Двоє молодиків на балконі курили електронні сигарети й обговорювали тонкощі російських артилерійських систем — напевно, таким самими тоном хіпстери в Брукліні розмірковують про підвищення орендної плати чи проблеми з паркуванням. Радіус ураження ракети «Калібр», той факт, що надзвукові снаряди перед влучанням не чутно, — того літа серед міленіалів Києва це стало звичною темою для розмов. Єдиною темою, яка привертала ще більше уваги, була політика — і в цьому товаристві Зеленського недолюблювали. Між тостами та зустріччю новоприбулих гостей Мусаєва познайомила мене зі своєю подругою, теж журналісткою. Це була Мирослава Гонгадзе, вдова першого головного редактора «Української правди». Вона місяцями діймала президента проханням про інтерв’ю — і, як і сотні інших, була проігнорована.
— Не будьте до нього надто великодушним, — порадила мені. — Ви не знаєте, ким він стане.
РОЗДІЛ 20. ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Перші місяці вторгнення український народ бачив генерала Залужного нечасто. Він був помітно відсутній на телемарафоні. Якщо десь і з’являвся, то зазвичай на світлинах, що розліталися соцмережами: генерал стоїть на колінах перед труною загиблого солдата, править весілля військовослужбовця, перебуває на блокпосту разом із підлеглими. Фан-сторінки Залужного налічували сотні тисяч підписників. Газети називали його залізним генералом. Портрети набивали на футболках, що продавали як сувеніри. Під час єдиного інтерв’ю, яке Залужний дав до вторгнення, у вересні 2021 року, він жодним чином не проявляв жаги до влади, у якій його підозрювали деякі посадовці в Офісі Президента. Навпаки, під уважним поглядом камер, видавалося, зіщулювався, ніби соромився своєї великої статури. Тож коли за п’ять місяців від початку вторгнення я почув, що залізний генерал хоче поспілкуватися, це мене здивувало.
Запрошення надійшло від помічника Залужного, Олексія Носкова, з яким я познайомився рік тому під час поїздки з президентом Зеленським на Донбас. Полковник Носков мав струнку статуру й похмуру вдачу та не підходив для активних бойових дій. Виконував інтелектуальну роботу в Генеральному штабі, спеціалізувався на інформаційній війні та психологічних операціях. До того ж відповідав за імідж Залужного, його інтерв’ю та сторінки в соціальних мережах — і переконував боса бути активнішим у публічному просторі. Носков вважав, що публічність служитиме щитом від будь-якої спроби відсторонити чи звільнити Залужного. За словами Носкова, адміністрація президента довгий час наполегливо радила головнокомандувачу утримуватися від коментарів для преси.
Пом’якшили цю вимогу лише влітку, і Носков запросив мене на інтерв’ю до готелю в центрі Києва[297]. Це місце не мало видимого зв’язку зі Збройними силами: жодної військової техніки, жодного військовослужбовця в однострої — лише майстер, який під яскравим сонцем щось лагодив на краю стоянки. Почувши, що я прибув до Залужного, охоронці вибалушилися та бігом повернулися до своєї будки. Невже я помилився адресою? За кілька хвилин прийшов Носков зі зброєю, розпорядився мене пропустити.
— Ви викликали справжню паніку, — сказав мені. — Ніхто не має знати, що Залужний тут живе.
Незабаром на краю стоянки з’явився головнокомандувач — і поважно попрямував до нас. Він був у шортах-карго та кросівках, а ще у футболці, які продають у київських сувенірних крамничках. На ній тонула у водах Чорного моря гордість російського флоту «Москва», підписана безсмертною фразою «Русскій воєнний корабль, іді на*уй». На шиї в генерала висів бейдж, всередині якого була картинка пістолета Sig Sauer M17. Що це, дозвіл на вогнепальну зброю? Навіщо генералові дозвіл на зброю посеред війни?
— А, в мене тут ключі від номера, — усміхнувся генерал. — Так часто їх губив, що дружина почепила мені оце на шию.
