Про те, що держава намагалася бути регулятором внутрішньорелігійних процесів, свідчили випадки юридичного унормування дражливих питань зміни віровизнання. Прикладом цього можна вважати й заворушення в містечку Микулинцях через хрещення Ю. Ґройцель 1873 р. Саме цим пояснювалися напад на будинок бурмістра, а потім і інтервенції жандармерії. Згодом група місцевих євреїв постала перед судом за оскарженням у «розпалюванні публічного ґвалту», а батька і сестер неофітки звинуватили в підбурюванні до вбивства. У той же час спостерігалися випадки, що єврейські батьки не могли видати заміж неповнолітніх дівчат, які після прийняття католицизму перебували в монастирях. Однак, коли їм уже виповнилося 14 років, влада поступала відповідно до правових норм.
Етноконфесійний чинник залишався визначальним і у випадку навчання основ юдаїзму в освітніх закладах регіону. Адже із самого початку статут КШР (1867 р.) містив положення, що до її складу входили дві «духовні» особи, іменовані для цього імператором, а на практиці ці місця призначалися для представників римо-католицької та греко-католицької церков. Бракувало спеціальних гарантій для представників єврейської людності, хоча відповідна інтерпеляція була подана до Галицького крайового сейму. Однак і надалі остаточне формулювання положень статуту КШР унеможливило участь у ній представників Мойсеєвого визнання (це сталося тільки 1905 р.).
І все ж таки організація освітнього процесу мала хиткий шанс на репрезентацію на найнижчому щаблі в навчальних закладах представників окремих віровизнань. Ішлося про їхню участь у складі місцевих органів шкільного нагляду — місцевих і повітових. Відповідне унормування містилося в розпорядженні Міністерства віровизнань і освіти від 1 грудня 1870 р. Згідно з ним право делегування своїх представників мали релігійні групи, в яких було понад 2 тисяч вірян. Основи ж делегування представників юдаїзму до окружних шкільних рад відрізнялися від інших основ делегування етноконфесійних спільнот тим, що останні, місцеві духовні особи, насамперед католики, вже мали відповідні посади в шкільній ієрархії за визначенням.
Починаючи щонайменше з 1870-х рр., на офіційному рівні держава через Міністерство віровизнань і освіти та КШР уживала заходів, щоб державні навчальні заклади бодай у загальних рисах звертали увагу на потреби прихильників юдаїзму під час навчального процесу. Так, наприклад, євреїв пропонувалося звільняти від навчання під час релігійних свят. У спеціальний спосіб трактувався шабас, тому єврейським дітям пропонувалося не приходити до школи в суботу. Одночасно в такі дні пропонувалося звільняти учнів-євреїв від писання, а в тих школах, де б це було неможливо, треба було запланувати заняття так, щоб у суботу обмежити їх до мінімуму. Проте на практиці з реалізацією цих пропозицій у школах досліджуваного хронотопу було складно. Наприклад, Н. Шиппер, один з учасників спеціального анкетування, організованого КШР у справі навчання Мойсеєвої релігії в публічних школах, стверджував: «...Дуже і дуже багато скарг учителів маю з малих містечок, де керівники шкіл не хочуть виконувати тих розпоряджень. Ось наближається урочисте свято: „Прошу, щоб той чи інший день був вільним“. Директор відповідає: „Я розпорядження не маю“. Раджу всім учителям, щоб перелік розпоряджень щодо [єврейських] свят прибили на стіні».
Далі важливим механізмом інтеграції євреїв в етнополітичний організм імперії були ініціативи влади щодо забезпечення права громадян на відпочинок. Зокрема, йшлося про так званий недільний відпочинок, який до 1880-х рр. довільно трактувався як вільний час, а отже, «праця зарібкова» євреїв у неділі не становила якоїсь виняткової ситуації для християнського населення регіону. Недільний відпочинок працівникам гарантував закон від 8 березня 1885 р., а згодом і закон від 16 січня 1895 р. Однак у реаліях Галичини і Буковини, де мешкала значна група ортодоксальних євреїв, було вирішено надати крайовим адміністраціям право згоди на їхню працю на обширі західноукраїнських теренів або в якійсь визначеній частині для виробничого сектора в неділі за умови збереження громадського спокою в «інший день тижня щодо свого визнання» і що євреї «не будуть виконувати своєї недільної праці публічно».
Влада вживала заходів щодо включення підпорядкованих груп у дуалістичну імперію, при цьому конструюючи нову лояльність — подвійну. Ішлося про етнічну ідентифікацію членів групи етнічної меншини як вибір між двома ідентичностями: або як ідентифікацію з меншістю, або ж ідентифікацію з більшістю. А що патріотизм щодо неєврейської держави був найважливішим обов’язком єврейського громадянина, платформою для досягнення паритету між «я» й «не-я» в багатонаціональній державі, забезпечення толерантного співжиття в ній, то його ставлення до військового обов’язку можна вважати «лакмусовим папірцем» патріотизму до «своєї»/«чужої» держави. Цей елемент залучення підпорядкованих груп в етнополітичний організм Австро-Угорщини, базуючись на концепції ізраїльського вченого Е. Мендельсона, ми пропонуємо розглядати як специфічний механізм «акультурації без інтеграції».
