ОУН(б) і УПА заявляли про готовність вбити всіх поляків, які не покинуть «українських територій», жінок і дітей включно. Каральники часто поверталися на місце різні на другий або третій день після нападу й вишукували та вбивали тих, хто сховався. УПА регулярно вимагала, щоб українці, які живуть у змішаних шлюбах, вбивали своїх чоловіків, дружин та дітей[1279]. Поляки найчастіше були двомовні, тому партизанам УПА не завжди вдавалося ідентифікувати їх за мовою. Якщо партизанам не вдавалося дізнатися у українців, хто з місцевого населення є поляком, вони просили затриманого прочитати молитву українською мовою[1280]. Ідея знищення «неукраїнського» партнера в змішаному шлюбі походить з расистського коріння ідеології ОУН(б). У недатованій брошурі «Нація як спецієс», опублікованій, можливо, 1944р., ОУН дійшла висновку, що змішаний шлюб є злочином, який має бути покараний: «Українська Нація є проти мішаного подружжя — уважаємо це злочином… Склад наших родин мусить бути Українським (батько мати і діти). Родина це найвища органічна спільнота найвища клітина національного колективу й тому мусимо берегти її чистою українською»[1281].
В іншому місці брошури читаємо, що всі нації є расами, а українська нація — це унікальна раса, чистоту якої повинен захищати закон, оскільки для кожної нації природно захистити себе від слабших рас. Обґрунтовуючи свої расистські аргументи, автори брошури посилаються на українського географа Рудницького: «Професор др. Ст. Рудницький в книжці «До основ Укр. націоналізму» говорить: «мішане подружжя з нашими сусідами некористне», що через те багато людей денаціоналізується, друге дегене-руються. Наші сусіди відіграли сумну ролю в мішаних подружях бо багато слабші фізично, культурно, расово це випливає на нас не корисно… Відрух проти національно мішаних подруж, природний, він виходить з інстинкту самозбереження і росту Нації. Він є типовий усім національним спільнотам. Нації в часі його спільного росту гостро бережуть цього закону. Напр. Німці, де расовий закон рішив про долю людини в усім житті (італійці і т. д.)»[1282].
В очах лідерів ОУН(б) саме армія УПА була тією силою, за допомогою якої можливо буде «очистити» українську расу. Ймовірно, що саме через таке переконання акти патологічного садизму ставалися так часто. Приміром, у травні 1943 року в сільській колонії Гряда партизани УПА вбили дві сім’ї, які, на відміну від решти мешканців села, не встигли втекти, допоки бійці УПА чинили розбій у сусідній колонії Ламане. Партизани розрізали живіт вагітної жінки, вирвали з неї плід і нутрощі, повісивши їх на кущ (можливо, щоб залишити попередження іншим полякам)[1283]. Деякі з цих вбивств були скоєні під керівництвом Григорія Перегіняка, який до війни перебував у в’язниці Свенти Кшиж у тій самій камері, що і Бандера та інші оунівці. Бандера тоді викладав Перегіняку історію та ідеологію і підтримував з ним добрі стосунки (не в останню чергу тому, що вони обоє були родом із сусідніх сіл)[1284].
