Інтерв’ю Приходько розвивало ідеї, викладені у «блозі Сташинського». Воно намагалося реабілітувати образ Сташинського — українського патріота, людину високої моралі. Сташинський-інтерв’юент, як і Сташинський-блогер, зберіг вірність комуністичним ідеалам молодості. Він заявив, що останнє слово про те, герой Бандера чи злочинець, сказав ще 1959 року і відтоді своєї думки не змінив. Цей «Сташинський» не виправдовував своїх дій страхом за долю родини, навпаки — він обірвав всякі родинні контакти. Єдина людина, з якою «Сташинський» нібито підтримував стосунки, — Олександр Святогоров, офіцер КДБ у Карлсхорсті. Його перевели були в Київ, а потім, після втечі Сташинського, звільнили з комітету. Як Святогоров міг бути другом людини, яка по суті зруйнувала його кар’єру, лишається загадкою.
Найцікавіше тут — не частка правди у словах воскреслого «Сташинського», а спроба зробити з нього героя напередодні російсько-української війни. Вшановуючи, хоч і різною мірою, і ветеранів війни за незалежність і тих, хто з ними боровся, Україна намагался всидіти на двох стільцях — і для Бандери, і для Сташинського. Одного з фігурантів, хоч і відносно другорядних, справи Сташинського, Олександра Святогорова (він помер у Києві в червні 2008-го) поховали на престижному Байковому цвинтарі. Військовий оркестр зіграв національний гімн «Ще не вмерла Україна», цей самий гімн виконували на похоронах Степана Бандери майже п’ятдесят років тому. Журналіст із сарказмом зауважив, що адекватнішою музикою була би пісня «С чего начинается родина» з фільму «Щит и меч» про героїзм радянських розвідників у Другій світовій війні, але молоді солдати її не знали[425].
Коли Богдан Сташинський повернувся на батьківщину у вигляді шпигунської легенди, Україна все ще шукала своєї ідентичності і шлях розвитку, достоту як і сам він у молодості. Журналісти кинулися в рідне село Сташинського на Львівщині, але вже не знайшли там його родичів. Сусіди розповіли, що рід Сташинських занепав: «Батьки не могли пережити… Казали, що вони все своє життя віддали за Україну, а син їх так зганьбив. Марійка, його сестра, казала, що зрікається брата. Мовляв, ліпше б їх вивезли в Сибір, утім, якби дав Бог повернутися, то не боялися б людям в очі дивитися… Його тато скоро помер, сестра Марія хворіла ціле життя. Ірина теж довго не прожила — захворіла на рак шлунка й померла. Крім біди, вони нічого не зазнали. Хоч по смерті треба їх згадати добрим словом»[426].
Селяни вірять, що принаймні один раз Сташинський повертався в рідне село. За місцевою легендою, на могилах батьків Сташинського невдовзі по тому, як він вийшов із в’язниці, з’явилися свіжі квіти. Інша легенда каже, що час від часу він і досі приїздить подивитися на батьківську хату, яка тепер належить іншим людям. Звісно, тепер ніхто не впізнає цю людину. Він став привидом на рідній землі, чужим серед своїх, ніколи не ставши своїм серед чужих. У вигляді легенди, як і у справжньому житті, він залишається заручником сил, що їх він так і не зумів подолати, ні в собі, ні у світі, у якому йому довелося жити[427].
Епілог. Холодна війна-2
Джеймс Бонд заходить у кабінет шефа. Його називають агент «М» — кодове ім’я голови британської розвідки МІ 6 віце-адмірала Майлеса Месерві. Їхня розмова закінчується не так, як попередні. Бонд дістає з кишені піджака незвичний пістолет і стріляє в шефа отруйною рідиною. Останньої миті «М» встигає натиснути тривожну кнопку в кріслі. Між ними опускається куленепробивне скло, і цівку отрути зупиняє скляна стіна. Бонда охоплює лють. «Ціанід», — вигукує офіцер внутрішньої безпеки, увірвавшись до кабінету. Він наказує всім вийти з приміщення. Міс Меніпені, прикривши рот рукою, з жахом спостерігає, як її улюбленця Бонда виводять з кабінету.
