Врешті 12 липня 2013 р. було ухвалено спеціальну постанову Сейму, якою, схоже як 2009 р., знищення поляків було названо «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Для означення «геноцид» забракло голосів керівної партії «Громадянська платформа». Але документ містив низку інших тверджень, які вважали своєю перемогою кресов’яцькі організації, зокрема твердження про 100 тисяч польських жертв цього конфлікту. Таким чином, ця цифра, яка так і не була підтверджена опертям на поважні історичні чи демографічні дослідження, поступово стала канонічною.
Перемишль. 26 червня 2016 р.
20 липня аналогічну ухвалу прийняв і сенат. У цьому документі, між іншим першою антипольською акцією УПА названо знищення села Паросля. Знову-таки, попри брак переконливих аргументів на користь цієї гіпотези, в історіографії вона стала елементом канонічної версії, тепер ще й легітимізованої через законодавчий акт. Посилена увага суспільства до польсько-українського конфлікту обернулася 2013 р. на тисячу публікацій масмедіа, гарячі політичні дебати та заяви, натомість тоді не з’явилося жодного нового наукового дослідження з цієї теми. Тож її політизація й таблоїдизація тривала і дістала відображення в суспільній свідомості.
Соціологія 2013 р. продемонструвала тенденції, дуже близькі до тих, про які йшлося 2009 р.: збільшення кількості осіб, обізнаних із конфліктом, — 2013 р. таких уже 69 % — і збереження його однобокої оцінки: 52 % вважають жертвами тільки поляків (ця цифра менша за 2009 р.), тільки 2 % — українців, 9 % — поляків та українців. Натомість 52 % вважають винними у конфлікті українців, 3 % — українців та поляків і 1 % — поляків.
Шанси змінити ситуацію з’явилися завдяки Євромайдану. Українська Революція гідності здебільшого дуже позитивно була сприйнята в Польщі. Поляки були серед тих, хто допомагав Майдану й навіть особисто брав участь в акції протесту. Лише незначна частина польського суспільства не підтримала українців у боротьбі за свої права проти режиму Януковича. Серед тих, хто підхоплював і поширював тези російської пропаганди про «фашистів» на Майдані, були польські кресов’яцькі організації. Зокрема, такої думки про громадянський протест в Україні дотримувався один із чільних діячів кресов’яцього руху Тадеуш Ісакович-Залєський. Для нього достатнім свідченням «фашизму» була наявність серед протестувальників червоно-чорних прапорів УПА та вживання бандерівського вітання «Слава Україні!».
Перемога Євромайдану призвела до змін у гуманітарній політиці України — на зміну проросійській та прорадянській історичній політиці прийшла політика, спрямована на відродження національної пам’яті. Вона стала особливо актуальною, зважаючи на війну з Росією, у якій остання активно використовує радянські історичні міфи та стереотипи для мобілізації прихильників на боротьбу з Україною. Деконструкція цих міфів, подолання наслідків комуністичного тоталітарного режиму стало питанням не лише гуманітарної політики, а й безпеки держави.
Тому навесні 2014 р. відновлено діяльність Українського інституту національної пам’яті як урядового інструменту реалізації державної історичної політики. Власне, з ініціативи української установи навесні 2015 р. спільно з Інститутом національної пам’яті Польщі створено Українсько-польський форум істориків. Його головним завданням було продовжити перервані ще 2008 р. наукові дискусії про конфлікти між українцями і поляками в 1939—1947 рр. Форум, у складі якого 12 істориків (по шість із кожної країни), планує збиратися двічі на рік. Станом на 2016 р. відбулося два його засідання — в Києві та Варшаві.
Проте відновлення діалогу істориків не означало негайної деполітизації історичної теми. Навпаки, 2016 р., попри «неювілейні» роковини, ця тема знову опинилася в епіцентрі політичних баталій у Польщі. Очевидно, в першу чергу тому, що за результатами виборів попереднього року абсолютну більшість у Сеймі дістала партія Право і Справедливість. Уже перші кроки нової польської влади показали її спрямованість на політичний реванш за роки перебування в опозиції. Одним із елементів цієї політики став реванш за події 2013 р., коли через позицію тодішньої партії більшості Громадянської платформи не вдалося прийняти ухвали з визнанням польсько-українського конфлікту як геноциду. Навесні 2016 р. у Сеймі зареєстрували аж три проекти стосовно оцінювання цієї історичної події — керівної партії ПіС, Селянської партії та праворадикальної «Кукіз-15». В усіх трьох проектах було використано термін «геноцид».
Цього разу на законодавчі ініціативи в сусідній Польщі відреагували українські парламентарі. На зустрічах із автором одного із законопроектів депутати Верховної Ради наголошували, що прийняття такої постанови може негативно позначитися на сучасних польсько-українських стосунках і перекреслити дотеперішні напрацювання громадськості та політиків, спрямовані на подолання цієї важкої сторінки нашого минулого. Спікер українського парламенту Андрій Парубій в розмові зі своїм польським колегою запропонував прийняти спільну заяву, у якій було б засуджено злочини, вчинювані з обох боків. Ця пропозиція залишилася без відповіді.
