— Ти все це вбираєш у себе, — сказала вона про війну. — Кожен із нас, і я теж, відчуває, що його психологічний стан не такий, яким мав би бути.
Минуло чотири місяці від початку вторгнення, і перша леді підкреслила:
— Усі ми не в порядку.
* * *
Наступного тижня після поїздки на південь Зеленський знову зосередився на своїй політичній програмі у столиці, де продовжив проріджувати опозицію. Міністерство юстиції повністю заборонило політичну партію Медведчука. Діяльність кількох інших партій призупинили на час війни через їхні ймовірні зв’язки з Росією. Зеленський також поквитався зі своїм колишнім покровителем — банкіром та медіамагнатом Ігорем Коломойським, якого в липні держава раптом позбавила українського громадянства. Те саме сталося з Геннадієм Корбаном, впливовим бізнесменом і політиком із Дніпровщини. Коли той намагався в’їхати в країну, прикордонники вилучили в нього паспорт і не впустили до України.
— Ми надаємо громадянство нашої держави або позбавляємо, — зі самовдоволеною посмішкою відповів президент на прохання пояснити таке рішення. — Це постійний процес[294].
До середини літа провідні політичні клани України втомилися від свавілля Зеленського. Чимало депутатів почали замислюватися, чи впорається він із повноваженнями, довіреними йому в умовах воєнного стану, і чи зуміє колись від них відмовитися.
— Такі повноваження треба використовувати обережно, — казав відомий промисловець і депутат Верховної Ради, родом з Маріуполя, Сергій Тарута. — Вони мають об’єднувати нас, а не маніпулювати нами. Ними не можна послуговуватися для боротьби з політичними опонентами.
У вечір проти вторгнення Тарута разом з іншими заможними бізнесменами був на зустрічі із Зеленським у його офісі. Тоді домовилися укласти політичне перемир’я, і більшість учасників його дотримувала. Перші тижні тотальної війни не було чутно публічної критики влади. Політики, які залишилися в Україні, незалежно від своїх попередніх поглядів, зосередилися на національній обороні. Тепер це перемир’я порушене, сказав мені Тарута, і винувата команда президента.
— Вони зайняті знищенням політичних конкурентів. Це божевілля.
В умовах воєнного стану Верховна Рада майже не мала важелів для стримування президентської влади. Депутати продовжували працювати за зачиненими дверима та автоматично затверджувати ініціативи, спущені з Банкової. Журналістів не допускали не лише до пленарних засідань, а й всередину будівлі. Утім, розповів мені Тарута, на неофіційних зустрічах і нарадах законодавці почали нарікати на хибні дії Зеленського перед початком вторгнення.
— Можна було б уникнути паніки та водночас підготуватися, — стверджував Тарута. — Ці речі не є несумісними.
Над усе його непокоїла доля рідного Маріуполя. На початку війни 2014 року Тарута працював головою облдержадміністрації Донецької області, куди входить і Маріуполь, тож був знайомий із військовими планами оборони міста. Щоб зупинити просування російських сил із Криму, українці замінували вузький перешийок, що з’єднує Крим із материком. Також заклали вибухівку навколо мосту, який веде на північ із Криму через Чонгарську протоку. Однак вранці 24 лютого, коли розпочалося вторгнення, жодна із цих бомб не підірвалася. Міст залишився стояти, і захищені бронею російські колони по ньому пройшли та покотили на північ, у район Херсона і далі на Маріуполь.
— Чонгарський міст було заміновано ще 2014 року, — розповідав мені Тарута. — Чому його не підірвали? Чому дозволили росіянам пройти?
Жоден представник армії або президентської адміністрації не дав пояснень цього катастрофічного промаху. Його не обговорювали в деталях на телемарафоні. Олексій Арестович, якого запитали про це на початку травня, дав чесну, хоча й невтішну відповідь:
— Про*бали[295].
Президент із помічниками пообіцяли провести розслідування та покарати всіх посадовців, які через свою недбалість або ж зраду сприяли просуванню росіян. У перші місяці війни таких обіцянок вистачало, щоб відвернути увагу від вимог про прозорість і відповідальність. Утім, до середини літа опоненти Зеленського втратили терпіння, та й суспільство вже було не надто схильне вірити президентові на слово.
— Доки наше виживання залишалося відкритим питанням, усі сиділи тихо, — поділився зі мною Арестович. — Щойно стало ясно, що ми вижили, вся ця історія вилізла назовні.
Це нагадувало йому ранню стадію війни, 2014—2015 років, коли ситі еліти в Києві мали змогу продовжувати свої чвари, доки Донбас палав.
— Ми знову втрачаємо відчуття національної єдності, — казав Арестович. — Політика повернулася.
Повернулися й журналісти — із запитаннями до можновладців. В умовах воєнного стану, який парламент наприкінці квітня продовжив, держава має право цензурувати пресу та контролювати ефір. Однак уже влітку журналісти почали повставати проти цих обмежень. Під час пресконференції, яку Зеленський дав у червні з нагоди Дня журналіста, перше запитання поставив репортер «Української правди» — про погляд президента на цензуру під час війни. З відповіді стало ясно, що цензура залишиться стільки, скільки потрібно для перемоги.
— Інформаційна зброя — і ви це бачите з моїх дій, із ваших дій як журналістів — дуже важлива. Важливо також спрямовувати її не собі в голову, а проти ворога.
