Новий спецназ слід було підготувати для боротьби з повстанцями, і Сташинський, маючи досвід війни з визвольним рухом в Україні, міг допомогти своєму весільному боярину Майку Гелденгейзу. Утекти від одного тоталітарного режиму, щоб працювати на інший, — роль не унікальна, якщо вона справді дісталася Сташинському. У 50-х роках перебіжчик Ніколай Хохлов був радником південнов’єтнамського диктатора Нго Дін Зьєма в питаннях ефективної протидії партизанському руху. Хохлов і Сташинський (різною мірою) були спеціалістами з таких питань і, живучи на Заході, поділяли антикомуністичні переконання. У них не було якихось особливих політичних чи психологічних причин не брати участі у світовому поході проти комунізму, як це називала західна пропаганда[415].
Із двох припущень про нову країну Сташинського — Сполучені Штаті або Південно-Африканська Республіка — останнє здається вірогіднішим: воно краще вписується в історичний контекст і не суперечить інформації про життя Сташинських після суду з американських і німецьких джерел. Якщо версія Гелденгейза достовірна, то багато моментів у житті Сташинського постають у новому світлі. Слюсарна підготовка, судячи з усього, йому не знадобилася. Незрозуміло, де він провів 1967 рік і що робив, але 1968-го працював на південноафриканські спецслужби, які в боротьбі з повстанцями й пригнобленими народами використовували ту саму брутальну тактику, що й КДБ. Сташинський втратив жінку, яка надихнула його вирватися з тісних обіймів КДБ й радянського режиму. Боярин на новому весіллі був генералом спецслужб, якого підозрювали не тільки в масштабних порушеннях прав людини, а й у тому, що він тероризував політичних опонентів режиму за кордоном. Здавалося, що порочне коло державного насильства й зради, з якого безуспішно хотів вирватися Сташинський, замкнулося в Південній Африці.
Думка, що Гелденгейз, досвідчений розвідник, свідомо вигадав історію про південноафриканські пригоди Богдана, щоб відвернути увагу від справжнього Сташинського, не має серйозних підстав. В інтерв’ю, яке генерал дав авторові цих рядків у квітні 2013 року, він підтвердив перебування Сташинського у Південній Африці, але додав, що ні він, ні його колишні колеги, з якими він радився, не знають, куди він подівся. Через свого біографа генерал також підтвердив автентичність інтерв’ю, які він дав 1985 року[416].
Заперечити версію генерала можна тільки незалежними свідченнями про життя Сташинського після виходу з в’язниці в грудні 1966-го. Поки таких свідчень нема, єдина надійна база для припущень — порада, яку Сташинський дав Ярославу Стецьку. «Не думаю, що існує надійний захист від убивць КДБ, — відповів Сташинський на питання Стецька, яке йому передали у в’язницю. — Але можна ускладнити виконання таких злочинів». Сташинський радив гіпотетичним жертвам КДБ змінювати імена й адреси щонайменше раз на три роки, а країну проживання якомога частіше. У всіх країнах слід вибирати поширені імена і не брати слов’янські. Імена й адреси не мають фігурувати в телефонних довідниках. Удома слід використовувати інші псевдо і навчитися помічати хвости. «Повна секретність — перша заповідь», — казав Сташинський[417].
39. Шлях додому
«Злегка сутулий, із залисинами і сивиною чоловік, який на вигляд був значно молодшим за свій вік, зовсім не схожий на того Богдана Сташинського, якого я бачила на фотографіях», — писала українська журналістка Наталя Приходько про своє знайомство з чоловіком, який відрекомендувався Богданом Сташинським.
