Не менш значною була роль української поліції в масових розстрілах. Поліцейські допомагали німцям ідентифікувати євреїв за допомогою списків, які іноді складали органи місцевої української влади або прості українці, часто — колишні сусіди майбутніх жертв. Українські поліцейські також конвоювали євреїв до місць масових вбивств і стежили за тим, щоб ті не втекли (зазвичай євреїв розстрілювали німці, а іноді — й українські поліцейські)[1220]. У своєму дослідженні Голокосту на Волині Шмуель Спектор описав один із численних розстрілів, які відбулися до того, як євреїв зігнали у гетто. Вдень 12 серпня 1941р., за словами жінки-свідка, яка вижила і втратила своїх родичів під час цієї бійні, «дві вантажівки українських поліцейських і вбивць гестапо в’їхали в містечко [Горохів] на Волині. Через кілька хвилин вся українська молодь, яка, ймовірно, підготувалася заздалегідь, зголосилася їм допомагати. Усього за якихось дві години близько 300 осіб, зокрема й дітей 14 років, схопили на вулицях або вигнали з їхніх осель. Надмірну старанність та енергію, ганебну поведінку, яку демонструвала українська молодь у пошуку та затриманні євреїв, не зможуть описати ніякі слова.
У насильницькому вигнанні євреїв зі своїх осель німці участі не брали. Це з чистою совістю зробили наші українські сусіди, які жили поруч з євреями протягом поколінь. Гімназисти, сини народу вбивць, витягували з домівок своїх товаришів-євреїв. За кілька хвилин сусіди, які багато років жили поруч з євреями, стали хижаками, що полюють на них. Протягом короткого часу невинних жертв, серед них були мій чоловік, мій брат і мій зять, зібрали у дворі міліцейського відділку та утримували там протягом декількох годин.
Тим часом групу людей привели до парку, де їм наказали викопати велику яму. Як тільки справу завершили, — невинних жертв почали групами приводити до цього місця. Люди не знали, що на них чекає. Українська міліція добре впоралася зі своїм завданням. Нікому з безвинних жертв не вдалося втекти. Розстрілювали жертв німецькі вбивці, що для цього пройшли спеціальний вишкіл. О шостій годині вечора все закінчилося»[1221].
Однак у деяких місцях українська поліція не тільки конвоювала євреїв, а й брала участь у розстрілах. 6 вересня 1941р. в Радомишлі зондеркоманда 4а вбила 1107 євреїв середнього віку, а українська поліція, яка допомагали їй, самостійно розстріляла 561 єврея молодого віку[1222]. На допиті в НКВС в липні 1944р. Яків Островський заявив: під час двох розстрілів було знищено 3 300 євреїв. З них 1 800 осіб убили німці, а 1500 осіб — українська поліція[1223]. За словами Станіслава Блажевського, український поліцейський Андрій Добровольський (з с. Малі Садки на Волині) хвалився, що він особисто убив 300 євреїв[1224]. Йоахім Мінцер у своєму щоденнику 1943 р. писав, що «страти в тюремному дворі» виконували «головним чином українські поліцейські». Він встановив, що одним зі старанних каральників був якийсь Бандровський, який «любив розстрілювати євреїв просто на вулиці»[1225].
З червня 1941р. по літо 1943 р. українські міліціонери (згодом — українські поліцейські) стали свідками того, як за відносно короткий час було знищено цілу етнічну групу. Деякі з них застосували ці знання на практиці, коли навесні 1943 р., відгукнувшись на заклик ОУН(б), стали до лав УПА[1226]. За спостереженнями представника польської Армії Крайової, у березні 1943 р. матеріальне становище українських поліцейських Волині значно покращилось, що він пояснював їхньою участю в акціях масового винищення євреїв; також зазначалось, що один український поліцейський тими днями наспівував пісню зі словами «ми покінчили з євреями, тепер настала черга поляків».
