Ще в перші дні війни Державний центр УНР, який перебував у Варшаві, висловив підтримку польській державі. Багато офіцерів Армії УНР служили на контрактній основі у Війську Польському й обіймали командні посади. Вони взяли активну участь у боях із вермахтом. Однак вереснева кампанія для українських офіцерів завершилася полоном, а українські урядовці на чолі з президентом УНР А. Лівицьким не встигли евакуюватися з країни й були інтерновані в польській столиці.
Гітлерівські спецслужби вирішили використати А. Лівицького для впливу на уенерівське середовище. Його не було заарештовано чи ув’язнено, натомість президент мав зайняти лояльну до Берліна позицію й продовжити свою діяльність як лідер УНР на окупованій Німеччиною території. Повідомлення французької преси про перехід повноважень президента УНР до В. Прокоповича в Парижі, схоже, не вплинуло на становище А. Лівицького. Навесні 1940 р. через Українське пресове бюро в Римі варшавський осередок УНР оприлюднив кілька комуністів, які закликали українців орієнтуватися на власні сили та зберігати нейтралітет, який, однак, не поширювався на СРСР. У своїх виступах колишній президент засуджував Варшавську угоду 1920 р. і піддавав гострій критиці версальську систему, встановлену Антантою після Першої світової війни.
За сприяння А. Лівицького були визволені офіцери Армії УНР, які перебували в німецькому полоні як польські військовослужбовці: П. Дяченко, Б. Барвінський, Я. Гальчевський-Войнаровський, А. Валійський, К. Смовський, П. Шандрук та ін. А. Лівицький заохочував українських офіцерів співпрацювати з німецькими інстанціями з метою створення національного легіону для війни проти СРСР. З цього приводу було проведено кілька нарад за участі військового міністра УНР В. Сальського[39]. Українські ветерани почали гуртуватися в комбатантських організаціях, а також вступати в структури поліції, окупаційної адміністрації та німецького війська. Оточення А. Лівицького тісно співпрацювало з німецькими спецслужбами, УЦК та ОУН.
У лютому 1940 р. ОУН розкололася на фракції мельниківців та бандерівців. Оформлення нової організації було завершене в Кракові у квітні, під час II Великого збору, на якому сформували Революційний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою. Після переїзду А. Мельника з Рима до Берліна головним осередком мельниківців стала столиця Третього Рейху, а провід бандерівців перебував у Кракові. Останні зуміли перетягнути на свій бік більшість націоналістичного підпілля в СРСР та кадри Генерал-губернаторства. До інших регіонів (Німеччини, Румуни, західних держав) інформація про розкол дійшла пізніше, і там А. Мельник зберіг лідерські позиції. Обидві ОУН тісно співпрацювали з німецькими спецслужбами й готувалися до походу на Схід.
У передчутті німецько-радянської війни (та одразу після її початку) різні українські політичні осередки, які перебували на території держав Осі, надсилали звернення й меморандуми до вищих державних установ Третього Рейху. УНО, УЦК, мельниківці, гетьманці зверталися з проханням долучитися до боротьби проти СРСР, висловлюючи надію, що Німеччина дозволить українцям створити власне військо й державу. Робили також реальні кроки. 22 червня 1941 р. бандерівці організували в Кракові Великі установчі збори, на яких сформували Український національний комітет (УНК) — головний представницький орган України в Німеччині. Фактичним головою УНК став бандерівський діяч В. Горбовий. Передбачали, що діячі УНК негайно займуться українським державотворенням на звільненій від більшовиків території України. Цей план і справді почав втілюватися з проголошенням Акта відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. Варто зазначити, що УНК не визнавали Німеччина та УЦК, а мельниківці відмовилися від пропозиції приєднатися. Після розгону німцями Українського державного правління у Львові лідери УНК у Кракові також зазнали репресій.
Похід на Схід (1941 р.)
Ще на початку березня 1941 р. бандерівці домовилися з абвером про створення нового легіону, який мав дістати назву «Дружина українських націоналістів» (ДУН). На практиці ДУН поділялася на два окремі підрозділи батальйонного складу з різним оперативним підпорядкуванням: спеціальний загін «Нахтіґаль» та з’єднання «Роланд».
Підготовка вояків батальйону «Нахтіґаль» (українською «Соловей») відбувалася в навчальному таборі міста Нойгаммер (сучасне місто Свєнтошув у Польщі). Підрозділ нараховував приблизно 350 осіб і складався з трьох сотень, у кожній із яких було по дві чоти з українців й одна — з німецького кадрового персоналу абверівського полку «Бранденбург». Батальйон «Роланд» формувався в Зауберсдорфі (Австрія). Він складався з трьох сотень загальною чисельністю 270 вояків. Тоді ж склалася практика «подвійного командування» українськими національними підрозділами, пізніше розвинута в поліційних батальйонах. З німецького боку «Нахтіґалем» командував обер-лейтенант Г.-А. Герцнер, а його заступником із політичних питань був Т. Оберлендер. Українським офіцером зв’язку й неформальним командиром став сотник Р. Шухевич. Німецьким командиром «Роланда» був обер-лейтенант Зіберт, а з українського боку — майор Є. Побігущий[40].
