тоді на землях Варшавського генерал-губернаторства (а також Люблінського генерал-губернаторства, підконтрольного Австро-Угорщині) Центральні держави проголосили маріонеткове Королівство польське.
Очевидно, деякий час А. Гітлер вагався, чи не зберегти польську державність з обмеженими суверенітетом і територією. З такою Польщею можна було укласти мирний договір і на цій підставі знайти компроміс із Францією та Великою Британією. Німецькі інстанції вели переговори з польським соціалістичним лідером В. Вітосом про створення колабораціоністського уряду[36]. Розрахунок на те, що В. Вітос ставився вороже до попереднього політичного режиму Польщі, не виправдав себе: нацисти дістали відмову. Уже після розгрому Франції та окупації більшої частини Європи А. Гітлер вирішив, що загравати з поляками немає сенсу. 31 липня 1940 р. з назви Генерал-губернаторства було прибрано згадку про Польщу.
На території Генерал-губернаторства опинилися західні області українських етнічних територій: Холмщина, частина Надсяння, Лемківщина. Разом українське населення цього окупаційного утворення становило близько 500 000 осіб, а з урахуванням українського за походженням, але асимільованого населення Холмщини й Підляшшя — до 700 000. На тлі переважно сільських корінних жителів українських земель у Генерал-губернаторстві виділялися політично активні представники українських громад Варшави й Кракова. Окрім того, 20 000 — 30 000 українців втекли до Генерал-губернаторства з окупованих Червоною армією Галичини й Волині. Серед них були члени ОУН, УНДО, Фронту національної єдності (ФНЄ) та інших політичних партій; інтелігенція, священики, ветерани перших визвольних змагань.
На противагу полякам, адміністрація Генерал-губернаторства під керівництвом Г. Франка створила для українців режим відносного сприяння. Галицькі та волинські біженці активно включилися в національно-просвітницьку роботу на територіях, які пізніше дістали назву Закерзоння. Колишній командир ВВН Р. Сушко став крайовим провідником ОУН у Генерал-губернаторстві. Для покращення взаємодії з окупаційною адміністрацією він виступив з ініціативою створення легального українського представництва на кшталт УНО, причому з аналогічною назвою[37]. Кандидатом на посаду голови УНО в окупованій Польщі Р. Сушко висунув безпартійного краківського професора географії В. Кубійовича. Проект статуту УНО направили генерал-губернаторові Г. Франку. До літа 1940 р. статут так і не затвердили, тому організація діяла напівлегально. Зрештою в червні 1940 р. українське представництво в Генерал-губернаторстві було оформлене у вигляді Українського центрального комітету (УЦК), який керував мережею регіональних Українських допомогових комітетів (УДК). Місцем перебування УЦК було визначено столицю Генерал-губернаторства Краків, а його головою став В. Кубійович.
УЦК займався різними справами української національної меншини в Генерал-губернаторстві: соціальними, освітніми, церковними. Після років асиміляторської політики Польщі українське населення цих територій переживало період культурного відродження. Однак у політичному й соціальному аспектах режим нацистської окупації ніс загрозу всім колишнім громадянам Польщі. Німецькі спецслужби заборонили діяльність більшості суспільно-політичних організацій й уважно вивчали українську громаду на підконтрольній території. У січні 1940 р. гестапо заарештувало генерала Армії УНР П. Шандрука. Під час вересневої кампанії він воював у Війську Польському й потрапив у полон, але невдовзі був звільнений, як і решта українських офіцерів. Повторне позбавлення волі сталося за доносом про належність П. Шандрука до польського підпілля. Генерала протримали в ув’язненні 2,5 місяця й випустили тільки після втручання вищих інстанцій. Недовіру нацистів до українців підживлювала інформація щодо відверто прозахідної позиції українських політичних осередків у Франції, Великій Британії та в Північній Америці. Бюро зовнішньої політики НСДАП у своїх звітах регулярно демонструвало витяги з ворожих до Німеччини публікацій в українській пресі західних держав.
Підсумовуючи свою роботу на посаді очільника УЦК В. Кубійович пізніше писав так: «Треба визнати, що зі всіх українських земель ми в Генеральній Губернії мали поки що найкращі умовини життя. Майбутнє не було нам відоме, дальша німецька окупація могла принести для нас жахливі наслідки, але ми мусіли робити те, чого вимагала поточна хвилина. А майбутнє не було б світле; не один раз я чув від приязно до нас наставлених членів партії чи СС у розмовах при чарці (мені по змозі наливали в чарку воду): „Ви такі симпатичні люди і так добре до нас ставитеся, а якби ви знали, що вам готується...“ Але нашим обов’язком було боронити легальними способами українські інтереси в німецькій дійсності; ми мали надію, що інші наші патріоти роблять це в Уфі[38], ми шкодували, що нас немає в Лондоні».
