Після смерті гетьмана справа обрання його наступника через низку причин затяглася аж на декілька місяців. Найпершим кандидатом на гетьманський уряд серед козацького загалу сприймався небіж покійного Андрій Войнаровський. Таке високе становище молодого шляхтича, котрий не мав аж так багато заслуг перед Військом Запорозьким, пояснювалось волею Івана Мазепи. Прагнучи до утвердження в Україні спадкової влади і не маючи власних синів, Мазепа готував до відповідальної місії успадкування влади спочатку іншого свого небожа — ніжинського полковника Івана Обидовського. Проте після загибелі останнього в роки Великої Північної війни був змушений переключити свою увагу на Войнаровського. Утім добре відомий у європейських салонах блискучий світський лев Андрій Войнаровський не вияв бажання звалювати на свої плечі важку ношу гетьмана на еміграції й обмежився лише успадкуванням майна знаменитого дядька (чим, до речі, завдав чимало прикрощів козацькій старшині, позбавивши її фінансових ресурсів для організації козацького життя на чужині). Отож, старшина намагалась повернути успадковані Войнаровським кошти на користь Війська Запорозького, справедливо наголошуючи на залученні до гетьманського скарбу й коштів державних. Та Карл XII, до котрого сторони звернулись як до третейського судді, визнав пріоритет приватних майнових інтересів гетьманового небожа перед інтересами козацького загалу.
Коли стало відомо, що ані обрати Войнаровського на гетьманство, ані повернути успадкованих ним коштів не вдасться, козаки висунули дві кандидатури: представника відомої в козацькій Україні старшинської родини Горленків — полковника прилуцького Дмитра Горленка та генерального писаря в уряді Івана Мазепи — Пилипа Орлика. Полковника Горленка підтримували здебільшого старші за віком і за своїм службовим становищем козацькі старшини — генеральний обозний Іван Ломиковський, член генерального суду Клим Довгополий та інші. Довіру генеральному писарю Орлику висловлювали молодші, а відтак і більш енергійні лідери української еміграції — генеральний бунчужний Федір Мирович, наказний полковник полтавський Григорій Герцик, Федір Нахімовський та інші. На Генеральній раді 5 квітня 1710 р. на гетьманство було обрано Пилипа Орлика.
Обираючи Пилипа Орлика на гетьманство, генеральна старшина та кошовий отаман разом з усім Військом Запорозьким уклали з ним «Договір і постанову» — відомі в літературі під назвою «Пактів і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького». Часто-густо Конституцію 1710 р. називають першим конституційним документом Нового часу, що з'явилась за два десятиліття до народження батька Конституції США Джорджа Вашингтона та майже за сто років до подій Великої французької революції. Утім, типологічно документ 1710 р. все ж відноситься не до конституційних актів у їхньому модерному розумінні (сформованому вже під впливом подій Великої французької революції), а до характерних для політичної культури Речі Посполитої пактів-конвентів, що укладалися в часи елекції між претендентами на коронацію та станами республіки. Але поза тим поява у квітні 1710 р. «Пактів і Конституції» безперечно подія неординарна. Адже ні до цього часу, ані опісля нічого подібного створено не було.
Якщо говорити про функції пактів-конвентів, то однією з головних є обмеження влади монарха, недопущення ним порушення прав підданих, недопущення проявів його самодержавства. Аналогічна за своїм змістом і навіть формулюванням ідея закладена і в Конституцію 1710 р. У статті 6 ідеться якраз про недопущення «невластивого гетьманському урядуванню... самодержавства», що «його неслушно й безправно» привласнили собі деякі гетьмани Війська Запорозького. Цілком вписується в трактування документів 1710 р. як своєрідних пактів-конвентів і вмонтування до них положень, присвячених формуванню напрямків зовнішньої політики Гетьманату, які мусив реалізовувати гетьман. Друга, третя і четверта статті обумовлюють непорушність кордонів Гетьманату, протекторат Шведського короля над Україною, «приязнь сусідську» з Кримським ханатом, звільнення запорозьких земель від московської влади.
Найбільше місця в документі відведено забезпеченню гармонізації стосунків у середині козацької України. Перепоною для розвитку гетьманського самодержавства мав стати принцип колегіальності вирішення важливих проблем, допущення до повноцінного управління державою козаків: «...ясновельможний гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про й загальне добро і про всілякі публічні діла... мають радитися зі всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити». Механізм реалізації цього надважливого принципу крився у впровадженні в практику державного життя Гетьманату інституту генеральних рад, що мали обов'язково скликатися тричі на рік: на Різдво, на Великдень і на Покрову.
Обмеження гетьманської влади передбачалося й у сфері судочинства, де регіментар позбавлявся права одноосібно вирішувати справи козацької старшини, а лише через Генеральний військовий суд. Інституцією, що була покликана обмежити самовладдя гетьмана у фінансовій сфері, мали стати генеральні підскарбії.
Новаторство проявлялося й у запровадженні інституту генеральних радців — «...з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибраній за гетьманською згодою». Крім участі у вирішенні генеральних справ, генеральним радникам відводилася поважна роль й у структурі полкового управління: «...сильні будуть разом із паном полковником городовим доглядати порядків і ними спільною радою управляти, постаючи за кривди й утяження людські».