Підрозділи УПА, які вбивали поляків, застосовували ті самі методи, що й німці під час знищення євреїв; ці знання ґрунтувалися на досвіді, який оунівці здобули у лавах української поліції. Так, загалом, щоб не сіяти неспокій, вони зазвичай були дуже ввічливими з населенням, інколи навіть пригощали польських дітей цукерками. Масові вбивства здійснювали кількома способами. Поляків, зазвичай, скликали на загальні збори, а потім невеликими групами відводили на розстріл. В інших випадках всіх мешканців села спалювали в сараї чи іншій будівлі. Напади часто здійснювали в неділю — у той час, коли поляки були на службі у костелах. Бойовики УПА заходили всередину і вбивали всіх присутніх (або кидали до костелу гранати і підпалювали будівлю). Іноді поляків змушували викопувати собі велику могилу, після чого їх розстрілювали або вбивали гострими знаряддями поруч з могилою чи просто в ній. Заповнену трупами могилу засипали землею (майже так само, як це робили айнзацкоманди з тілами євреїв). Знищивши мешканців в одному з місць, підрозділи УПА могли швидко переміщуватися до іншого, щоб заскочити людей зненацька і не дати їм утекти. Вояки УПА могли також атакувати безліч сіл в один і той же день, як це сталося, наприклад, 11 липня 1943 р., коли УПА атакувала 96 населених пунктів. У липні 1943 р., в один з найкривавіших місяців «чистки», УПА атакувала 520 населених пунктів і вбила 10—11 тис. поляків[1285]. 1 1 і 12 липня 1943 р. УПА вбила близько 4 330 поляків[1286]. Іван Васюк, 19-річний член УПА, затриманий радянською міліцією, заявив, що 1943 р. його група знищила 1500 поляків у трьох селах. Сам він убив 19 людей, зокрема вісім чоловіків, шість жінок і п’ять дітей[1287]. У 1943—1944 рр. ОУН-УПА також знищила невстановлене число українців, які були або католиками, або мали тісні стосунки з поляками, або не підтримували етнічних чисток, або на те були інші причини[1288].
У липні 1943 р. у повідомленнях Армії Крайової зафіксовано: українські селяни обговорювали поміж собою, що після євреїв «на черзі поляки». Цього місяця за спостереженнями АК, гасло «Смерть ляхам» стало настільки популярним серед українців Львова, що його навіть використовували як повсякденне вітання. У липні 1943 р. представник АК у Станіславові зафіксував, що українці віталися гаслом «Смерть ляхам», а у відповідь лунало «Слава Україні»[1289].
Наведемо ще одну примітну історію, яка свідчить про загальний характер подій того часу. У січні 1945 р. Яніна Квятковська вирушила з двома сестрами з Тернополя до Чорткова. Найближчим місцем ночівлі було провінційне м. Теребовля. З проханням заночувати подорожні звернулися до місцевої українки, яка сприйняла їх за українок, бо ті вільно говорили з нею українською мовою. Жінка пустила їх до своєї хати. Гості запитали господиню, де її чоловік: «Він пішов убивати поляків і скоро повернеться», — недбало відповіла вона. У своїх свідченнях Квятковська назвала цю людину «бандерівцем»[1290].
Масові вбивства, скоєні ОУН(б), шокували польське населення Волині. Поляки цього регіону, а згодом ще у більшій мірі і Східної Галичини, щосили намагалися себе захистити. Спротив каральним частинам У ПА чинили і солдати польської Армії Крайової (АК). Оскільки чисельність партизанів УПА і мобілізованих українців була набагато більшою, ніж військового складу АК та інших польських груп, подібні спроби були успішними тільки частково. АК, яка підпорядковувалася польському уряду у Лондоні, вважала, що поляки не повинні покидати ці території, бо у повоєнний час польській державі вдасться зберегти свої колишні східні кордони. Ця геополітична ідея повністю суперечила планам ОУН-УПА. Нерідко АК закликала польське населення не йти зі своїх територій, у той самий час як УПА вимагала негайного їх залишити[1291]. Воліючи уникнути зіткнень з УПА, поляки озброювались засобами для самооборони й перебирались до інших міст та сіл. Людей, яким за таких умов вдалося вижити, пізніше репатріювали на ті території Східної Німеччини, що стали західною частиною Польської Народної Республіки (PRL) — держави, створеної в Любліні 22 червня 1944 р. та керованою комуністами. Німців з таких колишніх німецьких територій репатріювали до сучасної Німеччини[1292].