Зеленський провадив далі, порівнював журналістів із «солдатами на фронті», вихваляв телемарафон як «уніфіковану інформаційну зброю». Зеленський, схоже, тішився шансом поставити пресу на місце. Він завжди мав напружені взаємини з медіа. Широко відомий випадок, що стався 2021 року, за кілька місяців до вторгнення, коли Зеленський публічно збештав одного з провідних журналістів України:
— Ви є одним із дестабілізаторів ситуації в країні. Завдяки вам це відбувається — ось це розхитування постійне ситуації всередині нашої країни. Завдяки засобам масової інформації[296].
Напевно, жодне з медіа не дошкуляло Зеленському так сильно, як «Українська правда», відома своїми безкомпромісними розслідуваннями про олігархів і підконтрольних їм політиків. Вона дорого заплатила за свої репортажі. Засновника та першого головного редактора Георгія Гонгадзе 2000 року вбили. Від мертвого тіла відтяли голову, облили її кислотою та кинули в лісі під Києвом. У замовленні вбивства звинувачували тодішнього президента України Леоніда Кучму. Особистий охоронець Кучми таємно записав на диктофон розмову президента, де той в офісі на Банковій обговорює, як і коли Гонгадзе має замовкнути. Кучма заперечував причетність до вбивства, і 2011 року суддя відхилив спробу притягнути колишнього президента до кримінальної відповідальності. Проте пляма на його репутації залишилася, а репортери «Української правди» несли тягар спадщини Гонгадзе крізь роки.
Я потрапив до редакції «Української правди» на початку червня. Там було майже порожньо, лише за кількома столами працювали за комп’ютерами репортери. Вони привітали мене коротким кивком та повернулися до роботи. «Українська правда» щойно перед початком вторгнення переїхала до нового офісу, і головна редакторка Севгіль Мусаєва, показуючи мені приміщення, перепросила за безлад. Вона вже встигла повісити на стіну чорно-білий портрет свого колеги Павла Шеремета, відомого колумніста, який загинув 2016 року від вибуху автомобіля. Після переїзду Мусаєва знайшла в одній із коробок стару дерев’яну дошку для нардів, яка належала Гонгадзе, покороблену від віку та надмірного використання. В іншій коробці натрапила на світлини його знівеченого тіла в морзі.
— У старому офісі вони були просто заховані, — сказала мені. — Тепер житимуть із нами тут.
Мусаєва, уродженка Криму, не мала ще й тридцяти, коли очолила «Українську правду» 2014 року — щойно по тому, як росіяни анексували її рідний регіон і почалася війна на Донбасі. Уважна слухачка, говорила вона неохоче і була настільки зосереджена на своїй тяжкій роботі, що видавалася відчуженою. Уникала популярних токшоу, де розігрувалися криваві баталії української політики. Коли Зеленський вирішив балотуватися, вона поставилася до його передвиборчих витівок із такою ж підозрою, із якою поставилася б до будь-якого претендента на президентське крісло. Доручила своїм репортерам копати, і вони копали, вивчали фінанси Зеленського та його офшорні рахунки. Після перемоги щойно обраний президент спробував залучити Мусаєву до своєї команди, запропонувавши їй посаду прессекретарки. Відмова Мусаєвої набула форми запитання. Якщо вона пристане на пропозицію, поцікавилася Мусаєва у Зеленського, «хто тоді пильнуватиме за вами?».
Три роки по тому початок вторгнення дещо послабив напругу у їхніх взаєминах. Навесні 2022 року «Українська правда», як і її основні конкуренти, зробила паузу в політичних розслідуваннях. Редакція Мусаєвої хотіла продемонструвати солідарність і повагу до президента у часи тотальної війни, а також зосередитися на куди нагальніших питаннях національної оборони. Однак незабаром видання знову почало писати про чвари всередині президентської адміністрації, чим нажило собі багато ворогів на Банковій. Найболючішою темою для Зеленського з командою була їхня неспроможність передбачити масштаби вторгнення — та спроби приховати застереження, що надходили від військових. Будь-які публікації про незгоди між президентом і головнокомандувачем також викликали на Банковій лють.
— Нам кажуть, що ми токсичні, що пишемо лише брехню, — розповідала Мусаєва. — Проте конфлікт між ними та Залужним дійсно є. Вони поводяться так, ніби в нас може бути лише один герой, і це — Зеленський. Жоден інший.
За кілька тижнів по тому, коли до Києва повернулося чимало її друзів та колег, Мусаєва вирішила відсвяткувати день народження вечіркою у своїй квартирі в середмісті; запросила й мене. Гостями були переважно активісти та репортери. Багато хто не бачився місяцями та потребував часу, щоб звикнути до святкової атмосфери. Серпанкове світло, що лилося крізь вікна, дзвін келихів, букети квітів — усе сприймалося напівзабутим сном, надто безхмарним серед кошмару війни.
Були тут новоспечені військові ветерани, які на початку вторгнення пішли воювати добровольцями. Дехто з’явився на вечірці в однострої. Один письменник носив на ремені особисту зброю. Він сказав, що минулого тижня повернувся з фронту, а після третього чи четвертого келиха віскі заплющив очі й почав описувати, як ледь не загинув під вогнем російської артилерії, як мріяв закопатися в землю, а вона здіймалася в нього під животом і підкидала в повітря щоразу, як поруч влучала міна. Кількох побратимів убило. Решта, коли обстріл вщух, зірвалися на ноги та побігли далі до позицій росіян.
— Там пекло, — казав письменник, обводячи поглядом залиту сонцем кімнату. — І ніхто тут про це не знає. Ніхто насправді не знає. — Він знову заплющив очі. — Дуже важко повертатися звідти й бачити, як ви, люде, вино цмулите. А тоді я думаю: «За це ж ми й б’ємося — щоб отаке життя існувало».