За словами журналістки, вона зустрілася з колишнім агентом КДБ влітку 2011 року за посередництва приятеля, відставного офіцера Служби безпеки України. Той сказав, що Сташинський, наближаючись до восьмого десятку, не хотів забирати секрети із собою і був готовий на інтерв’ю. У старомодній квартирі в центрі Києва журналістка побачила бюст Сталіна й портрет Черчилля. Старий поставився до неї приязно, але попросив вимкнути диктофон. Приходько записувала від руки. Інтерв’ю велося українською, і журналістка просила читачів врахувати, що в її передачі враховано не всі особливості мови Сташинського. Більшість публікацій Приходько виходили російською. Текст з’явився в київській газеті «Лівий берег» у серпні 2011 року, за два тижні до двадцятої річниці незалежності України. Назва інтригувала: «Богдан Сташинський: “Я виконав свiй обов’язок перед Україною”».
У цьому інтерв’ю «Сташинський» заперечив чимало моментів своєї історії, як її знали на Заході. Він розповів, що пішов у КДБ з переконань і з переконань убив Бандеру й Ребета. Він вважав, що радянська влада принесла Західній Україні прогрес і процвітання. Але найбільша сенсація цієї статті: обставини втечі «Сташинського» на Захід. Чоловік розповів, що це була успішна спецоперація, задумана самим Шелепіним. Колишнього комсомольця Шелепіна нібито не зовсім серйозно сприймали колеги в Політбюро. Відкривши на весь світ, що це він наказав ліквідувати Бандеру, шеф КДБ нібито хотів продемонструвати свою силу. «Сташинський» за наказом Шелепіна мав здатися і розповісти всю правду про вбивства. За цим планом після відбутого покарання (завдяки добровільним свідченням), чекісти мали переправити «Сташинського» назад у Радянський Союз. «Сташинський» вірив у радянську ідеологію і погодився пожертвувати собою.
Усе вийшло точно за шелепінським планом, тільки після виходу із в’язниці ЦРУ нібито перевезло «Сташинського» до США. «Мене звільнили достроково й перевезли у Вашингтон. Там запідозрили в подвійній грі і вирішили відправити на деякий час до Латинської Америки, до Панами — під нагляд і нібито для набуття нових навичок. Я це розумів. Був більш ніж обережним — знав, що будь-якої миті можуть ліквідувати мене», — розповів чоловік журналістці. Група чекістів приїхала в Панаму 1968-го і викрала «Сташинського», його переправили спершу в Африку, а 1970-го назад у Радянський Союз.
Особисте життя? Він справді одружився з Інґе, вона теж працювала на КДБ з переконань, а не під тиском. У них справді народився син, вони лишили його в Москві, коли в серпні 1961-го виїхали в Берлін і втекли на Захід. А тіло хлопчика, похованого у Дальгові, КДБ взяло в лікарні у Східному Берліні. Старий розповів, що розлучився з Інґе. Після завдання вона нібито оселилася у Східній Німеччині, але її кар’єра в розвідці не склалася через чвари між КДБ і Штазі. Їхньому сину судилося важке дитинство, згодом він оселився в Україні, став викладачем Київського університету і підтримував зв’язки з батьком. Сташинський не підтримував контактів з родичами у Борщовичах. Вони не поділяли його політичних поглядів, тож шансів на компроміс не було[418].
Історія захоплива, деякі західні спостерігачі сприйняли її всерйоз. Те, що «Сташинський» нібито отримує пенсію у незалежній Україні, вразило Тарася Кузя, дослідника Центру трансатлантичних стосунків Школи міжнародних відносин в Університеті Джона Хопкінса. «Один з головних кілерів КДБ показався цього літа в Києві», — писав професор Ратгерського університету Олександр Мотиль у блозі на сайті World Affairs. Утім, Мотиль, як і багато читачів, засумнівався у справжності цього інтерв’ю. Хтось звернув увагу, що Наталя Приходько — відомий містифікатор. Ще один сумнівний момент у публікації Приходько: «Вона могла легко покласти край всяким спекуляціям, показавши фото сьогоднішнього Сташинського (ДНК-тесту було би достатньо), адже сьогодні йому ніщо не загрожує, ніхто не витрачатиме кулю чи газ на цей релікт минулого», — коментував читач блогу[419].
