УПА перебувала під контролем СБ ОУН(б), яка, щоб утримати партизанів від дезертирства і зради, застосовувала до особового складу драконівські заходи, аж до тортур та вбивств. Протягом лиш одного місяця, із середини вересня до середини жовтня 1943 р., СБ вбила 110 осіб, з яких 68 були українцями. У листопаді 1943 р. в одній з рот протягом лише дня вбили 24 дезертири. Попри такі жорстокі заходи, зупинити дезертирство не вдалося. Наприклад, 8 листопада 1943 р. до лав Червоної армії перейшла ціла рота[1247]. Не всі йшли до УПА з патріотичних або ідеологічних причин. Одні це робили, щоб уникнути відправки на примусову працю до Німеччини; інші — через острах відплати радянської влади за службу у поліції; решта — за компанію з друзями; ще хтось — з інших причин[1248]. Важливу роль в УПА виконували жінки — вони були не тільки медсестрами, а й інколи агентами СБ[1249].
З 17 по 21 лютого 1943 р. ОУН(б) провела III Конференцію ОУН. Керівництво ОУН(б) виказало впевненість у тому, що Німеччина програє війну, а українцям доведеться самостійно боротися за свою незалежність проти радянської та польської армій. Оскільки німці воювали з СРСР та їм, зрештою, відступаючи, доведеться піти з України, ОУН(б) та УПА не сприймали їх як основного ворога. Відтоді в керівництві ОУН(б), зважаючи на нові перспективи можливої співпраці з союзниками, почали підкреслювати, що вони воюють проти двох імперіалізмів: нацистської Німеччини і СРСР[1250]. З тієї ж причини ОУН(б) вирішила покінчити з фашизмом і «демократизуватися», але серед лідерів ОУН(б) і УПА термін «демократія» й надалі зберігав негативне значення. На цій конференції — як і раніше, на II Великому зборі ОУН у квітні 1941р., — ОУН(б) висловилася за приєднання до боротьби з СРСР інших європейських «поневолених народів» та піддала осуду всіх українців, які співпрацюватимуть з нацистами або радянською владою. Таким чином, лідери ОУН(б) та УПА вважали за можливе ганити 80 % усіх українців, адже ні для кого не було секретом, що східні українці найчастіше були лояльними до СРСР, вважаючи УПА чужою та ворожою армією. Сама ОУН(б) і далі вірила в ідеї «Української національної революції» зразка 1941р., але вже не використовувала у своїй щоденній практиці фашистського салюту правою рукою[1251]. У травні 1943 р. ОУН(б) теоретично відмовилася від принципу фюрерства і заснувала тріумвірат, до якого входили Зиновій Матла, Дмитро Маєвський і Роман Шухевич. Насправді, у тріумвіраті домінував Шухевич, який зазвичай не відхилявся від принципу фюрерства[1252].
З 21 по 25 серпня 1943 р. ОУН(б) провела III Надзвичайний Великий збір. Учасники зібрання вирішили, що Бандера повинен стати лідером ОУН будь-якої миті, коли для цього виникне фізична спроможність[1253].
Відтоді в офіційних документах ОУН(б) почала проявляти більшу ворожість у ставленні до «німецького гітлеризму і московсько-большевиць-кого режиму»[1254] та «інтернаціоналістичних та фашистсько-націонал-соціялістичних концепцій»[1255], ніж це було заявлено на III Конференції в лютому. ОУН(б) відхилила ідею «Нової Европы», до якої вона так прагнула 1941р.[1256] Свої політичні концепції організація обгрунтовувала за допомогою ідей Міхновського, його расистської версії українського націоналізму[1257]. ОУН(б) взяла на озброєння концепт «Свобода народам! Свобода людині!» і прагнула розділити СРСР на кілька держав. Це гасло стало основним концептом Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії, яка відбулася 21—22 листопада 1943 р. в одному з селищ на Волині (іл. 166). Конференція, в якій взяли участь 39 делегатів з 13 країн, була організована (за непідтвердженими даними) у співпраці з Розенбергом, але, мабуть, вона стала для ОУН(б) суцільною катастрофою, оскільки оунівці знищили її протоколи і згодом убили кількох її делегатів[1258].
