— Партнери висловили бажання взяти участь у цій успішній кампанії, — розповідав міністр оборони Олексій Резніков. — Сказали: «Поясніть нам, як ви хочете атакувати, і ми відповімо, яку допомогу зможемо надати, яка зброя буде ефективною».
Дуже важливими для підготовки контрнаступу були системи «Хаймарс» — завдяки спроможності бити по російських базах і складах боєприпасів, розташованих далеко за лініями оборони ворога. Однією з головних цілей для «Хаймарсів» став Антонівський міст, ключова лінія постачання для російських військ на півдні. Наприкінці липня високоточні удари наробили в мосту стільки дір, що він став непроїзним, і росіянам довелося доставляти харчі та боєприпаси своїм військам в окупованому Херсоні через понтонні й поромні переправи. Резніков пояснив мені, що ці удари мали на меті відрізати російські сили на південному фронті та створити умови для їхнього оточення. Утім, навіть тоді українці ще не визначилися з планом наступу.
— Ми зважували варіанти, — казав Резніков. — Чи впораємося? Чи встигнемо накопичити ресурси?
Полеміка загострювалася, адже росіяни повільно просувалися вперед на Донбасі, змушуючи українців віддавати територію. На початку липня загарбники взяли під повний контроль Луганщину. Кремль проголосив це великою перемогою, Володимир Путін нагородив медалями задіяних у наступі командирів. Звелів їм трохи відпочити та готуватися до подальшого просування на Донбасі. Ці невдачі непокоїли Залужного, і в щоденних телефонних розмовах із президентом генерал усе наполегливіше просив про зброю.
— Він ставить запитання, — розповідав Носков, який брав участь у цих розмовах. — Коли ми отримаємо боєприпаси? У мене щодня гинуть люди. Вони не можуть відстрілюватися, тому відступають. В результаті ми втрачаємо територію. Де гармати? Де снаряди? Де боєприпаси?
Хоча постачання «Хаймарсів» та інших сучасних систем від Заходу покращило становище України, зброя надходила на фронт надто повільно, а її кількість була надто малою, щоб на рівних відповідати на невпинний ворожий вогонь. Росіяни випускали до шістдесяти тисяч снарядів щодня. Мали достатньо гармат, щоб розміщувати їх через кожні кількасот кроків уздовж всієї лінії фронту довжиною понад дві тисячі кілометрів, — тоді як українці могли поставити одну гармату на кілька кілометрів. Щоб заповнити прогалини, генерал Залужний пробував усе. Переконував президента та Міністерство оборони закуповувати більше старих радянських систем — замість чекати сучасних комплектів від НАТО. Навесні навіть відкрив власний благодійний фонд, щоб допомогти сплачувати за цю зброю. «Потреби армії, що веде війну, колосальні», — написав генерал у публічному заклику робити пожертви до фонду.
Адміністрація президента дивилася на цю ініціативу скоса. Зеленський із командою поставили собі за мету просити в іноземних донорів гроші та зброю. Чому ж головнокомандувач вирішив збирати кошти самостійно? Хіба в нього мало роботи? Дехто на Банковій угледів у цьому прояв політичних амбіцій Залужного, і після того, як Зеленський створив окрему платформу — United 24 — для збору коштів на армію, генерал погодився відсторонитися від такої діяльності. За винятком цього інциденту суспільство не помічало жодних ознак зростання напруженості між президентом і головнокомандувачем. Обидва наполягали на тому, що мають міцні робочі взаємини. Проте за закритими від публіки дверима на генерала все відчутніше тиснули, вимагаючи результатів із наявними ресурсами. Коли Зеленський із помічниками спробували прискорити початок контрнаступу, Залужний відповів: із чим?
— У нас сотня гармат виведені з ладу, на ремонті, — розповів мені за вечерею в середині серпня Носков. — Чим він має атакувати? А ну, як піде в наступ і десь програє? Скажуть, що не впорався.
