Куди б не поїхав Сташинський після в’язниці, йому довелося ховатися. Місцезнаходження Богдана знало дуже обмежене коло людей. 1971 року генерал Райнгард Гелен, на той час уже відставник, опублікував мемуари і натякнув, що знає, що трапилося з колишнім агентом КДБ. Гелен підтвердив, що Сташинський відсидів тільки частину терміну. «Нині “кілер” КДБ живе вільною людиною у світі, який він вибрав літньої днини 1961 року, за кілька днів до того, як довкола Берліна виросла стіна», — писав Гелен. Але де саме, генерал так і не сказав[409].
Якщо Сташинський був не у Сполучених Штатах, а генерал Гелен не каламутив воду, заявляючи, що екс-агент виїхав із Західної Німеччини, то куди він подівся? Відповідь несподівано дав інший відставний генерал Майк Гелденгейз у серії інтерв’ю, які на початку березня 1984 року взяв у нього південноафриканський репортер Гергі Страус. Гелденгейзу виповнилося шістдесят років, до відставки він служив начальником секретного відділу поліції Південно-Африканської Республіки (BOSS). Цей відділ вів боротьбу з Африканським національним конгресом й «уславився» підпільною роботою, убивствами активістів і порушенням прав людини. У червні 1983 року, за вісім місяців до інтерв’ю, Гелденгейз пішов у відставку з найвищої у правоохоронному відомстві посади верховного комісара поліції й захотів поділитися з публікою професійними секретами. А історія Сташинського прекрасно вписувалася в закони жанру.
Інтерв’ю вийшло 5 березня 1984 року у «Кейп таймс», найстарішій газеті країни. Матеріал містив також біографію Гелденгейза і замітку про вбивство Лева Ребета. Генерал заявляв, що Сташинський приїхав до Південної Африки одразу, як вийшов на свободу, і Гелденгейз, тоді ще полковник секретної служби, першим допитав нового поселенця. Гелденгейз розповів деякі обставини життя Сташинського у ПАР, але найважливіше тримав за зубами. «Досьє Сташинського — одна з найбільших таємниць світу, — розповів він журналісту, — і почасти лишається нею, адже його нове ім’я і місце перебування ніколи не розкриють». Якщо чекісти все ще полювали за Сташинським, їм дали ключ. Проблема полягала в тому, що Радянський Союз не мав дипломатичних відносин з Південною Африкою і проводити операції у цій країні було дуже важко. Крім того, Гелденгейз сказав, що Сташинського ніхто не впізнає.
Генерал розповів, що, уникнувши смертної кари у ФРН, Сташинський не гарантував собі спокійного життя, тому його випустили з в’язниці в обставинах суворої секретності задовго до кінця покарання. «Між тим на нас вийшла західнонімецька розвідка і попросила дати цьому чоловіку притулок у Південній Африці, вони вважали, що це єдина країна, де його не знайдуть агенти КДБ». Лише три людини на всю країну знали, де оселився Сташинський: сам Гелденгейз; начальник таємної поліції Гендрик ван ден Берґ (майже однофамілець німецького журналіста Гендрика ван Беркха, який під псевдонімом Карл Андерс написав книжку про Сташинського) і прем’єр-міністр Південної Африки Б. Й. Форстер.
За словами Гелденгейза, Сташинський приїхав до Південної Африки у 1968-му, через рік після виходу з в’язниці. Південноафриканцям не довелося шкодувати, що на прохання західнонімецьких колег вони прийняли Сташинського. Екс-генерал розповів, що Сташинський «передав нашій розвідці багато цінної інформації про структуру й операції російських спецслужб». У Південній Африці Сташинський, судячи з усього, отримав не тільки нове ім’я, а й нову зовнішність. А ще нову роботу і нову дружину. «Ми влаштували його на роботу, якою він був задоволений, — розповів Гелденгейз. — Невдовзі він зустрів дівчину з Дурбана, і вони полюбили одне одного. Коли вони одружувалися, він запросив мене бути його свідком. Між нами виникли дружні стосунки, які існують досі, і я радо погодився». Гелденгейз сказав, що тримає у банківській комірці фотографію, де він стоїть зі Сташинським і його дружиною після весілля. На цьому знімку Сташинський, очевидно, має інший вигляд, ніж на старому фото з книжки Карла Андерса, яку передрукувала газета. Гелденгейз ніколи не згадував Інґе Поль чи інших людей, які приїхали до Південної Африки разом зі Сташинським[410].