Дружина? Вона живе з ним? Залужний знову усміхнувся. Наприкінці весни, приблизно тоді, коли його війська звільнили Київщину, він вибрався з бункера під Міністерством оборони та возз’єднався зі своєю прекрасною половиною. Жити вдома для них було надто небезпечно, тож вони влаштувалися у реквізованому для військових потреб готелі. Він не мав повноцінного бомбосховища, але обслуговували тут добре. Офіціант приніс нам колу в банках і таріль із фруктами. Залужний вряди-годи підносив до губ яскраво-жовтий вейп, робив затяжку. Схоже, це допомагало йому зібратися з думками.
— Я розповім вам усе це один раз, — попередив. — І більше не розповідатиму.
Одна з його найпоказовіших історій сталася влітку 2020 року, майже за рік до того, як президент обрав Залужного очільником армії. У серпні він організував військові навчання на півдні України, і Зеленський прилетів спостерігати. Навчання мали на меті продемонструвати здатність України відбити російську атаку з півдня — саме таку, яка розгорнеться за півтора року.
Першою зупинкою в маршруті був острів Зміїний, безплідний клаптик землі в Чорному морі; тут стояли казарми та радіолокаційна станція для спостереження за пересуванням російського флоту. Видовище було сумне. Україна більше не могла похвалитися військовим флотом. Майже всі бойові кораблі базувалися в Криму, і Росія захопила їх 2014 року разом із півостровом. Залишився лише скрипучий флот із патрульних катерів і гелікоптерів, за якими Зеленський у супроводі Залужного спостерігав у бінокль. Зі Зміїного їх гелікоптерами доправили до значно більшої бази на Миколаївщині, де генерал підготував низку танкових і піхотних маневрів. Почали добре — попри спеку, що того дня була нестерпною, а надто для солдатів, змушених бігати у бронежилетах.
Залужний вирішив випробувати їхню спроможність наступати проти росіян — не лише утримувати, а й відвойовувати територію. Хотів також продемонструвати реформи, які відбувалися в армії. Метою реформ, пояснив він, було допомогти українським силам реагувати на несподіванки на полі бою: підтримувати зв’язок та одне одного замість просто чекати наказів зверху. Для цього у війську потрібно викорінити командну структуру, успадковану від Червоної армії, де всі важливі рішення ухвалювали в Москві та передавали на місця. Залужний із великим ентузіазмом відстоював необхідність позбутися такої системи. Реагуючи на зміни на полі бою, доводив генерал, командири на місцях повинні мати свободу та впевненість приймати рішення самостійно. Американці та інші західні союзники багато років відстоювали ці реформи, які наблизять Україну до стандартів НАТО. Проте генерали в Києві шалено опиралися. Старших кадрів виховували в радянській армії, вони сприймали зміни як загрозу своїй владі та дисципліні в лавах підлеглих.
— Важчої роботи годі було й придумати, — згадував Залужний про той період. — Ми мали повалити всю радянську систему контролю.
Коли Зеленський заступив на посаду, він, якщо й знав про ці реформи, то дуже мало, а Залужний намагався не перевантажувати президента деталями.
— Така в мене звичка. Дружина мені через це часто хвоста накручує. Каже, ніби я маю три способи щось пояснити: один — для нормальних людей, другий — для напіврозумних, а третій — для недоумків.
На оглядовому майданчику генерал відчував, що відстежувати через бінокль нюанси навчань Зеленському важко. Маневри потребували часу для розгортання, а президентська адміністрація, яка для висвітлення події запросила репортерів, хотіла чогось видовищнішого. Побачити навчання прилетіли також військові радники з Америки та Європи — і тепер юрмилися на майданчику разом із командою президента. Щоб додати події яскравості, Залужного попросили в останню хвилину внести до програми ще один пункт — демонстрацію ракети «Джавелін». Він неохоче погодився.