Однак часу залишалося обмаль. Позаяк росіяни перекидали сили для захисту півдня, Україні для просування в тому напрямку доводилося зосереджувати все більше й більше військ і зброї, а це лише відтягувало наступ. Наприкінці літа президент відмовився чекати далі. Якщо на півдні умови для прориву не підходять, Зеленський хотів ударити на північному сході, де українці змогли б продемонструвати здатність відкинути росіян. Під час стратегічних засідань він закликав вищих генералів розпочати наступ у напрямку Харкова. Залужний відмовився.
— Він хотів напасти не там, де ми могли, — сказав мені Носков, — а там, де ми мали.
* * *
Доки тягнулися дебати, президент вдався до агресивніших способів продемонструвати здатність України завдавати ударів. Ці події розгорталися далеко від зони бойових дій, на таємному фронті, де Україна могла завдати росіянам суттєвої шкоди за допомогою тієї скромної зброї, що мала. Втілювати таємну стратегію доручили наймолодшому генералові України Кирилу Буданову — тридцятисемирічному очільнику Головного управління розвідки (ГУР). Спецпризначенець, який став керівником шпигунів, Буданов справляв яскраве враження, часто з’являвся на телебаченні, де озвучував туманні погрози та незрозумілі натяки на свої плани.
— Ми вбивали росіян, — якось похвалився він, — і будемо вбивати росіян будь-де по всьому світі до повної перемоги України[300].
Буданов із його ледь не месіанською впевненістю був не з тих, хто суперечитиме президенту чи застерігатиме його від небезпечного кроку. В іншому своєму інтерв’ю Буданов висловився так:
— Немає жодних перешкод. Немає такого, чого ми не зможемо реалізувати[301].
Пообіцяв вистежити й «фізично винищити» злочинців, які вчинили різанину в Бучі, і сказав — приємно було дізнатися, що російська пропаганда називає його терористом. Заступник Буданова пізніше заявив в інтерв’ю німецькій газеті, що агенти ГУР планують убити Путіна та його соратників — список довгий, містить, зокрема, керівників російського військово-промислового комплексу[302].
Справи рук ГУР невдовзі стали темою палких спекуляцій, що принесло Буданову своєрідне культове визнання. Перші місяці вторгнення на російських військових об’єктах і складах пального у найближчих до України регіонах часто ставалися вибухи та пожежі, і російські чиновники звинувачували в цих інцидентах українські дрони або диверсантів. У квітні гелікоптери, рухаючись на малій висоті, принаймні двічі перетинали кордон і завдавали удару по цілях у Бєлгородській області Росії. Україна заперечувала відповідальність за ці атаки, а Кремль намагався не привертати до них уваги, щоб уникнути конфузу. Наприкінці літа, коли президент Зеленський та його оточення з нетерпінням чекали на початок великого контрнаступу, ці таємні атаки стали сміливішими та ефектнішими. Вони відбувалися глибше на території Росії, а офіційні заперечення відповідальності з боку Києва звучали все менш переконливо, ще й часто супроводжувалися підморгуванням і зловтішною усмішкою.
Під час нашої зустрічі в перші дні серпня з Олексієм Арестовичем — колишнім офіцером ГУР і радником Зеленського на початку вторгнення — він згадав деякі із цих атак. Потім відкинувся на спинку крісла, глянув на мій диктофон і вимовив самими губами: «То були ми». Ми сиділи у звичному місці, у вестибюлі готелю «Інтерконтиненталь», трохи вище по вулиці від Майдану Незалежності. Ще не так давно готель переповнювали іноземці. Навесні світові телеканали новин викуповували цілі поверхи та вели пряму трансляцію з балконів. Тепер більшість роз’їхалася. Вестибюль був порожній, Арестович сидів за столиком у тьмяному світлі, його охоронець прилаштувався на дивані поруч. Єдина людина в барі, крім нас, — молода жінка — підійшла до столика, попросила Арестовича сфотографуватися разом.