«Нахтіґаль» брав участь у бойових діях у складі 17-ї армії вермахту з перших днів німецько-радянської війни. 30 червня 1941 р. його вояки увійшли до Львова й допомогли організувати проголошення Акта відновлення Української держави. Пізніше «Нахтіґаль» через Золочів і Тернопіль наступав на Поділлі: брав участь у боях під Браїловим і Людавкою та дійшов до Вінниці. «Роланд» напередодні війни передислокували до румунського містечка Кимполунґ (Південна Буковина). У складі 11-ї німецької армії він перетнув радянський кордон тільки 29 липня. Не беручи участі в боях, «Роланд» пішим маршем дійшов до Дубоссар у Молдові, після чого перетнув річку Дністер і зупинився в селі Унтилівка Одеської області. Після розгону Українського державного правління у Львові та арешту гестапо провідних бандерівців підрозділи ДУН німці визнали неблагонадійними й у серпні 1941 р. відкликали з України. У жовтні 1941 р. вояків «Нахтіґаля» та «Роланда» зосередили у Франкфурті-на-Одері. Зрештою ДУН було розформовано, а більшість її вояків підписала індивідуальні річні контракти на службу у 201-му батальйоні шума.
Окрім ДУН, характер українського національного формування мала також «абвергрупа-101», яку організував уже згадуваний О. Пулюй. Це наближене до роти воєнізоване формування складалося переважно з українців, які жили в Румунії та підтримували ОУН(м). Неформально «абвергрупу-101» називали «Пума» від скорочення прізвищ її організаторів: Пулюя й мельниківського діяча в Румунії О. Масикевича. Організована в румунських Ясах, як і «Роланд», ця група діяла в оперативній зоні 11-ї армії. Через Молдову й Одещину «Пумі» вдалося дійти до Миколаєва. Підрозділ розформували тоді ж, коли з фронту відкликали ДУН.
Спроби організації національного самоврядування в окупованих Львові та Києві
Після арешту прем’єра Я. Отецька та багатьох визначних бандерівців улітку-восени 1941 р. Українське державне правління припинило існування. Однак не всі установи Української держави, відновленої Актом 30 червня, зникли безслідно. Рада сеньйорів, до складу якої входили визначні представники львівської української громадськості, 24 липня була перетворена на Українську Національну Раду. За своєю назвою й призначенням цей орган претендував на роль спадкоємця УНРади, що виникла в жовтні 1918 р. і згодом стала законодавчим органом Західноукраїнської Народної Республіки. Ці дві історичні віхи пов’язувала між собою також постать К. Левицького — визначного діяча ЗУНР, який став головою УНРади в 1941 р.[41] Іншим поважним учасником зібрання був митрополит А. Шептицький. Члени ради були переважно колишніми діячами або прихильниками УНДО. УНРада задекларувала, що вона є перехідним координаційним центром української нації в Західній Україні до часу відновлення державної незалежності України й «достосовується до вимог німецької влади, щоб тим чином здійснити якнайскоріше Соборну Україну». Виконавчим органом ради став Генеральний секретаріат на чолі з К. Паньківським.
1 серпня німці приєднали Галичину до Генерал-губернаторства як п’ятий дистрикт. Митрополит А. Шептицький від імені УНРади протестував проти нового розчленування України, але безуспішно. У зв’язку з поширенням на Галичину влади генерал-губернатора Г. Франка В. Кубійовичу запропонували створити у Львові територіальний підрозділ УЦК. Зважаючи на негативну реакцію української громадськості на адміністративне приєднання Галичини до корінних польських земель, В. Кубійович відмовився. Натомість у Галичині постав Український крайовий комітет (УКК) із таким самим статутом, що й в УЦК. УКК очолив К. Паньківський, і спершу українці розглядали цей комітет як структуру, пов’язану з УНРадою.
Після смерті К. Левицького 12 листопада 1941 р. німецька влада щоразу більше звужувала рамки повноважень УНРади. Коли в лютому 1942 р. митрополит А. Шептицький висловив офіційний протест Г. Гіммлеру проти вбивств євреїв, окупаційна влада отримала зручний привід для ліквідації ради, що й було зроблено 3 березня 1942 р. Тоді ж німецька адміністрація ліквідувала УКК і поширила на Галичину компетенцію УЦК. К. Паньківський став заступником В. Кубійовича і його представником у дистрикті Галичина. За зразком територіальних підрозділів УЦК у Генерал-губернаторстві (УДК) у Галичині було організовано мережу українських окружних комітетів (УОК). УЦК у Галичині займався розв’язанням переважно соціальних проблем: сприяв звільненню з полону червоноармійців-українців, організовував допомогу в’язням таборів і населенню, яке потерпало від голоду, розвивав освітні та культурні установи.
Якщо бандерівці розпочали відновлювати українську державність уже зі Львова, то мельниківці дочекалися прибуття в Київ. Українську столицю німці захопили 19 вересня 1941 р. після 70 днів облоги. Невдовзі до міста почали прибувати великі групи членів ОУН(м). 5 жовтня з ініціативи мельниківця Олега Ольжича в Києві було створено Українську Національну Раду, яка, окрім назви, більше ніяк не була пов’язана з львівською організацією. На чолі представницького органа було поставлено безпартійного місцевого професора М. Величківського. До складу київської УНРади увійшли провідні діячі ОУН(м): генерал Армії УНР М. Капустянський, Олег Ольжич, О. Бойдуник та ін. Рада встановила тісні зв’язки з київською міською владою, зокрема із заступником бургомістра (пізніше бургомістром) В. Багазієм, теж членом ОУН(м). Деякий час складалося враження, що УНРада може координувати розвиток українського національного життя під німецькою окупацією. Позиції ради зміцнював численний Буковинський курінь[42], члени якого швидко обійняли різноманітні посади в офіційних установах Києва. УНРада намагалася створювати низову українську адміністрацію й навіть планувала засновувати народні університети.