ОУН(б) 1942 року
У квітні 1942 р. відбулася II Конференція ОУН(б). У цей час лідери ОУН(б) вважали, що на сході німці виграють війну проти СРСР, але на заході — програють союзникам. За цих обставин вони сподівалися, що нацисти змінять свою думку і дозволять створити українську державу (на чолі з Бандерою та Стецьком). На офіційному рівні оунівці, однак, дистанціювалися від німців, адже не хотіли ставити під загрозу свої можливі відносини із союзниками[1227]. Керівництво ОУН(б) заявило, що воно не має наміру «брати участь в насильницьких акціях проти євреїв, щоб не стати сліпим знаряддям в чужих руках». Проте в тій же резолюції було заявлено, що ОУН(б) розглядає «євреїв як знаряддя російського більшовицького імперіялізму», з чого випливає, що свого ставлення до євреїв ця організація не змінила[1228]. Інші документи ОУН(б) 1942 р. також це підтверджують. В одній листівці ОУН(б) йшлося: «Ми хочемо працювати на себе, а не на Москву, на євреїв, німців чи інших чужинців»[1229].
1942 р. нацисти вважали ОУН(б) «переважно антинімецькою нелегальною організацією»[1230]. У листівках, поширених у Полтаві того ж року, ОУН(б) оголосила про свій намір створити українську армію, яка боротиметься проти вермахту[1231]. У вересні 1942р. у Горохівському р-ні Волині німці виявили прикріплену до комори листівку, у якій українців закликали позбутися німців (текст був за підписом Бандери)[1232].
У 1941—1942 рр. гестапо заарештувало низку провідних членів ОУН(б), деяких з них відправило до концтаборів, однак такі заходи не тільки не зруйнували організацію, але й не мали на неї істотного впливу[1233]. ОУН(б) швидко відновила сили за рахунок новобранців. Бандера, легендарний Провідник руху, не зник з кола діячів ОУН(б), незважаючи на те, що з липня 1941р. німці утримували його в Берліні. Так, у той самий час новобранці ОУН(б), вишикувавшись під портретами Бандери та Коновальця (по обидва боки від тризубця та жовто-блакитних й червоно-чорних прапорів), й надалі присягали іменами Степана Бандери та Христа, героїв ОУН та діячів минулих років української історії (зокрема, Богдана Хмельницького)[1234].
Готуючись 1942 р. до першої річниці Акту проголошення 30 червня 1941р., ОУН(б) підкреслювала, що вона хоче «зв’язувати Народ міцніш з Організацією і з її Провідником, Степаном Бандерою». Для цього діячі ОУН(б) виступали перед населенням та влаштовували церковні служби[1235]. Портрети Бандери і Стецька надрукували на першій сторінці Бюлетеня ОУН(б) за червень-липень 1942р.[1236] У квітні 1942 р. німці заарештували групу членів ОУН(б). Нацисти охарактеризували їх як молодих людей без певного роду занять і таких, які поширювали серед селян націоналістичну пропаганду й мали при собі «релігійні медальйони і тексти шовіністичних молитов», а також «прапори з написом Heil Hitler!»[1237].
Масове насильство УПА й «демократизація»
На конференції (у листопаді 1942 р.), а потім на нараді (у грудні 1942 р.) ОУН(б) ухвалила рішення про створення армії. Перші військові підрозділи були сформовані в лютому 1943 р. на Волині, де ОУН(б) очолював Дмитро Клячківський (Клим Савур). Спочатку ОУН(б) назвала свою армію Українське Визвольне Військо (УВВ), але після квітня-травня 1943 р. загальноприйнятою стала назва Українська Повстанська Армія (УПА, іл.167). Цю назву раніше використовувала армія Тараса Бульби-Боровця, який ніколи не визнавав державу ОУН(б), проголошену 30 червня 1941р. Після того як ОУН(б) взяла назву УПА, Бульба-Боровець надав своїм підрозділам нове ім’я — Українська Народно-Революційна Армія (УНРА). Водночас ОУН(б) тероризувала Бульбу-Боровця та його військо, внаслідок чого було вбито його дружину і декількох командирів. Бульба-Боровець запропонував німцям співпрацю, але 1 грудня 1943 р. його заарештували у Варшаві й відправили до концтабору Заксенгаузен[1238].