В офіційних документах III Надзвичайного Великого Збору ОУН(б) гарантувала «рівність всіх громадян України» та права меншин, принаймні тих, які «поділяли спільну з українським народом долю» і готові «боротися разом з ним за українську державу»[1259]. Ці висловлювання і міркування відображали бажання оунівців налагодити співпрацю з союзниками і схилити на свій бік «східняків». ОУН(б) була впевнена, що демократичні держави — Велика Британія і США — виграють війну і допоможуть ОУН(б) перемогти СРСР. Щоб налагодити контакти з союзниками, ОУН(б) направила своїх представників до Швеції, Італії та Швейцарії. Водночас почалися переговори з Армією Крайовою (АК). В ОУН(б) сподівалися, що АК, яка була в тісних взаєминах з польським урядом у Лондоні, допоможе їй налагодити контакти із союзниками. Однак на це прохання АК не відреагувала, тому що майже у цей самий час УПА чинила етнічну чистку польського населення [1260]®.
У липні 1944 р. ОУН і УПА спеціально створили нову організацію — Українську головну визвольну раду (УГВР), розраховуючи таким чином «демократизувати» власний імідж та покращити перспективи ймовірної співпраці з Великою Британією і США[1261].
УПА й масове насильство проти поляків
У той самий час, коли керівництво ОУН(б) обговорювало питання про те, яким чином «демократизуватися» та обновитися й, зокрема, гарантувати права національним меншинам, на території Волині підрозділи УПА (під керівництвом Клячківського) здійснювали етнічну чистку, під час якої щодня гинуло від десятка до декількох сотень поляків. Про усі ключові обставини цієї етнічної чистки у керівництві ОУН(б) та УПА були добре обізнані від самого її початку. На III Надзвичайному Великому Зборі ОУН(б), учасником якого був і Клячківський, ці заходи обговорювалися та були схвалені, проте зі слів очевидців відомо, що цього рішення навмисно не зафіксували в офіційних документах[1262].
Перші систематичні масові вбивства поляків почалися в березні 1943 р., коли до лав УПА приєдналися колишні українські поліцейські. Проте й до цього, у січні-лютому 1943 р., ОУН(б) вже вбила кілька сотень поляків. Під час таких перших актів масових убивств ОУН(б) переконалась, що поляки не покинуть «українські землі», як вимагала ОУН(б), а намагатимуться протистояти українцям. Отже, єдиний спосіб усунути їх з цих земель — це знищити їх[1263]. Згідно з повідомленнями польського підпілля, один із керівників УПА заявив: «1 березня 1943р. ми розпочинаємо збройне повстання. Це воєнна операція і вона спрямована проти окупанта. Проте нинішній окупант [німці] є тимчасовим, тому не слід марнувати сили в боротьбі з ним. Коли йдеться про польське питання, то це не військова проблема, а проблема меншини. Ми вирішимо її, як Гітлер єврейське питання. Хіба що [поляки] заберуться самі [“з українських територій”]»[1264].
Поляки Галичини і Волині не розуміли, чому вони повинні залишати свої будинки, і не знали, куди вони могли піти. За винятком осадників, які заселилися після Першої світової, поляки століттями жили на цих територіях і вважали їх своєю батьківщиною. Українці були їхніми безпосередніми сусідами. Після багатовікового співіснування культурні відмінності між поляками та українцями, особливо серед жителів селищ, розмилися і стали несуттєвими. Однак 1943 р. саме мешканці польських сіл стали головною мішенню УПА, яка була нечисленною в міських районах, але почувала себе як удома у сільській та лісистій місцевостях. Значний вплив на рішення ОУН(б) стосовно знищення поляків мав досвід українських поліцейських, набутий під час акцій винищення євреїв[1265].
