Вирішальне значення для зміни статусу єврейських релігійних громад мав закон «Про врегулювання зовнішніх правовідносин єврейських громад», ухвалений 21 березня 1890 р., положення якого в цілому діяли в Галичині до 1927 р. Відповідно до австрійської традиції, яка визнавала євреїв лише як релігійну групу (конституція 1867 р. визнавала релігійною спільнотою (Religionsgemeinschaft), але не народністю (Volksstamm), єврейська релігійна спільнота отримала статус, принаймні теоретично, інституції винятково конфесійної. Особливістю закону було й те, що він організаційно, але примусово, об’єднував у рамках релігійної громади представників різних частин юдаїзму: «Нікому не дозволяється чинити перешкоди вільному визнанню релігійних переконань, особливо під оглядом виконання ритуалу» (§ 25). Це у свою чергу гарантувало релігійну свободу в єврейських громадах. З огляду на це правомірно стверджувати, що особливістю взаємин єврейських релігійних громад з владою/державою в досліджуваному хронотопі став наступальний характер останньої. Її законодавство слугувало суттєвим засобом коригування етно-політики щодо статусу єврейських релігійних інститутів, об’єктивно-імперативним прийомом регулювання відносин держави з прихильниками юдаїзму. Гарантування євреям прав релігійної спільноти і свободи єврейського релігійного середовища (в царинах освіти і доброчинності) стало однією з передумов забезпечення їхньої рівноправності у внутрішньоконфесійних та міжцерковних стосунках на імперському просторі.
Таким чином, церковно-релігійний сегмент державної етнополітики Відня визначали, з одного боку, стратегії захисту та створення рівних можливостей для функціонування інститутів етноконфесійних спільнот (при одночасній преференції домінуючій конфесії — католицькій), а з другого — традиціоналізм етноконфесійних спільнот і значуща роль християнської церкви і релігійних громад у збереженні самостей.
Вагомим компонентом етнополітики Відня стала реалізація державою невідкладних заходів, які сприяють легітимації влади титульного етносу, налагодженню механізму функціонування етнополітичного організму. Зазвичай це поступовий процес, під час якого «нові» мешканці стають активними учасниками економічного, соціального, громадянського, культурного й духовного життя країни, що їх прийняла. Якщо участь етнічних груп у етнополітичному проекті під назвою «держава» завжди відрізняється нерівноправним характером, то інтеграція підпорядкованих груп в імперський організм, свідчить про те, що, по-перше, в державі є титульна нація (одна чи більше), яка концентрує дефіцитні ресурси (особливо владу) у своїх руках, а по-друге, всі інші етнонаціональні спільноти мають сповідувати або етносепаратизм або ж інтегруватися в етнополітичний організм.
Найсильнішим фактором інтеграції підпорядкованих груп залишався тандем мова/освіта, який, утверджуючи нові ідентичності, впливав на сприйняття інтегративної функції держави. Адже, як стверджує Б. Рубл, критичне значення для успіху міжгрупового компромісу мають особливі моделі співіснування різних етнічних, мовних і расових груп — там, де вони працюють і навчаються. Відомий історичний факт: коли мова стала національним критерієм, а послуговування тією чи іншою мовою як рідною стало ототожнюватися з конкретною етнонацією, будь-якого громадянина Габсбурзької монархії, який вважав німецьку рідною і при цьому користувався нею як основною мовою спілкування, зараховували до німецької нації. З огляду на це, було б важливо з’ясувати, приміром, чи вивчали мову титульних етносів і/або сусідів у навчальних закладах західноукраїнських теренів, де вчилися представники етнічних груп. Саме в такій, так би мовити, мовній перспективі останні можуть бути ідентифіковані як такі, що мали своє місце на шахівниці мов та етнонацій, а потім вийшли на авансцену і гуртуються на політичному кону. Проілюструємо це твердження на прикладі українців та євреїв.
Мова титульних етносів імперії (у нашому випадку німецька) стала ядром освіти (початкової, середньої і вищої) етнонацій. Так, в освітніх директивах Львівської шкільної ради вказувалося, що німецька мова є обов’язковою під час навчання в закладах освіти регіону як для педагогів, так і для слухачів; вимагалося знання відповідної термінології та навчальної літератури (від 2 класу середньої школи), а також складання державних іспитів німецькою мовою. Та поза цим у Галичині використання мови титульного етносу підмінялося широким діапазоном знання мови домінуючої етнонації — поляків. Це було пов’язано із законом від 25 травня 1868 р., який унезалежнив школу від церкви і віддав нагляд за нею крайовим, окружним, а згодом повітовим і місцевим шкільним радам. А оскільки до них входили передусім представники польської етнічної еліти, то очевидно, чому саме польська мова була панівною в системі шкільництва в Галичині другої половини XIX — початку XX ст.
Показовими є дані про мови викладання в народних школах Галичини, які поділялися на публічні, етноконфесійні та приватні. Так, у 1870-х рр. публічних народних шкіл з українською мовою викладання налічувалося 1429, з польською —1097, з українською і польською — 228, з німецькою — 33, а польською і німецькою — тільки три. А що етноконфесійні народні школи перебували на утриманні окремих конфесій, переважно протестантської та юдейської, то їх було лише 78. А приватних народних шкіл, які фінансували окремі особи, налічувалося 95, у тому числі 7 з українською мовою викладання. Про катастрофічний стан початкової освіти в 1890-х рр., її незадовільний стан порівняно з польською з парламентської трибуни заявляли українські посли.