У березні 1943 р. лави німецької поліції (після дезертирства українців) почали поповнюватися поляками, а пізніше, з прибуттям Червоної армії, поляки ставали членами підрозділів радянської міліції та винищувальних батальйонів. Досить значна кількість поляків приєдналася до радянських партизанських загонів: до 5—7 тис. осіб на 1943 р.[1293] Поляки Волині і Східної Галичини вважали радянських партизанів і солдатів своїми союз-никами, оскільки ті іноді насправді запобігали атакам УПА на них[1294]. Поляки з АК та німецьких чи радянських підрозділів — особливо ті, хто пережив терор УПА, — не тільки захищалися, але й прагнули помститися, що призводило до вбивства українських мирних мешканців[1295]. У контексті цих подій поляки з АК, селянських батальйонів (Bataliony Chłopskie, BCłi), батальйону шуцманшафт 202 та інших підрозділів здійснили численні воєнні злочини проти українського цивільного населення. У деяких населених пунктах (як у с. Павлокоми) вони застосовували ті ж самі методи знищення, що й УПА[1296].
У період 1943—1945 рр. ОУН і УПА (разом з іншими мобілізованими українцями) вбили загалом 70-100 тис. поляків. Ґжегож Мотика, авторитетний експерт у цій царині, підрахував, що це число може бути ближчим до 100000, ніж до 70000. Поляки за час цих подій вбили 1020 тис. українців, більшість із яких припадає не на Волинь та Східну Галичину, де ОУН та УПА здійснювали етнічну чистку, а на території, які переважно населяли поляки[1297].
В окремих випадках злочинцям сприяли священики (греко-католицькі та православні), які, зокрема, благословляли знаряддя вбивств: сокири, вила, коси, серпи, ножі і палиці[1298]. 15 серпня 1943 р. митрополит Андрей Шептицький оприлюднив пастирське послання, у якому він засудив «молодих людей», що скоюють убивства з «добрими намірами». Він висловив стурбованість не так про жертви, як про «добре ім’я народу»: «Ми були свідками страхітливих убивств, учинених молодими людьми, можливо, і з добрих намірів, але із згубними наслідками для нації». У тому ж посланні він також звернувся до батьків: «Ви — їхні батьки, отож у важливу хвилину нашої історії стережіть своїх синів перед злочином» і «пам’ятайте, що ніколи корисного для свого народу не осягнете через противну Божому закону поведінку»[1299]. У листопаді 1943 р. він оприлюднив пастирське послання, підписане всім українським єпископатом. Шептицький, як голова ГКЦ, знову гостро засудив вбивства, які чинили «банди», проте, як і раніше, не уточнював, які саме вбивства він засуджує[1300]. Болеслав Твардовський, римо-католицький архієпископ Львова, попросив Шептицького втрутитися в події, пов’язані з убивством римо-католицьких священиків. У листі від 15 листопада 1943 р. Шептицький заперечував етнічну складову вбивства поляків і стверджував, що римо-католицькі священики вбиті не з політичних причин, а через їхнє багатство: «У повному хаосі сьогодення на поверхню піднялися та дичіють усі найгірші елементи. Мені видається, що у статистиці вбивств ті, що пов’язані з грабунком, займають дуже важливе місце — а священики латинського обряду загалом мають репутацію багатих людей…»[1301] Він також стверджував, що вони були вбиті не ОУН-УПА, а «більшовицькими партизанами, єврейськими бандами, агітаторами польських революційних організацій із Варшави, які у своїх публікаціях навіть вихваляються вбивствами, що їх коять поляки»[1302]. Однак у першому варіанті свого листа до Твардовского Шептицький не заперечував, що українці вбивали поляків, і писав: «Українські партії Бандери і Мельника заперечують свою причетність до цих вбивств; вони стверджують, що заборонили своїм членам убивати поляків». Це свідчить про те, що він знав, що робили ОУН і УПА, але вирішив звинуватити інших осіб у діях українських націоналістів[1303].