Офіційно ОУН(б) і УПА називали масове вбивство поляків «антипольською акцією», але у внутрішніх документах вони називали його «чисткою»[1266]. У наказах УПА навіть вказували дату, до якої певну територію необхідно очистити від поляків. Ці документи часто закінчувалися вітанням «Зброя наверх — смерть полякам»[1267]. ОУН(б) виправдовувала «чистку», посилаючись як на доведену, так і на можливу співпрацю поляків з німецькою та радянською владою. Ще одним виправданням убивств поляків стала позиція польського уряду в Лондоні, який розглядав Волинь і Галичину територіями, які включать до польської держави після закінчення війни. Крім того, ОУН(б) вважала, що поляки, які мешкають на «українських територіях», відповідають за багатовікове гноблення України і тому заслуговують на загибель. У липні 1943 р., який був одним із найжорстокіших місяців етнічної чистки, ОУН(б) розповсюдила листівки, в яких у розпалюванні конфлікту звинувачували поляків. УПА пропонувала українцям «ідеологію і захист від польського реваншу», закликаючи їх до вбивства поляків[1268] та захоплення їхньої землі та власності[1269].
У пропагандистських матеріалах ОУН(б) етнічну чистку незмінно називали акцією, яку спровокували поляки, — тобто подавали її таким чином, щоб відповідальність за неї лягала на плечі поляків (або німців, більшовицьких партизанів, Радянський Союз і війну загалом)[1270]. Однак у неофіційних бесідах і документах масове вбивство називалося «етнічною чисткою», стосовно чого навіть виникали дискусії — у доцільності чи недоцільності її для України. За словами Степаняка, він і Лебедь на III Надзвичайному Великому зборі ОУН(б) стверджували, що «своїми бандитськими діями проти польського населення УПА себе скомпрометувала» так само, як ОУН(б) скомпрометувала себе через співпрацю з німцями. Під час допиту в НКВС Степаняк заявив, що більшість лідерів ОУН(б) висловились проти позиції, яку заявив він та Лебедь[1271]. Втім, не ясно, чи справді Лебедь і Степаняк виступали на III Надзвичайному Великому зборі ОУН(б) проти терору УПА, чи Степаняк заявив про це тільки на допиті, щоб уникнути відповідальності за злочини. Інший член ОУН, Олександр Луцький, підтвердив версію Степаняка про перебіг подій на згаданому зборі[1272]. Однак у квітні 1943 р., за словами Петра Балея, Лебедь уже віддав наказ про знищення поляків Волині. Це дозволяє зробити припущення, що Лебедь не виступав проти «чистки», принаймні на першому її етапі[1273].
Після того як Шухевич проінспектував Волинь, керівництво ОУН(б) і УПА вирішило наступного року влаштувати аналогічну етнічну чистку в Східній Галичині. Масове вбивство поляків на цих територіях почалося на початку 1944 р. і тривало до весни 1945 р. На території Східної Галичини жертв було менше, але вбивства відзначалися не меншою жорстокістю, ніж на Волині[1274].
Деякі діячі ОУН(б) і партизани УПА не погоджувалися — іноді з особистих причин — з рішеннями, які передбачали вбивство поляків, але все одно діяли на підставі відповідних наказів[1275]. Партизани УПА та оунівці не тільки особисто вбивали поляків, а й залучали до цих актів звичайних українців, які не завжди цьому опиралися, бо перебували під впливом расистсько-націоналістичної пропаганди і до того ж розраховували на привласнення відібраних у поляків земельних ділянок та майна. Вбивства відзначалися особливою жорстокістю. Багатьох жертв вбили сокирами, вилами чи ножами[1276] (ймовірно, через брак патронів, бо вогнепальну зброю, навіть якщо вона була, використовували не завжди)[1277]. Іноді своїх найближчих польських сусідів вбивали — або були причетні до їхнього вбивства — і пересічні українці[1278].