Це інтерв’ю було в найкращому випадку жартівливою містифікацією, у найгіршому — політично вмотивованим обманом. Сама ідея, що Шелепін прагне розголосити на заході про убивства, скоєні за наказом КДБ, суперечить всій картині політичної боротьби у Кремлі у 50—60-х роках. Американську частину цієї версії заперечують розсекречені документи ЦРУ. Але інтерв’ю, яке привернуло чимало уваги, свідчило про зростання інтересу до Сташинського й Бандери напередодні російсько-української війни. Ще 2008 року письменник Юрій Андрухович надрукував есей про Сташинського, написаний на основі статті в журналі «Лайф» за 1962 рік. 2012-го український журналіст, потім дипломат, потім розвідник Сергій Герман опублікував роман «Інґе» про любов Сташинського. Того самого року відомий грузинський режисер Заза Буадзе оголосив про намір зняти фільм «Любов кілера» за участі двох голлівудських зірок: Сема Райлі в ролі Сташинського і Кірстен Данст у ролі Інґе[420].
Одним словом, Богдан Сташинський раптом став об’єктом уваги на батьківщині та поза її межами. Митців захоплювала любовна історія агента й драматична втеча на Захід, а політичні активісти сперечалися про політичне значення його вчинків і події тих часів. Ці дискусії тривали по обидва боки російсько-українського кордону. Ім’я Сташинського вперше зринуло в російських ЗМІ восени 2006 року у зв’язку з отруєнням полонієм Олександра Литвиненка, колишнього офіцера КДБ і ворога Путіна. У відповідь на шум у західній пресі, що Литвиненка ліквідувала російська розвідка, речник ФСБ Сергій Іванов заявив, що «начиная с 1959 года, когда был уничтожен украинский националист Степан Бандера, советская разведка и ее преемник — Служба внешней разведки — не ведет работы по физической ликвидации неугодных России лиц». Але на Заході у це мало хто повірив. Інцидент нагадав про давню кремлівську традицію використовувати в зовнішній політиці вбивство[421].
В Україні ім’я Сташинського потрапило в заголовки восени 2008 року. Львівська міськрада суттєво підняла ціни на проїзд у громадському транспорті і, щоб призвичаїти пасажирів до нових цін, надрукувала п’ятдесят тисяч листівок «Зрада Батьківщини починається з неоплаченого проїзду». Зайців-безбілетників порівнювали зі Сташинським, якого завербували, спіймавши у вагоні без квитка. Це були дні Помаранчевої революції, яка привела до влади прозахідного Віктора Ющенка. 2004 року його отруїли діоксином, і багато хто бачив у цьому руку російських спецслужб. Країну охоплювала національна хвиля, існувало багато націоналістичних груп, які вважали Степана Бандеру своїм героєм, і в їхньому баченні української історії людям типу Сташинського місця не було[422].
Політичний клімат в Україні кардинально змінився, коли на початку 2010 року уряд очолив проросійський Віктор Янукович. Так само змінилися й політичні оцінки дій Сташинського. Комуністи й проросійські елементи намагалися, за явної підтримки Росії, підірвати культ Бандери і ставили на п’єдестал його вбивцю Богдана Сташинського. «Інтерв’ю» Наталі Приходько зі «Сташинським» — теж частина цих змін. «Це загадкове інтерв’ю… справжнє чи вигадане, свідчить, що Україна за Януковича швидко повертається до “цінностей” КДБ, — писав коментатор блогу Олександра Мотиля на World Affairs. — Крім того, КДБ у ньому постає могутнішою організацією, ніж було насправді»[423].
Західні ветерани холодної війни підозрювали, що за «відродженням Сташинського» стоїть російська розвідка, яка здобувала дедалі більше впливу в Україні, зокрема й в українських спецслужбах. У квітні 2011-го, за кілька місяців до інтерв’ю Приходько, в інтернеті з’явився англомовний блог Богдана Сташинського. Автор почав з такого посту: «Я переконаний комуніст. Я хочу допомогти у створенні кращого Радянського Союзу. З цією метою я збирав інформацію, брав псевдоніми і вбивав». Того самого місяця харківські націонал-більшовики, маргінальний політичний гурток, закликали міську владу назвати іменем Сташинського парк[424].