— Намагаюся здобути хоч трохи поваги сина, — пояснила жінка. — Він підліток, постійно вас дивиться.
Регулярні брифінги Арестовича з президентської трибуни та в соціальних мережах зробили його тієї весни загальновідомим; він не міг пройти вулицями Києва без того, щоб за ним не ув’язалися критикани або прихильники. Безладні лекції Арестовича про стан справ на фронті та настрої на Банковій регулярно збирали мільйони глядачів. Однак його доступ до президента наприкінці літа було сильно обмежено. Ті, хто ще залишився в дедалі вужчому колі наближених до Зеленського, критикували Арестовича за показуху — ніби не заради цього колись запросили його до команди.
— Ми тепер рідко бачимося, — сказав він про Зеленського.
Арестович, як і багато інших колишніх мешканців бункера, часто відчував ностальгію за тими ночами під землею. Сумував за духом товариства, за наближеністю до президента.
— Весь той час, — із жалем пригадував Арестович, — я жив у сусідній із ним кімнаті. Ми розмовляли, як сусіди по квартирі, чистили зуби поруч, їли разом.
Він досі уважно спостерігав за характером Зеленського — і був вражений, як той змінився.
— Раніше в ньому відчувалася легкість. Швидкі рухи, швидкі рішення, багато розмов, жартів. Тепер — сама броня, — сказав Арестович і переконливо зобразив задираку: підборіддя вперед, очі зіщулені.
На підтвердження своєї думки дістав телефон і відкрив останні новини. Показав мені найсвіжішу — кадри вибуху вдалині. Прокоментував:
— Крим. Просто зараз.
Українці підірвали російську авіабазу, розташовану далеко за ворожими лініями оборони. На авіабазі було повно винищувачів, знищено — щонайменше вісім. Небо над Кримом спалахувало гігантськими вогняними кулями та затягувалося хмарами диму, російські туристи тікали з пляжів. Для Путіна це було приниженням. Крим, що символізував його претензію на імперію, раптом опинився під ударом.
— Ось новий Зеленський, — сказав Арестович. — Він не панькається.
Ми сплатили рахунок і пішли на Михайлівську площу, до пам’ятника княгині Ользі: захований під мішками з піском, він стояв поруч з розбитою російською технікою — виставлених просто неба бойових трофеїв, пописаних графіті: «Путін х*йло!», «Слава ЗСУ!». Арестович запропонував мене підвезти. Нам було по дорозі, а на нього чекав водій у білому мерседесі, на задньому сидінні лежали брелоки та відкривачки із його власниим зображенням. Він вручив мені кілька сувенірів, прикрашених відомими фразами з його прямих ефірів. На одному було написано просто «2—3 тижні» — горезвісний прогноз Арестовича щодо того, скільки часу знадобиться для перемоги України. На задньому сидінні авто він знов відкрив на телефоні світлини з Криму: перелякані туристи, хмари диму.
— Тепер вони вдарять по Києву, — вимовив ледь чутно. — Путін цього просто так не залишить.
Остання фраза засіла мені в голові, і наступні дні видавалося, ніби сирена повітряної тривоги завиває під моїми вікнами з особливою наполегливістю. Прогноз, утім, не справдився. Україна продовжувала бити по російських військових об’єктах далеко від фронту, а росіяни не давали чіткої відповіді — нічого, що могло б зрівнятися з видовищністю цих нових ударів. Один знищив величезний склад російських боєприпасів і електропідстанцію в Криму, пошкодивши залізничну колію, якою Росія постачала припаси своїм військам на півдні. Зеленський чітко дав зрозуміти: ці атаки — лише початок. У щовечірньому зверненні після першої атаки в Криму сказав, що війна завершиться лише після того, як Україна поверне собі весь півострів.