Агентства новин поширили інформацію про нове життя колишнього чекіста усім світом. Інтерв’ю Гелденгейза привернуло увагу української преси на Заході. Чи можна брати його слова на віру? Усіх цікавило це питання — і кадебістів, і родичів Бандери та Ребета. Новина походила з дуже несподіваного місця — розділеної апартеїдом Південної Африки. Сташинський голосував ногами за зовсім іншу частину вільного світу. Може, це була спроба збити зі сліду агентів КДБ, а Сташинський живе собі деінде з Інґе Поль?[411]
Віру у правдивість версії Гелденгейза вселяло те, що двоє з трьох людей, які нібито знали Сташинського у Південній Африці, були живі. Колишній прем’єр і президент Б. Й. Форстер помер у вересні 1983-го, але Гендрик ван дер Берґ був при доброму здоров’ї, після відставки у 1980 році опікувався своєю птахофермою і писав спогади. Версія Гелденгейза збігалася зі старими повідомленнями преси про Інґе Поль. Згідно зі статтею у «Штерні» від лютого 1969 року, після того, як чоловік здався американцям, вона вела потайне життя. Після арешту батька Інґе небезпідставно боялася, що її теж ліквідують або викрадуть і переправлять на Схід. Вона не з’явилася на суді і відмовилася від гонорару у 20 000 марок, запропонованого одним західнонімецьким журналом за відверте інтерв’ю.
Пізніше преса дізналася, що вона переїхала під іншим іменем у Штутгарт і працювала там перукаркою. 23 червня 1964 року, майже через два роки після процесу, вона розлучилася зі Сташинським. Шлюб, який так шокував свого часу чекістів, формально закінчився. Відтак Інґе повністю зникла з поля зору. Може, розлучення теж було маневром, щоб заплутати КДБ? Може, Інґе зникла, щоб возз’єднатися з Богданом після його звільнення? Коли інформація про достроковий вихід Сташинського проточилася у пресу, адвокат Інґе сказав «Штерну», що про неї потурбувалися і вона жила щасливо. Можливо, турбувався про неї Богдан і вони жили разом — хтозна. Та судячи з інтерв’ю Гелденгейза, розлучення 1964 року було справжнім[412].
На версії Гелденгейза позначився міжнародний клімат кінця 60-х років, коли геленівська БНД і таємна поліція ван ден Берґа починали тісну співпрацю. Гелен і ван ден Берґ у минулому мали багато спільного. Під час війни обидва воювали проти союзників: перший у лавах вермахту, другий — у парамілітарній організації, яка перешкоджала воєнній діяльності британського й південноафриканського урядів. Обидва після війни були антикомуністами: Гелен боровся з КДБ і Штазі, а ван ден Берґ з прорадянським Африканським національним конгресом. 1969 року вони об’єднали зусилля й організували одну з найконтроверсійніших операцій обміну в історії холодної війни. Одного чекіста, затриманого ван ден Берґом, Гелен обміняв у східних німців на десяток своїх агентів, схоплених за залізною завісою.
Звали його Юрій Логінов. Двадцятирічним юнаком у травні 1961-го він спробував втекти до американців, звернувшись до посольства США в Хельсинкі. Оперативник ЦРУ переконав його почекати з втечею і працювати на американців. Логінов погодився. Робота на ЦРУ не заважала просуватися по службі в КДБ. 1967 року він став майором відділу зовнішньої розвідки. У той час контррозвідка ЦРУ під керівництвом Джеймса Енглтона збилася з ніг, вистежуючи у себе радянського «крота». Перебіжчик Юрій Носенко сидів у камері, проходив одну перевірку на поліграфі за іншою, і в очах Енглтона Логінов був першим підозрюваним на роль подвійного агента КДБ. Американці вирішили перевірити його лояльність ЦРУ, передавши у розпорядження ван ден Берґа.