Це епізод з останньої книжки Яна Флемінга про Джеймса Бонда — «Людина із золотим пістолетом». Агента 007 у цій серії бондіани зіграв Роджер Мур. Флемінг написав цю частину 1964 року, у розпал холодної війни, і в ній фігурують реальні шпигунські пристрасті, про які тоді писала світова преса. Образ Бонда, який піддався на провокацію радянських спецслужб і стріляє з пістолета рідким ціанідом, виріс прямо з газетних репортажів 1962 року. Преса тоді багато писала про вбивцю-кагебіста, який наприкінці 1950-х прибирав ворогів радянського режиму в Мюнхені. Якраз перед тим, як Бонд намагається убити шефа, вони говорять про мюнхенські вбивства. «А про вбивства Горшера і Штуца в Мюнхені минулого місяця вони не згадували?» — питає «М», переконуючи Бонда, що КДБ якось не схожий на борців за мир у всьому світі[428].
Те, що не вдалося Бонду — вбити людину з пістолета-спрея, — зумів зробити Сташинський. Але його історія, хай там як вона відлунить у популярній культурі, показала, що убивство як інструмент зовнішньої політики — річ дуже ненадійна. Агент виконав завдання, але кінцевої мети організатори вбивств все одно не досягли — ставши надбанням публіки, ці спецоперації тільки зашкодили Кремлю.
Убивство Степана Бандери вписувалося в логіку боротьби радянської влади зі збройним підпіллям на Західній Україні, але на момент цієї операції рух опору було вже здебільшого придушено, а КДБ контролював зв’язки Організації українських націоналістів із західними розвідками і маніпулював організацією через своїх агентів. На цьому вбивстві наполягало найвище кремлівське керівництво, але ефект воно дало прямо протилежний сподіваному. Замість того, щоб розколоти антирадянський табір і спровокувати боротьбу за владу в найсильнішій еміграційній організації, убивство лідера, який втрачав популярність і не становив реальної загрози, перетворило його на мученика, дало його прихильникам такий потрібний і потужний об’єднавчий символ.
Очевидці процесу Сташинського порівнювали його з головним героєм «Злочину і кари» Достоєвського. «Сташинський — це ідеологічний Раскольніков», — писав кореспондент «Кельніше рундшау» про вирок і суд. Як і Раскольнікова, Сташинського мучили моральні дилеми, він теж зізнався під впливом коханої жінки і, врешті-решт, отримав такий самий термін — вісім років. Але ще виразніші паралелі можна провести між історією Сташинського і романом Джозефа Конрада «Очима Заходу» (1911). Головний герой цього твору на прізвище Разумов здає охранці товариша-студента, який попросив у нього притулку після теракту. Поліція вербує Разумова і відправляє у Швейцарію із завданням проникнути в коло російських революціонерів. Там він закохується в сестру чоловіка, якого зрадив. Нестерпний моральний тягар змушує його у всьому зізнатися коханій і революціонерам[429].
Схоже, що дилема Раскольнікова/Разумова змусила здатися і двох таємних агентів КДБ — Ніколая Хохлова і Богдана Сташинського. Обоє вважалися морально стійкими, обоє мучилися своєю кривавою роботою, на обох вплинули жінки. Хохлов народився і виріс в СРСР, Сташинського «завоювали» у восьмирічному віці — формально вони не були іноземцями. Але їм дали морально складне завдання, яке розбігалося з патріотичними почуттями агентів. Хохлов не хотів убивати інших росіян, а Сташинський, ліквідувавши двох співвітчизників, зрікся українства і став росіянином[430].
