До Польщі постанови Тридентського собору потрапили 1564 р., коли їх передав королю Зиґмунту II Августу папський нунцій. І хоч офіційно їх було підтримано синодом польської римо-католицької церкви лише 1577 р., докорінна перебудова церковного життя в країні розпочалася відразу після завершення роботи Вселенського собору в Триденті. Успішний перехід церкви в контрнаступ на теренах Польщі став можливим завдяки тому, що в роки Реформації їй вдалося зберегти за собою головні привілеї і солідну матеріальну базу. А вже від 1564 р. стрімко почала збільшуватися кількість монастирів і ченців. У лавах католицького духовенства помітно зміцніла дисципліна. Ченці стали активними організаторами релігійної пропаганди, зайнялися навчанням і вихованням мирян, стали широко опанувати книгодрукування. Єпископи значно активніше почали перейматися справами своїх єпархій: регулярно проводили їх об’їзди (візитації), змушуючи до тісної співпраці з паствою духовенство нижчого рівня. Священики в парафіях повинні були регулярно читати проповіді, спонукати мирян до частої сповіді й причастя. Помітно посилився також зв’язок польської церкви з папською курією. Уже від 1556 р. на теренах Польщі постійно перебував папський нунцій, котрий не лише виступав посередником у взаєминах з Ватиканом, але й активно втручався в церковне життя польських земель, а іноді впливав і на політичні процеси в державі.
Неабияке значення у справі відновлення домінування католицької церкви в Європі мало заснування 1534 р. Ордену єзуїтів («Товариства Ісуса»). Товариство поєднувало несамовиту побожність і войовничість життя свого засновника баска Ініго Лопеса де Рекальде (св. Ігнатія Лойоли, 1491—1556). Єзуїтське місіонерство призвело до підриву релігійної толерантності, що доти панувала в Речі Посполитій. Прикладом радикальної релігійної нетерпимості стала діяльність Миколая Криштофа «Сирітки» Радзивілла (1549—1616), нащадка одного зі стовпів Реформації на теренах Великого князівства Литовського Миколая Радзивілла Рудого. Перейшовши під впливом єзуїта Петра Скарги в католицтво, він почав із ревністю неофіта нищити все те, що з такими трепетом створювали його батьки: зачиняв протестантські молитовні будинки, палив книги, ліквідовував друкарні.
Як у цілій Європі, так і в Речі Посполитій єзуїти активно втручалися в державні справи. Цьому чимало сприяла політика ревного вихованця єзуїтів Зиґмунта III Вази. Будучи завзятим католиком за вихованням і переконаннями, король нехтував потребами збереження релігійної віротерпимості в державі, вищі посади й королівщини надавав переважно католикам. Щоправда, на відміну від багатьох європейських католицьких держав, на теренах Речі Посполитої інквізиція не діяла, що дало дослідникам підстави назвати її «державою без вогнищ». А ще величезна й вельми строката за етнічними показниками Річ Посполита тривалий час залишалася своєрідним острівцем релігійної толерації, на якому загалом мирно уживалися католицькі, православні, юдейські, мусульманські, лютеранські й кальвіністські громади.
Берестейська церковна унія
Проблема релігійного порозуміння між православним і католицьким віросповіданнями на землях України й Білорусі вперше постала ще наприкінці XIV ст., коли внаслідок укладення Кревської унії були об’єднані під владою одного монарха поляки, литовці та русини. Першою спробою досягти порозуміння в цьому питанні стала ініціатива митрополита Київського Ісидора, який на Флорентійському соборі 1439 р. підписав акт з’єднання Східної і Західної християнських церков. Рішення Флорентійського собору залишились нереалізованими, проте як прецедент і теологічне підґрунтя були згадані у другій половині XVI ст., в умовах загострення міжконфесійних взаємин у часи Контрреформації.
Серйозним поштовхом до актуалізації унійної ідеї стали події, пов’язані з проголошенням 1589 р. автокефальної Московської патріархії, голова якої прийняв титул патріарха Московського і всієї Русі. Підтекст цього титулування — претензії на землі України і Білорусі, населення яких сповідувало православ’я, — був адекватно прочитаний як у Варшаві, так і Вільні.
Уперше думка про необхідність реалізації церковної унії пролунала на Тридентському соборі в контексті подолання реформаційного руху в християнському світі. Причому тоді йшлося про реалізацію «універсальної унії», яка б об’єднала Західну і Східну церкви. На землях Речі Посполитої ідеї універсальної церковної унії пропагував публіцист і громадський діяч, виходець із Русі Станіслав Оріховський (Ожеховський) і почасти католицький місіонер Бенедикт Гербест. Програма передбачала об’єднання церков на засадах рівності, у дусі еклезіального універсалізму та гуманістичної рівності всіх християн.
До спроб реалізації цього проекту дійшло лише 1581 р., коли папський легат Антоніо Посевіно відвідав Московію і передав відповідні пропозиції цареві Івану Грозному. Однак місія Посевіно успіхом не увінчалася. Натомість, познайомившись ближче зі специфікою православ’я, папський легат запропонував іншу «дорожню карту» для реалізації унійних задумів. За нею, першою на унію з Римом мала перейти православна Русь, що й не дивно, адже саме їй належала першість у східнослов’янському світі. Московія ж, аби не залишитись на узбіччі християнського життя, буде змушена приєднатися до унії вже згодом. Тобто ідея універсальної унії трансформувалась у концепцію унії регіональної.