У червні 1967 року, коли Логінов із завданням комітету приїхав до Йоханесбурґа, люди Енглтона здали південноафриканським колегам, що на території ПАР працює радянський агент. Ван ден Берґ заарештував Логінова і почав інтенсивні допити. Водночас його допитував оперативник ЦРУ з Вашингтона. У вересні 1967 року відомство ван ден Берґа здобуло першу перемогу над радянською розвідкою: Логінов зізнався, що працював на КДБ, що й підозрював Енглтон від самого початку. Та свідчення Логінова не дозволяли зробити висновок, ніби він намагався ошукати американців.
Перемога ван ден Берґа виявилася поразкою Енглтона. ЦРУ не знало, що робити. Південноафриканці не могли висунути Логінову обвинувачення, адже це означало оприявнити секретну інформацію ЦРУ, а управління не могло на це піти. І просто відпустити його було неможливо. Тоді виникла ідея (припускають, що у Райнгарда Гелена) обміняти Логінова на оперативників БНД на Сході. Таке рішення влаштовувало всіх, крім самого Юрія Логінова: невдячні американці повертали його чекістам. Через південноафриканців ЦРУ засвітило список агентів КДБ за кордоном, яких нібито здав Логінов під час допитів. У такій ситуації Логінов волів би не повертатися в СРСР, але його інтересами знехтували. У липні 1969 року ван ден Берґ відправив Майка Гелденгейза з Логіновим до Західної Німеччини. У Франкфурті його передали спершу Гелену, потім чекістам. Усвідомивши ситуацію, шокований Логінов намагався уникнути екстрадиції, але його не слухали. В обмін на невдалого американського шпигуна німці отримували одинадцять своїх агентів.
Коли Гелденгейз віз Логінова на вірогідну смерть, Сташинський уже жив у Південній Африці і розповідав новим господарям про методи роботи КДБ. На фоні Логінова йому сильно пощастило. Кілька років у західнонімецькій в’язниці не йшли в жодне порівняння з тим, як ЦРУ повелося з Носенком і Логіновим. Реалізуй Богдан початковий план, придуманий у Москві в січні 1961-го, — вийти через Інґе і Західний Берлін на американців і запропонувати їм свої послуги в Москві — він міг стати мішенню обох розвідок — і ЦРУ, і КДБ. Навіть якби Сташинському вдалося обманути чекістів і втекти на Захід, жодних гарантій, що його не обміняли б назад, як Логінова. Хтозна, чи була б тоді радянська фортуна до нього так само ласкава, як до Логінова. КДБ, очевидно, так і не дізнався про роботу Логінова на ЦРУ, і йому загрожувало покарання тільки за здачу секретів південноафриканцям. Але трибунал його оминув: виявилося, що Логінов — син високого начальника, крім того, починаючи роботу на КДБ, він не давав присяги. Логінова вислали в закрите для іноземців місто Горький, де всю холодну війну він пропрацював вчителем англійської у школі[413].
Сташинський, судячи з усього, залишався в Південній Африці. Ходили чутки, що в 70-х роках він служив радником організованих південноафриканцями загонів, які воювали в Конго. Може, це й була робота, яку, за словами Гелденгейза, Сташинському знайшли в ПАР? Цілком можливо: 1967 року, коли він вийшов на свободу, південноафриканська поліція почала боротися з повстанцями в Родезії. У прикордонні райони відправили дві тисячі поліцейських, проти заворушників кинули поліцейський спецназ — прообраз загонів особливого призначення, створених Гелденгейзом у 70-х роках. Перші бійці особливих загонів проходили підготовку на базі таємної поліції в Дурбані, з цього міста нібито походила нова дружина Сташинського. У Дурбані жив і помер Гергі Страус, інтерв’юер Гелденгейза[414].
