У різний час на посаду «головнокомандувача УВВ» висували командира охоронного батальйону № 109 І. Омеляновича-Павленка, командира Холмського легіону самооборони Я. Гальчевського-Войнаровського та інших ветеранів Армії УНР На початку листопада 1943 р., після втрати Києва, німецьке військове командування санкціонувало створення штабу УВВ у Варшаві на чолі з майором Армії УНР П. Крижанівським. У той час, коли ветерани Армії УНР сподівалися на заснування повноцінного штабу, на базі якого можна було б формувати українські збройні сили, німці погоджувалися лише на створення пропагандистської ширми. У січні 1944 р. під тиском СД навіть такий оперетковий «штаб УВВ» припинив свою діяльність.
Дивізія військ СС «Галичина»
Найбільш успішною ініціативою зі створення українських військових формувань на боці Німеччини була 14-та дивізія військ СС «Галичина». Її виникненню передували політичні домовленості українських організацій Генерал-губернаторства (передусім УЦК) з представниками СС та німецької цивільної адміністрації. З німецького боку головним промоутером створення української дивізії був губернатор дистрикту Галичина бригаденфюрер СС О. Вехтер. Дивізію формували як «галицьку», а в системі військ СС вона пізніше дістала порядковий номер «14». На початку 1943 р. паралельно з «Галичиною» створювали також інші національні дивізії військ СС із латишів, естонців, хорватів. До кінця війни з понад 30 дивізій військ СС більш ніж половина мала статус «національних». Як і вермахтівські, це були фронтові німецькі дивізії, але їх формуванням займалося головне управління СС. Порівняно з піхотними дивізіями вермахту есесівські мали власні організаційні особливості, наприклад більше особового складу й озброєння.
Урочиста церемонія з нагоди заснування дивізії «Галичина» відбулася у Львові 28 квітня 1943 р. На початку підрозділ формували суто на добровільних засадах. Вербувальна акція супроводжувалася українськими патріотичними маніфестаціями. Дивізію представляли як продовження традиції Українських січових стрільців (УСС) 1914 р. Цивільне шефство над вояками взяла на себе створена з українських активістів Військова управа на чолі з колишнім підполковником Галицької армії А. Бізанцем. Так було підкреслено зв’язок з УСС, за яких діяла Бойова управа. Символом дивізії обрали крайовий герб Галичини — золотого лева з трьома коронами на синьому щиті.
Дивізія «Галичина» була піхотним формуванням. Її вояки проходили інтенсивне навчання в тренувальних центрах, розкиданих по всій окупованій Європі: від Польщі до Франції. З часу проголошення формування дивізії до залучення більшості її особового складу до бойових дій на фронті минуло близько року. Чисельність дивізії коливалася від 14 000 в боях під Бродами влітку 1944 р. до 18 000 навесні 1945 р. в Австрії. З’єднання складалося з трьох піхотних та одного артилерійського полків, окремих дивізіонів та батальйонів (сапери, зенітна артилерія, кіннота тощо). Командування дивізії (від командирів батальйонів і вище) було переважно німецьким. За окремим розпорядженням рейхсфюрера СС Г. Гіммлера, українським бійцям дивізії було заборонено називатися СС-манами. Замість есесівських рун вони носили на петлицях галицьких левів і користувалися українськими відповідниками військових звань СС. Більшість часу дивізією командував бригаденфюрер СС Ф. Фрайтаг.
Бойове хрещення дивізії СС «Галичина» як цілісного формування відбулося в битві неподалік від галицького міста Броди 13—22 липня 1944 р. У складі 4-ї танкової армії групи «Північна Україна» дивізія стримувала радянський наступ у ході Львівсько-Сандомирської операції. Разом із 13-м німецьким армійським корпусом «Галичина» потрапила в оточення військ 1-го Українського фронту. Під час прориву дивізія втратила вбитими, пораненими й полоненими більшість особового складу. Частина вояків урятувалася, приєднавшись до УПА. Уцілілі підрозділи дивізії відступили до Закарпаття.
Наказ про формування наново галицької дивізії вийшов 5 вересня 1944 р. Кадровою основою стали ветерани битви під Бродами й раніше створені підрозділи дивізії, які не брали участі в літніх боях. Окрім того, до «Галичини» залучили німецьких солдатів з інших дивізій і провели додаткову мобілізацію серед українського населення. Перші боєздатні підрозділи галицької дивізії нового формування були готові наприкінці вересня. У цей час у Словаччині розпочалося антинімецьке повстання на чолі з офіцерами словацької армії та радянськими партизанами, перекинутими із СРСР. Зі складу дивізії сформували бойові групи, які залучили до антипартизанських операцій. 27 жовтня 1944 р. бойова група «Вільднер» брала участь у наступі на центр повстанців — Банську Бистрицю. Після падіння міста регулярні повстанські сили були розпорошені й відступили в гори.
Україна в системі міжнародних відносин на завершальному етапі Другої Світової Війни (1944 — 1945 рр.)