Західні розвідки радо скористалися достоєвщиною в душах перебіжчиків, зізнання Хохлова і Сташинського принесли їм чимало балів у пропагандистській війні з СРСР. Проблема полягала в тому, що ЦРУ і західноєвропейські спецслужби часто вдавалися до тих самих методів, що й КДБ. «Ми робимо неприглядні речі, щоб прості люди спали спокійно», — говорить герой роману Джона Ле Каре «Шпигун, що прийшов з холоду», переконуючи підлеглого з МІ6 ліквідувати противника. «Звісно, іноді доводиться робити неприємні речі, але, зважуючи за і проти, ми робимо хибне порівняння; зрештою, хіба можна порівнювали ідеали однієї сторони з методами іншої?»[431]
Офіцер британської розвідки Дейвід Корнвел, він же автор популярних шпигунських трилерів Джон Ле Каре, знав, про що пише. Але у західних розвідок не було такого провалу з убивствами, як у КДБ зі Сташинським. Пояснення тут досить просте. Судячи з книжок і фільмів про Джеймса Бонда, західним розвідникам теж доводилося убивати, але на практиці убивства віддавали на аутсорсинг «фрілансерам», дуже часто криміналітету, а розвідка опікувалася плануванням, організацією, фінансуванням і логістикою операцій. Так було, наприклад, коли ЦРУ організовував замах на Фіделя Кастро, залучивши до справи босів чиказької мафії Сема Джанкану і Санто Трафіканте-молодшого, які потрапили в список десяти найнебезпечніших злочинців ФБР[432].
І Радянському Союзу, і Сполученим Штатам було цілком до снаги ліквідувати незручного іноземного діяча. Сталін намагався прибрати югославського генсека Йосипа Броз Тіто, який виступив проти Москви, а мішенями американців на початку 60-х років були конголезький лідер Патріс Лумумба і домініканський президент Рафаель Трухільйо. Чекісти зазвичай полювали на лідерів емігрантських фракцій, яких вважали радянськими підданими, натомість американці діяли проти іноземців, а не проти своїх громадян. У цьому важлива різниця політичних культур двох супердержав часів холодної війни. Цілком у традиціях російського царизму радянська влада вважала людей типу Бандери своїми підданими, а себе вправі ліквідовувати їх, хай навіть такі люди ніколи не мали радянського громадянства і народилися на території, яка досить пізно опинилася у складі СРСР[433].
Убивства у 50-ті роки практикували не тільки КДБ і ЦРУ. Агенти французької розвідки по всьому світові вистежували діячів алжирського Фронту національного визволення, який боровся за незалежність французької колонії. Одна з таких операцій теж розгорталася в Західній Німеччині. У листопаді 1958 року французькі агенти на двох автомобілях «Мерседес» затиснули на автобані «Пежо» Айта Ахсене, емісара ФНВ у Бонні й розстріляли його з автоматів. Ахсене помер від ран за кілька місяців. І це не єдина жертва французів, їхніми мішенями були політичні лідери, дипломати й торгівці зброєю, які підтримували алжирських повстанців[434].
Попри відмінності в методах і об’єктах «розробляння», чекісти й західні розвідки однаково рішуче боролися з різного роду повстанцями, які виникали через послаблення або розпад імперій. Прибираючи Ребета й Бандеру, радянське керівництво захищало свою країну від розпаду, який все одно настав 1991 року. Французи захищали свої колоніальні володіння. Американці не мали своєї імперії, але, попри антиколоніальну риторику Вашингтона, охоче підтримували інші, якщо це шкодило комуністичному табору.
Лідери незалежних країн штибу Фіделя Кастро, Патріса Лумумби, індонезійського президента Ахмада Сукарно чи домініканця Рафаеля Трухільйо могли не догодити американцям своїми прорадянськими позиціями, незалежною політикою, або, як у випадку з Трухільйо, Вашингтону здавалося, що їхня політика веде до комуністичної революції. Іноді прибрати президента чи прем’єра було мало, і американці готували довгий список претендентів на «ліквідацію». У чорному списку ЦРУ, складеному на початку 50-х років під час підготовки перевороту у Гватемалі, крім президента Хакобо Арбенса Гусмана, фігурувало п’ятдесят вісім осіб. ЦРУ заявляло, що ні цих, ні жодних інших політиків не вбивало. Так чи ні, зрозуміло одне: у 50—60-х роках Вашингтон вважав убивство цілком прийнятним способом розв’язувати політичні кризи, які повсюдно виникали у зв’язку з деколонізацією[435].