У період з 19 березня по 14 квітня 1943 р. близько п’яти (із загальної кількості у дванадцять) тисяч українців дезертирували зі складу поліцейських підрозділів Волині та приєдналися, на заклик ОУН(б), до лав УПА[1239]. Бійцями УПА також стали солдати з батальйону шуцманщафт 201, розформованого 31 грудня 1942 р. Особовий склад цього батальйону сформували наприкінці 1941 р. із солдатів «Нахтігаль» і «Роланд» та 1942 р. передислокували до Білорусії (для боротьби з партизанами). Більшість людей, яких цей та інші батальйони шуцманшафт убили у Білорусії, були не партизанами, а цивільними особами[1240]. Дехто з цього батальйону, наприклад Роман ІПухе-вич та Василь Сидор, обіймали в УПА керівні пости. Після розформування батальйону значне число його бійців також приєдналися до дивізії СС «Галичина»[1241]. Згодом лави УПА поповнились за рахунок дезертирів зі згадуваної дивізії, однак їхня кількість невідома. Деякі з них залишили розташування частин дивізії до їхнього розгрому Червоною армією, інші — після[1242]. За оцінками Івана Качанівського, 46 % лідерів ОУН і УПА мали досвід служби або в місцевій українській поліції, або в батальйоні шуцманшафт 201, або в дивізії СС «Галичина», або були завербовані до фінансованих Німеччиною військових чи розвідувальних шкіл[1243].
Набір воїнів УПА здійснювали оунівські революціонери. Як і в ОУН(б), вони використовували вітання «Слава Україні!» — «Героям Слава!», але на той час уже відмовилися від фашистського підняття правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови». За спогадами партизана УПА Данила Шумука, бійці проходили ґрунтовну ідеологічну підготовку, «сповнену духом фанатизму». На уроках ідеології воїни завчали напам’ять «Декалог Українського Націоналіста», «44 правила життя українського націоналіста», гімн «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни» та інші ідеологічні й релігійні тексти. Майбутнім воякам не дозволялося дискутувати: вони повинні були брати на віру все, чого їх вчили ідеологи ОУН(б). Шумук зауважив, що в майбутньому повстанцям УПА вдалося примирити свою совість із масовими вбивствами саме завдяки цьому ідейно-релігійному вихованню. їх учили вірити, що вони можуть чинити масові вбивства представників інших етнічних груп, тому що в минулому ці люди завдавали шкоди «українцям»[1244].
1944р. УПА налічувала 25—30 тис. партизанів (близько 100 батальйонів), маючи загальний мобілізаційний потенціал до 100 тис. осіб. На кінець 1944 — початок 1945 р. чисельність особового складу почала зменшуватися[1245].
Як і діячі ОУН(б), командири УПА відчували серйозні труднощі під час комунікації зі східними українцями, для яких націоналістична і расистська ідеї здавалися дивними. Загалом в УПА до «східняків» ставилися з недовірою, не вважаючи їх «своїм народом». За словами співробітника СБ ОУН(б) Івана Паньківа, Шухевич наказував убивати східних українців «за мотивами, які мають не найміцніші підстави, або навіть без будь-яких підстав; він також обмірковував план їх повного знищення, включаючи навіть членів ОУН і УПА»[1246].
УПА була розділена на УПА-Захід, УПА-Південь і УПА-Північ. Багато вояків УПА були віком не більше тридцяти років, чимало з них молодші — двадцяти п’яти та навіть двадцяти років. Командири УПА, які також були і провідними членами ОУН(б), були не старші сорока. Клячківському, першому полковникові УПА і командувачу УПА-Північ, 1943 р. виповнилося 32 роки. 1945 р. його наступникові Литвинчуку, коли він очолював УПА-Північ, було 28 років. Шухевичу, який в серпні 1943 р. змінив Клячківського на посту головнокомандувача УПА, було 36 років.