Пропонуємо подивитися на ситуацію вивчення мови «сусідів» на прикладі закладів середньої освіти, які функціонували в досліджуваний період, зокрема в м. Коломиї. Так, у державній вищій гімназії учні вивчали паралельно німецьку, польську й українську мови (при цьому до 1867 р. навчання велося лише німецькою, а потім — тільки польською мовами). Натомість у місцевій польській державній чоловічій гімназії кількість годин для вивчення української мови постійно зменшувалася (в 4—7 класах по дві години на тиждень, в інших — не вивчалася взагалі).
А педалювання процесу формування білінгвізму в освіті (польська з українською, польська з німецькою) виказувало надію можновладців на акультурацію молодшої генерації «чужих». Це спостерігаємо і в бажанні Крайової шкільної ради (далі — КШР) запровадити правила, що «до обов’язку вивчення української у школах із польською викладовою мовою належить приймати тих учнів... які будуть навчатися там щонайменше два роки». Разом з тим для превентивного заходу влада обирала тактику запобігання випадкам сутичок учнів двомовних (польсько-українських) закладів середньої освіти на етнічному ґрунті, а також виявлення її найактивніших учасників.
Очевидно, що наслідком адаптації до іноетнічного середовища було збереження власної етнічної культури разом із певним культурним «збільшенням» завдяки елементам іншої культури. З іншого боку, існувала прийнятна для обох груп основа — освітня, на якій відбувалася їхня інтеграція в єдине (передусім крайове) суспільство. Один із таких прикладів — поширення в навчальних закладах краю листівок про річницю поділу Речі Посполитої як день національної жалоби, артикуляція до етнічної свідомості учнів польських і польсько-українських шкіл.
Наведені приклади можуть слугувати загальним прикладом, принаймні у випадку Галичини, для оцінки рівня інтеграції держави і панівного етносу через (не)сприйняття мови етнічної більшості регіону. Його ознаки — відверте (на найвищому крайовому рівні) нехтування прав мови однієї з найбільших етнонаціональних спільнот західноукраїнських земель, поступове скорочення годин на її вивчення в державних закладах освіти регіону, витіснення освітнього процесу на маргінес — з державних у приватні етнічні початкові й середні школи («середні школи, в яких навчання української мови є вільним предметом або взагалі ні, мусять чекати на особливе розпорядження Крайової шкільної ради»). А що учні-поляки освітніх закладів у своїй масі не відчували потреби у вивченні української як мови міжетнічного спілкування, то обмежена наявність (або й відсутність) годин на вивчення останньої у програмах польських шкіл і гімназій свідчила про її необов’язковий (а фактично факультативний) характер. Як бачимо, у випадку автономістської Галичини, з одного боку, відбувалася неприхована полонізація дітей з числа етнічних меншин у навчальних закладах, а з другого — виховання школою лояльних щодо передусім крайової і вже потім державної влади громадян. Її реалізацію забезпечували польські просвітні товариства — Товариство народної освіти, «Матір Польща», Товариство імені Петра Скарги, Товариство народної школи.
Тим часом мови інших етнічних меншин, що проживали на західноукраїнських землях, здебільшого залишалися упослідженими, а їх носії не мали шансів на зміну стану справ на свою користь. Про це свідчить, зокрема, контроверсійність у розв’язанні шкільною владою мовного питання євреїв — обмеження сфери функціонування мови титульного етносу, протиставлення йому мови польської. Наприклад, 1880 р. євреї з Бродів, які вважали себе частиною німецької етнонації, покликаючись на ст. 19-ту Конституції про гарантії збереження і підтримку національності і мови етнофорів імперії, скаржилися державному трибуналові у Відні на відмову КШР Галичини їм у праві відкривати нові школи з німецькою мовою навчання. Незважаючи на те, що 12 липня 1880 р. трибунал підтвердив права бродівських євреїв, його рішення не вплинуло на зміну позиції КШР Галичини, оскільки воно не було обов’язковим для виконання адміністративною владою краю.
Дещо іншою була ситуація з особливостями спілкування лінгвістичних «гетто» із зовнішнім світом на зламі XIX — XX ст. Ключовим моментом заперечення мовних прав етнічних меншин на використання в публічному і приватному житті, навчання рідною мовою, гарантованих Основним законом, були перешкоди з боку органів центральної виконавчої влади. Суттєвий приклад — ситуація з ідишем та івритом. Зокрема, 1909 р. Міністерство внутрішніх справ на прохання про заснування Єврейського театру в Чернівцях відповіло негативно, оскільки засновники подали документи єврейською мовою. Державний трибунал вироком від 26 жовтня 1909 р. скаргу чернівецьких євреїв відхилив. Внаслідок використання адміністративних важелів і надалі спостерігалися випадки із заперечення права ідишу та івриту на повноцінне використання в державно-політичній сфері. Відомий факт про величезну кількість скарг, пов’язаних із переписом населення 1910 р., під час якого влада унеможливила декларування мов євреїв, тим самим обмеживши право представників єврейської етнічної групи на реєстрацію саме як мовців ідишу чи івриту, а не, скажімо, німецької чи польської. Зрозуміло, що в такому випадку осіб, які розмовляли єврейськими мовами і декларували це під час перепису, вже не могли зарахувати до німців чи поляків. Однак, незважаючи на це, державний трибунал 7—8 липня 1911 р. визнав суттєвими аргументи намісника Галичини Л. Пінінського про те, що ідиш є «локальним діалектом», а тому в цій ситуації положення ст. 19-ї Конституції можна не застосовувати.