(Максим Майоров)
Запізнілі зміни в німецькій східній політиці
Восени 1944 р. німці втратили майже всі території СРСР. Вояки національних формувань військ СС, вермахту та поліції (часто зі своїми сім’ями та великою кількістю цивільного населення) також відступили на захід. Їх було чимало. Станом на кінець 1944 — початок 1945 рр. у складі збройних сил Рейху тільки вихідців із СРСР був майже 1 000 000 — приблизно десята частина особового складу. Втрата зв’язку з Батьківщиною негативно впливала на моральний стан і боєздатність національних підрозділів. До цього додавалося загальне різке погіршення стратегічної ситуації: поступова втрата союзників, наступ англо-американських військ у Франції та Італії. Кільце смерті навколо Третього Рейху стрімко звужувалося.
Критичні умови змусили військове й політичне керівництво Німеччини переглянути ставлення до національного питання. Щоб заохотити до продовження боротьби, нацисти вирішили піти назустріч українцям та іншим європейським народам, задовольнивши їхні вимоги щодо організації національних армій під опікою власних політичних представництв. Ішлося про створення воєнно-політичного блоку «східних» народів під керівництвом Берліна. Німці сподівалися також на зовнішній ефект: перетягнути на свій бік червоноармійців та населення, що опинилося в радянському тилу. Несподівано нацистська пропаганда змінила тональність щодо УПА: замість засудження «банд» почала прославляти партизанів (щоправда, на той час німці вже безповоротно втратили території, на яких діяли українські повстанці). Нова східноєвропейська політика зачепила й 14-ту дивізію військ СС. У середині листопада 1944 р. Її назву змінили з «Галицької» на «Українську». У Берліні підтримку визвольних рухів, очевидно, розглядали і як можливий бонус у сепаратних переговорах із британцями та американцями. Промоутерами нової східноєвропейської політики виступили Міністерство з питань окупованих східних територій (А. Розенберг), головне управління СС (Г. Бергер) та генерал добровольчих з’єднань Е. Кестрінг.
Існувало дві концепції нової східноєвропейської політики. Перша, яку підтримував рейхсфюрер СС Г. Гіммлер, передбачала створення загальноросійського антибільшовицького блоку на чолі з А. Власовим. Усі національні питання народів СРСР мали бути розв’язані в рамках російського. На противагу цьому А. Розенберг вважав за необхідне зрівняти східноєвропейські народи й дозволити їм створити окремі національні армії під загальним німецьким командуванням. Спочатку домінував загальноросійський підхід. 14 листопада 1944 р. у Празі відбулося установче засідання Комітету визволення народів Росії (КВНР). У своїй промові А. Власов наголосив, що місце засідання обрано невипадково, адже це «слов’янська земля» й завдання КВНР полягає в об’єднанні для боротьби проти комунізму всіх слов’янських народів. У комітеті існували номінальні представництва цих народів; українське очолював чемпіон із шахів Ф. Богатирчук, який вважав себе «федералістом». У відання української секції КВНР мали перейти справи УВВ, яке планували включити до складу РВА або ж збройних сил КВНР. Утім, українська секція мала занадто маріонетковий вигляд, і А. Власов намагався підпорядкувати своєму комітету впливові українські політичні організації.
У час, коли на найвищому рівні почали говорити про нову східноєвропейську політику, визначні представники українських самостійницьких організацій перебували в ув’язненні в німецьких тюрмах і таборах. С. Бандеру та його побратимів — членів Українського державного правління — тримали під вартою з літа 1941 р. Отаман партизанської Української народно-революційної армії (УНРА)[43] Т. Боровець був арештований під час переговорів із німцями в грудні 1943 р. Більшість членів мельниківського ПУН заарештували в січні 1944 р. Республіканці та гетьманці залишалися на волі, але під суворим наглядом гестапо. Найважливіших українських в’язнів утримували у внутрішній тюрмі «Целленбау» концтабору Заксенхаузен.
У рамках нового курсу протягом вересня-жовтня 1944 р. нацисти звільнили близько 150 українських політичних в’язнів. Німці шукали серед них людей, готових очолити Український національний комітет (УНК) та співпрацювати з А. Власовим. Окрім бандерівців та мельниківців, відповідальні інстанції з головного управління СС вели переговори з гетьманом П. Скоропадським у Берліні та президентом А. Лівицьким, який евакуювався з Варшави до польського міста Ласьк неподалік від Лодзі.
У таборах та на підприємствах Рейху утримували два мільйони в’язнів і примусових робітників з України. Понад 200 000 німецьких вояків належало до українських національних формувань. Окрім того, на Захід вирушила велика кількість цивільних утікачів, які боялися розправи з боку сталінського режиму. Соціальною опікою українців на підконтрольних Рейху територіях займалися УЦК та УНО. Вони поширили межі своєї компетенції також на східних українців. Близько 10 000 утікачів з України знайшли притулок у Словаччині. У місцях тимчасового перебування біженців вирувало політичне життя. Мельниківці прагнули консолідувати емігрантів під егідою Всеукраїнської національної ради (ВУНР), створеної навесні 1944 р. у результаті договору про об’єднання між митрополитом А. Шептицьким (від імені львівської УНРади), М. Величківським (від імені київської УНРади) та колишнім президентом А. Волошиним, який представляв Народну раду Карпатської України. Поява в Словаччині бандерівців із закордонного представництва УГВР спочатку призвела до напруження між двома центрами політичної консолідації. Восени 1944 р. у Братиславі тривали переговори щодо об’єднання УГВР і ВУНР, які виявилися безрезультатними, однак сприяли тимчасовому примиренню між двома частинами ОУН.