Так само не відповіла офіційна польська влада і на громадську ініціативу з України — лист за підписом очільників українських церков (греко-католицької та православної), колишніх президентів Леоніда Кравчука, Віктора Ющенка, інтелектуалів та моральних авторитетів. «Закликаємо наших союзників, — читаємо тут, — польське державне керівництво, зупинити будь-яку незважену політичну декларацію, схвалення якої не вгамує біль, а лише дозволить нашим спільним ворогам використати його проти Польщі й України… Керуючись духом братерства, закликаємо разом встановити спільний День пам’яті за жертвами нашого минулого і віри у неповторення зла». Відповіддю на цей лист стало відкрите звернення трьох колишніх президентів Польщі: Лєха Валенси, Александра Квасьнєвського та Броніслава Коморовського, колишніх міністрів та прем’єр-міністрів сусідньої держави. «Дякуємо за Ваш лист, — читаємо тут, — та просимо пробачити кривди, завдані нашим братам українцям польськими руками». Показовим було те, що листа-відповіді не підписав жоден із представників влади.
Апелювання українських політиків та громадськості до того, що ухвалення такого роду політичних заяв можуть нашкодити польсько-українській співпраці, вкрай потрібній саме зараз, коли російська агресія загрожує не лише Україні, а й Польщі, не дало результату. Єдине, чого вдалося досягти українським політикам, — це відтермінувати прийняття ухвали польським Сеймом до моменту завершення саміту НАТО у Варшаві.
Російська пропаганда з радістю підхоплювала новини з Польщі, де «готуються до звинувачення українського націоналізму в геноциді». Адже тим самим — звинуваченням українського націоналізму (щоправда, вже сучасного) у геноциді (вже не на Волині, а на Донбасі) — вона опікується від початку війни проти України, розпочатої навесні 2014 р., щоб таким чином легітимізувати власну агресію на теренах суверенної сусідньої держави. Таврування УПА як злочинної організації польськими політиками теж цілком відповідає російській інформаційній політиці — воно може стати основою для звинувачень усього визвольного руху українців як злочинного, а відтак і твердження про випадковий чи навіть незаконний характер української незалежності.
Поновна актуалізація на політичному рівні питання «Волині—43» вилилася в посилення активності в Польщі різного роду ультраправих середовищ, зокрема підтримуваних Росією. Їхня діяльність проявилася в плюндруванні українських могил на польській території. У березні—травні 2014 р. сплюндровано могили вояків УПА у селах Грушовичі та Молодичі (Підкарпатське воєводство). Наступного, 2015 р., кількість актів вандалізму збільшилася — осквернено українські могили в селах Верибиці (Люблінське воєводство), Верхрата, Радруж, Молодичі (Підкарпатське воєводство). 2016-го це сталося в селі Пикуличі (Підкарпатське воєводство). Правоохоронним органами Польщі не виявлено винуватців щодо жодного з перелічених актів вандалізму. Хоча вони не дуже ховаються — відповідальність за плюндрування українських могил взяла на себе ультраправа група «Тихотемні». Інформацію про це, а також відео знищення намогильних пам’ятників розмістили на сайті «Novorossia Today».
26 червня 2016 р. група молодиків з націоналістичних фанатських угруповань здійснила напад на українську хресну ходу в Перемишлі. Незабаром після цього в тому ж місці зірвано щорічний український фестиваль, а українському гуртові «Ot Vinta» заборонено в’їзд на територію Польщі. Жодних антипольських дій чи навіть заяв ніколи не звучало з вуст українських музикантів, але їхній виступ кваліфіковано як такий, що може призвести до порушення громадського порядку, тому що знайшли їхні фото біля пам’ятника Степанові Бандері у Львові. Відтак музикантів визнано пропагандистами «людобуйців (людиновбивців) з УПА».
Саме вшануванням пам’яті «жертв геноциду на Волині» прикривають свої антиукраїнські дії різного роду націоналістичні угрупування в Польщі. Тому запевнення польських політиків, що законодавче визнання дій УПА проти польського населення геноцидом буде лише даниною пам’яті загиблим і сприятиме порозумінню з українцями, є вкрай нещирими. «Геноцид на Волині» — стало дієвим гаслом для мобілізації відверто українофобських сил. Так само далеким від правди було твердження тих же політиків, що зростання антиукраїнських настроїв у Польщі (а за соціологічними дослідженнями 2016 р. вже менше третини поляків ставляться позитивно до українців) є наслідком української історичної політики, зокрема глорифікації УПА, яка є «антипольською». Розвіяти міф про те, що вшанування українських повстанців в Україні спрямовано проти Польщі та поляків, дуже легко — соціологічні опитування демонструють, що саме на тих теренах України, де з найбільшою повагою ставляться до УПА (Західна Україна), є найвищий рівень симпатій до Польщі, поляків та польської культури.
Перед голосуванням у Сеймі відбулося кілька обговорень законопроектів. Одне з найцікавіших пройшло 6 липня: польські депутати присвятили питанню минулого конфлікту між українцями та поляками понад дві години свого часу, і за цей час зголосилися виступити більше як півсотні парламентарів. Часом обговорення нагадувало якесь ритуальне дійство — майже кожен починав промову словами: «Як відомо, 11 липня 1943 р. відділи УПА одночасно атакували понад 100 польських сіл». Ще одним обов’язковим елементом виступу мало бути використання слова «людобуйство» (польський переклад слова «геноцид»). Іноді складалося враження, що політики змагаються між собою, хто встигне більшу кількість разів промовити це слово у визначеному суворим регламентом (2 хвилини) виступі. Оригінальністю виступу вирізнилася депутатка від партії «Кукіз-15» — виділений їй час вона вирішила витратити на зачитування «способів убивства поляків українськими націоналістами». Протягом двох хвилин у парламентській залі звучало: «Розпилювання пилою, розбивання голови києм, розірвання кіньми…»