Окрема стаття документа присвячувалась боротьбі з «корупцією»: «Оскільки всілякі утяження та здирства вірним людям походять найшвидше від владолюбних накупнів, які не покладаються на свої заслуги, прагнучи неситою пожадливістю для свого приватного пожитку військових та посполитих урядів, зваблюють гетьманське серце корупціями і завдяки цьому втискуються без вільного обрання понад слушність та право чи на полковничі уряди, чи на інші посади — щодо цього конечно постановляється, щоб ясновельможний гетьман не заводився жодними, хоч і найбільшими датками та респектами, нікому за корупції полковничих урядів та інших військових та посполитих начальств не давав і насильно на них нікого не встановлював, але завжди як військові, так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами».
Не менш актуально звучало й положення щодо необхідності проведення ревізії земельного фонду («військових добр»). Конституція постановляла перевірити за допомогою спеціально обраних комісарів, кому належать військові землі, з тим аби згодом Генеральна рада вирішила, «кому годне належить, а кому не належить військові добра і маєтності тримати».
Загалом же варто зауважити, що проблеми, озвучені творцями в Конституції 1710 р., справді були актуальними для державного життя Гетьманату. Пропозиції щодо їхнього вирішення в одних випадках базувалися на традиції, в інших — носили чітко виражений новаторський підхід. Чи були шанси для успішної їхньої реалізації на практиці (у випадку сприятливої зовнішньополітичної кон'юнктури) — вочевидь, були. Проте шлях до реалізації положень, які зачіпали життєві інтереси чималої частини козацької старшини, однозначно був доволі важким і потребував чималої політичної волі гетьманського уряду та провідної старшинської верстви.
«Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала.» Лівобережжя як поле реформаторських експерементів Петра I та його наступників
«У Івана — плахта, а в Насті — булава»?
Україна в «післяполтавську» добу
Події осені 1708-го посилили недовіру Петра І до козацької старшини. Отож, скажімо, зважившись на генеральний бій зі шведами під Полтавою, монарх повідомляє про своє рішення всіх російських командирів, але з застереженням: «...объяви о сем гетману, но только то, что к нему писано, с него посылаю к вам копию, а что атакованіе непріятеля от нас будет, не объявляй, дабы не пронеслось, но секретно сіє дело держи».
Хоча, справедливості заради, треба сказати, що, попри довіру Петра І до Мазепи, ще у червні 1708 р. він розпорядився приставити до гетьмана свою довірену особу — стольника Федора Протасьєва, доручивши «всегда бать при нем, господине гетмане, и когда б он, гетман, в поход с войском пойдет, идти с ним, не остався». З огляду на перехід Мазепи на бік Карла XII покладене на нього завдання Протасьєв не виконав, отож в першій половині 1709 р. вже при новому українському регіментарі, Іванові Скоропадському, у статусі «міністра», приставленого «как бы для надзирания его, гетмана, поступков», бачимо підполковника князя Василя Долгорукого. Щоправда, невдовзі князь отримав призначення їхати послом до Данії, а при гетьманському уряді з'явився ближній стольник Андрій Ізмайлов. Відразу після Полтавської битви було й офіційно оформлено існування нової контролюючої інституції. Указ царя від 18 липня 1709 р. закріпив існування при гетьманові інституту царського резидента, в обов'язки якого покладалось і слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманату, і контролювати зовнішньополітичні акції гетьмана, і наглядати за дотриманням останнім процедури призначення на старшинські посади та звільнення з них. Видана ж 27 липня таємна інструкція зобов'язувала резидента «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и старшине и в полковниках никакой шатости к измене и возмущению народу не было, и разведывать того накрепко всякими способами».
Для запобігання «зради» резидентові дозволялось у разі потреби використовувати два піхотні полки російської армії, введені до нової гетьманської столиці Глухова восени 1708 р., а також інші драгунські полки, розквартировані в Україні. Особлива увага зверталась на виявлення «в разговорах и во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к стороне великого государя доброжелательны и какого уряда достойны». Надалі повноваження резидентів уточнювались і доповнювались. Таємна інструкція 1718 р. зобов'язувала резидента серед іншого й таке: «...со временем и пристойным образом внушать народу малороссийскому, что царское величество содержит их при милости своей при данных им привилегиям, а что им от полковников и старшины бывают тягости, то чинят они собой, о том царскому величеству не ведомо», інакше він обов'язково «их милостиво оборонил бы».
Спершу, коли ще існувала загроза військового конфлікту з Туреччиною, а на українських кордонах стояли війська гетьмана Орлика, уряд Петра І хотів у будь-який спосіб зняти суспільну напругу, спричинену запровадженням нового інституту. Зокрема, резидентові було суворо заборонено привертати увагу до своїх владних повноважень. У вересні 1710 р. князя Ізмайлова навіть відкликали з України за те, що він підписав разом із гетьманом «увещивательную» грамоту до запорожців. Утім надалі від такої обережності Москва відмовилась. І наступник Ізмайлова, стольник Протасьєва, свідомо переймав гетьманські повноваження, що породжувало ситуацію двовладдя. Скажімо, куземинський сотник В. Павленко, покараний Генеральним судом за тяжкі злочини «изнурание чести рейментарской, подзор грошоробства, людськое забойство, чарованіе матері» сидінням прикованим за шию до гармати впродовж семи тижнів, звернувся з апеляцією до царського представника та отримав від нього полегшення покарання, що логічно викликало осуд полчан злочинця.