«Джавеліни», американська зброя вартістю майже чверть мільйона доларів за постріл, стала символом підтримки України з боку США. Адміністрація Обами відмовлялася постачати ці протитанкові комплекси — пояснювала це побоюваннями ескалації з росіянами. Однак 2017 року, за президента Трампа, США нарешті відвантажили певну кількість «Джавелінів». Вони були переносними й високотехнологічними, нагадували громіздкий ручний гранатомет і мали настільки досконалу систему наведення, що солдат міг, згідно з рекламними матеріалами, «вистрелити й забути». Утім, гасло вводило в оману. Використовувати «Джавеліни» було нелегко, і мало хто з українців встиг цьому навчитися. Вводячи цю зброю у гру, Залужний нервував.
— Ідея була не моя, — сказав він мені. — І вона не спрацювала.
Морський піхотинець налаштував приціл, віддав комп’ютерові команду «вогонь» — і нічого не відбулося. На оглядовому майданчику запанувала тиша. Ракета виявилася несправною. Або, можливо, солдата не навчили користуватися цим комплексом. Хай там як, Зеленський та решта присутніх подивилися на Залужного.
— Тоді опустили голови, розвернулися й пішли геть.
Ця невдача затьмарила блискучий виступ військовослужбовців, які у виснажливу спеку доклали до виконання маневрів усіх сил. Після завершення навчань президент із супроводом спустилися з оглядового майданчика та пішли до їдальні — обідати гречкою та курячим фрикасе. Мовчання гостей було для Залужного гіршим за будь-яку догану.
— Для мене це означало: ти нікчема, збирай речі та зникни з очей.
Він був певен, що в президентському офісі його назавжди запам’ятають як «невдаху з дефектним „Джавеліном“».
Історія, розказана без жодних образ, кумедна байка з далекого минулого, схоже, ілюструвала часте розчарування, яке супроводжувало Залужного на посаді головнокомандувача.
Він ясно показав, що політики з генералами — незручні партнери. Вони рідко одне одного розуміють та краще дають з усім раду, коли не стоять одне в одного на шляху. Залужний сприймав Зеленського як втілення держави та поважав мужність та лідерські якості, проявлені президентом із початком вторгнення.
— Він — верховний головнокомандувач, і для мене символ, бос.
Однак армія найкраще функціонує під командуванням професіоналів, і навчати президента керувати Збройними силами не було сенсу.
— Він має знатися на військових справах не більше, ніж на медицині чи зведенні мостів, — сказав Залужний.
Із наближенням вторгнення офіс президента все активніше долучався до справ війська. Чиновники наполягали на тому, щоб Залужний не лякав населення, і невдовзі він перестав питати дозволу на кроки, які вважав необхідними, як-от пересування сил під час навчань «Заметіль». Не інформував президента про деталі підготовки до війни. Не лише через необхідність у секретності, а й через побоювання, що Зеленський із командою втрутяться і все зіпсують, як під час навчань 2020 року.
З початком вторгнення вони найефективніше ладнали, коли Зеленський тримався лише своєї спеціалізації — масових комунікацій, закордонних справ — і переконував союзників надавати Україні потрібну зброю. Однак разом із тим, як паніка в Києві вщухала, а росіяни відступали, Зеленський почувався все впевненіше. Він визначав власні військові пріоритети, і вони не завжди збігалися з пріоритетами Залужного. Невдовзі тріщина між генералом і президентом поглибшала, і вони почали конфліктувати.
* * *
Наприкінці червня, десь за два тижні після мого інтерв’ю з генералом Залужним, Сполучені Штати передали військам під його командуванням нову потужну зброю. Високомобільні артилерійські ракетні системи, відомі як HIMARS, значно розширять можливості та амбіції українських військових і змінять баланс сил у війні. Ракети, установлені на американські армійські вантажівки, мали скромну боєголовку, але вражаючу точність. Були здатні поцілити у припаркований автомобіль або господарську будівлю з багатокілометрової відстані.