Визнаний лідер православної Русі князь Костянтин-Василь Острозький загалом не заперечував щодо укладення церковної унії. Ознайомившись із планами Посевіно, ще 1585 р. в листі до папи римського князь з ентузіазмом зазначав: «Нічого палкіше не бажаю, як єдності віри і згоди всіх християн, і якби справа вимагала за таке велике добро віддати життя, я б не завагався...» Щоправда, для Острозького церковна унія все ж концептуально відповідала масштабам, первісно проектованим Римською курією, тобто як об’єднання з католицьким світом на рівноправній основі всього світу православного, в тому числі й Московії, і східних патріархатів.
Це прагнення відверто дисонувало з баченням римо-католицьких ієрархів суті об’єднання, зокрема польського кардинала Станіслава Гозія. Адже унія, за Гозієм, мала засвідчити підпорядкування східної церкви Риму. Ще більш радикально свої погляди на унійний процес висловлював інший тогочасний римо-католицький авторитет — єзуїт Петро Скарга, котрий переконував, що єдиною «істинною» церквою є римо-католицька. А тому й то церковна унія православної Русі з Римом може відбуватися лише у формі визнання православними русинами своїх «помилок» і відречення від «греків» і потім — навернення до «істинної віри», яку уособлює папа римський.
Утім, попри зверхнє ставлення до православ’я римо-католицьких лідерів, у православних ієрархів були власні резони щодо зближення з Римом. Зокрема, православний клір непокоїло помітне відставання православного духовенства від католицького в умовах перебудови того у відповідності з постановами Тридентського собору. До того ж тенденція до зміцнення позицій католицизму унаочнювала соціальне аутсайдерство православних, у тому числі й кліру, залежного від примх навернутих до католицизму землевласників. На підтримку унії виступали єпископи Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Лев Пелчицький, Діонісій Збируйський.
Ще більше зміцніли позиції прихильників унії, коли 1593 р. єпископом Володимирським і Берестейським став колишній берестейський каштелян і сенатор, впливовий у Речі Посполитій Іпатій Потій. Саме Потій разом із Терлецьким наприкінці 1594 р. в місті Торчині на Волині склали знамениті артикули, на основі яких розпочалися переговори з Римом щодо об’єднання православної церкви Русі з римо-католицькою церквою.
«Торчинські артикули», підписані київським митрополитом Михайлом Рогозою і сімома єпископами, на початку наступного року були передані до Риму. А наприкінці року в папській столиці за присутності самого папи й кардиналів Терлецький і Потій від імені ієрархів і вірян Київської митрополії відбули урочисту церемонію об’єднання церков. Руські владики визнали першість апостольського столу, а папу римського — наступником св. Петра та намісником Ісуса Христа, головою, отцем і вчителем усіх християн; прийняли католицьке віросповідання, включно з догматом про походження Святого Духа в його тридентському формулюванні — «від Отця і Сина». Натомість Римська курія погодилась залишити незмінною обрядовість православної церкви, літургію, богослужбовий чин, форму таїнства хрещення тощо. Публічне ухвалення прийнятих у Римі постанов було призначене на осінь 1596 р. А проголошення злуки церков мало відбутися на спеціально скликаному в Бересті соборі Руської церкви. Ініціатори церковного об’єднання дуже хотіли б, щоб подія мала урочистий характер. Утім, до об’єднавчого собору обидві сторони готувалися, як до вирішальної битви.
Справа в тому, що проти унії рішуче виступив її колишній палкий прибічник — князь Костянтин-Василь Острозький. Князь був незадоволений з того, що унія, котра задумувалася як універсальна акція для християн усього східного обряду, перетворилася на регіональний проект лише для Русі. Вочевидь, не менше обурення Острозького викликала й сама спроба владнати цю «велику справу», обійшовши його, некоронованого короля русинів. З метою посилення власних позицій князь Костянтин-Василь Острозький запросив до Берестя делегацію Константинопольської патріархії на чолі з протосинкелом (намісником) Никифором. Дорогою в Україну в Хотині останнього було заарештовано королівською адміністрацією. Але невдовзі Никифору за допомогою людей князя Острозького вдалося втекти з в’язниці. До Берестя він прибув також під охороною надвірних військ князя. Сам «некоронований монарх» прибув до Берестя на чолі чималого збройного загону. Крім Никифора, Східну церкву представляв і протосикнел патріарха александрійського Мелетія Пігаса Кирило Лукарис.
3’їхавшись до Берестя на 16 жовтня 1596 р., опоненти так і не зуміли домовитися про порядок проведення собору. Прибічники унії під захистом королівських загонів засідали в соборній церкві Святого Миколая, а її супротивники — в оточеній надвірними військами Острозького міській садибі, де зупинився князь, оскільки за розпорядженням короля всі православні церкви в місті, крім церкви Св. Миколая, було зачинено.
Такими ж непримиренними, як умови соборування, виявились і ухвали соборів, конкурували між собою. Кожен із них передусім задекларував власну канонічність і правоту та засудив, відповідно, супротивну сторону. Собор у церкві Святого Миколая підтримав об’єднання з Римом, склав офіційний акт про визнання влади папи римського та прилучення до римо-католицької церкви. Опонентський собор усі унійні ухвали своїх супротивників рішуче відкинув і засудив. На завершення соборонування унійний митрополит Михайло Рогоза піддав прокляттю і позбавив сану львівського і перемишльського єпископів. Натомість намісник патріарха константинопольського відлучив від церкви й позбавив сану унійного митрополита Київського та єпископів, котрі підтримали унію. Загалом же унія, задумана її творцями як засіб об’єднання Речі Посполитої, насправді розколола державу.