Військовий відбуток вважався значущим чинником «виховання» і «цивілізування» єврейських підданих Габсбурзької монархії. До того ж саме Австрія була першою з європейських держав, яка ще наприкінці XVIII ст. визнала євреїв гідними для проходження військової служби. Перший призов галицьких євреїв на службу провели під час австро-турецької війни 1790 р. З самого початку ортодоксальні євреї західноукраїнських земель прийняли військову повинність неохоче, вважаючи, що вона, як і інші заходи влади, загрожує традиційному, релігійному укладові життя.
Для залучення євреїв на військову службу Австрійська держава використовувала різні методи. Тривалий час — до кінця 1860-х рр. — євреї не проявляли особливого зацікавлення військовою службою. Так, скажімо, цілком легально допускалася можливість замінити рекрута іншою особою. За це державні органи на місцях практикували встановлення високої грошової такси. Траплялися й випадки, коли євреї звільнялися від військової служби — якщо були єдиними годувальниками й опікунами найближчої родини, породіллі тощо. А що й ці заходи були малоефективні, то проблему остаточно врегулював Закон про оборону від 5 грудня 1868 р., який для всіх громадян імперії встановив загальний обов’язок військової повинності.
Наступний метод, який держава апробувала щодо євреїв у збройних силах — зрівняння їх у правах з іншими «товаришами по зброї» і можливість для них отримання на загальних підставах офіцерських звань. Щоправда, отримання їх євреями негласно передбачало охрещення і перехід у католицтво. Перший такий факт зафіксували 1809 р. Іншим способом інтеграції єврейського населення досліджуваного хронотопу в регулярне військо була гарантія задоволення їхніх релігійних потреб — через функціонування інституту рабинату нарівні з християнськими (передусім римо-католицькими) капеланами. Уперше такі випадки мали місце під час військових дій 1866 р. У мирний час вояки-євреї користувалися опікою місцевих цивільних рабинів, а з 1875 р. — і рабинів резерву (тилу). Станом на 1914 р. останніх імперське військо налічувало тільки десять осіб. Така кількість рабинів жодним чином не відповідала реальним потребам євреїв, які перебували на військовій службі.
Слід зауважити, що впродовж досліджуваного періоду, незважаючи на різноманітні практики залучення до війська прихильників Мойсеєвої релігії, набір новобранців-євреїв становив суттєву проблему для місцевої влади і Міністерства війни. Ухиляння від військової служби становило предмет різноманітних скарг до місцевої влади, крайових сеймів і навіть рейхсрату. З огляду на такий невідрадний стан справи виконання державного обов’язку християнські етнічні лідери показово заявляли про дискримінацію їхніх одновірців і зверталися до сумління єврейських громадян монархії щодо «дотримання засади Основного закону держави про рівноправність усіх громадян», а отже, і представництва останніх у Збройних силах. Як бачимо, держава однаково трактувала християн і юдеїв стосовно військового відбутку. Ці заходи можна окреслити умовною тріадою: сплата «відкупного» податку чи заміна рекрута іншою особою; зрівняння євреїв у правах з християнами щодо військової кар’єри та отримання офіцерських звань; забезпечення євреїв душпастирською опікою і уможливлення виконання ритуальних приписів юдаїзму у війську під час військових дій і в тилу.
Важливим механізмом включення етнічних меншин в етнополітичний організм імперії була економічна інтеграція. Її показовим прикладом ми вважаємо заходи щодо участі євреї в економічному житті. Адже в досліджуваному регіоні влада застосувала політику соціально-економічної інтеграції, сутність якої полягала у створенні державою можливостей для досягнення кожним членом суспільства конкурентноздатності та соціальної мобільності. Одними з перших актів, які дозволили євреям участь в економічній сфері, були розпорядження фінансової адміністрації у Львові 1848 р. про допуск євреїв до утримання сільських маєтків і млинів; декрет Міністерства фінансів і роз’яснення львівської фінансової адміністрації 1849 р. щодо дозволу офіційно приймати на роботу прихильників Мойсеєвої релігії; розпорядження Міністерства віровизнання і освіти 1850 р., яке дозволило єврейським акушеркам опікуватися й християнськими жінками.
Істотним кроком на шляху економічної інтеграції євреїв західноукраїнських земель у державний організм став дозвіл Міністерства внутрішніх справ від 13 січня 1860 р. Згідно з ним євреям надавали право вести справи в аптеках, шинках, броварнях і млинах, а також усувати обмеження щодо права побуту. 18 лютого 1860 р. держава зрівняла євреїв із християнами у праві набуття власності. Імператорське розпорядження стосувалося, щоправда, вибраних груп єврейського населення: випускників фахових шкіл, нижчих гімназій і реальних шкіл, а також офіцерів. У такий спосіб держава свідомо фаворитизувала осіб, які певною мірою вже були асимільовані.
Отже, стратегія держави в етнополітичній царині головним чином зумовлювалася двома факторами — етнодемографічним та обраною етнополітичною моделлю її розвитку, яка передбачала гармонізацію взаємин держави й етнічних меншин. Ініціативи правлячої династії та урядів Австро-Угорщини у сфері етнонаціональної політики, спрямованій на досягнення міжетнічних компромісів, проявилися в такій тріаді: забезпечення державного суверенітету, збереження територіальної цілісності та досягнення стабільного функціонування політичної системи.
