Ніжинському та Гадяцькому полках, де артилерійських шинків було найбільше,
місцеві влади вимагали від них сплати покуховного до полкової скарбниці й
нерідко вчиняли погроми винокурень, “чрез что в шинкованю государевой
артилерийской горѣлки остановка, а в казне убитокъ послѣдовалъ”887.
Акордні “датки” або повинності для потреб артилерії могло виконувати
також населення районів, територіально суміжних із артилерійськими ранговими
маєтностями. Так, восени 1722 р. Генеральна військова канцелярія наказувала
ніжинському полковнику П.Толстому вирядити козаків Прохорівської та
Івангородської сотень на заготівлю сіна, посилаючись на наперед існуючу
традицію888. В грудні 1722 р. воронізьких обивателів зобов'язали виділити вози
для перевезення вугілля на кузні Генеральної артилерії, котрі провадили
ремонтні роботи889. До надзвичайних зборів, очевидно належали ярмаркові
збори, що стягувалися на стародубському ярмарку в лютому 1723 р.890. Часто на
“арматну потребу” збиралися різного роду ремісничі вироби й витратні
матеріали, необхідні для ремонту або поточного поповнення запасів. Так, в
лютому 1723 р. з Батуринської сотні було витребувано колісні ободи, а з
Борзенської — дерев'яні колоди для лагодження лафетів891. Згідно
імператорського указу від 8 серпня 1734 р. доходи міста Коропа мали обертатися
на утримання не лише генеральної, але й полкової артилерій, а у випадку нестачі
необхідних коштів “на то отправление брать из войскового скарба” 892. Тут варто
886 Там само. — Арк. 2, 4-4 зв.
887 ЦДІАК України в м. Києві. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 9238. — Арк. 11-12.
888 Універсали Павла Полуботка (1722-1723). — К., 2008. — С. 18.
889 Там само. — С. 227.
890 Там само. — С. 279.
891 Там само. — С. 271.
892 ПСЗ. — Т.9. — С. 396.
293
звернути увагу на цю першу спробу ув'язати утримання гарматного парку
Гетьманщини не з партикулярними доходами генеральної та полкової артилерій,
а централізованим фінансуванням державною скарбницею. Втім, централізації
фінансового утримання артилерії це за собою так і не спричинило. На рубежі 50-
60-х рр. XVIII ст. доходи й збори від головної артилерійської ординації, міста
Коропа та належних до нього населених пунктів, продовжували віддаватися на
відкуп орендаторам, котрі мали вносити до скарбниці фіксовані суми893.
Артилерія та її штат продовжували утримуватися за рахунок натуральних
поставок і коштів, виручених від продажу ремісничої і сільськогосподарської
продукції рангових маєтностей. А рівень обсягів і стабільність її фінансування
продовжували напряму залежати від економічної спроможності рангових
домогосподарств і промислів.
Очевидно для реалій XVIII ст. описані вище структура та обсяги
забезпечення артилерії виглядали анахронічними. Натуральне господарство, за
рахунок якого фінансувалася генеральна та полкові артилерії, було не в змозі не
лише покрити витрати на зростаючі потреби, але й на поточні витрати з
підтримання її більш-менш справного існування. Сукупний бюджет всіх
полкових артилерій у середині XVIII ст. ледве сягав 1 500 руб., що було
мізерною сумою, здатною забезпечити лише поточні витрати на жалування
артилерійської обслуги, закупівлю фуражу для коней і дрібні ремонти. З іншого
боку, не варто забувати, що виробництво зброї й, що дуже важливо, пороху та
боєприпасів, ще з 30-х рр. XVIII ст. стало майже повністю підконтрольним
російській владі, політика якої унеможливлювала поступальний розвиток
гетьманської армії. Таким чином, відстала господарська модель забезпечення
артилерійського відомства виглядала начебто цілком ефективною,
задовольняючи його штучно обмежені потреби.
Важливою складовою забезпечення потреб збройних сил Гетьманщини
були порохові майстерні та заводи. Судячи з усього, довгий час генеральна та
893 ЦДІАК України в м. Києві. — Ф.51. — Оп. 3. — Спр.10108. — Арк.3.
294
полкові артилерії забезпечувалися порохом переважно за рахунок кустарного
виробництва. Порохові майстри (порохівники) традиційно мали значні
господарські пільги. Так, в липні 1731 р. Генеральна військова канцелярія
розпорядилося увільнити мглинського “атамана порохового дела Л.Нечая с
товарищи” від постойної та інших посполитих повинностей 894. Саме Мглинська
сотня була одним з найдавніших центрів порохівництва на Лівобережжі,
забезпечуючи потреби не лише Стародубського полку, але й стрільців
гетьманського двору та Генеральної артилерії.
У XVIII ст. порохівництво мало вже не тільки кустарні, але й мануфактурні
форми виробництва. 1739 р. було засновано Глухівський пороховий завод, що
спочатку був приписаний до Генеральної артилерії, але згодом, за
імператорським указом був проданий у приватні руки895. Окрім нього, працювали
ще два заводи — Шкірманівський пороховий завод на р.Усок та Глухівський
пороховий завод на р.Ясмань 896. Всі ці підприємства являли собою типові
мануфактури із елементарним поділом праці та рівнем механізації, працюючи на
енергії водяних млинів. В березні 1761 р. генеральний обозний С.Кочубей
доповідав гетьманові про те, що заводам бракує виробничих потужностей (“за
скудостию вод”), а відповідно артилерії — пороху. Скарб викупив Шосткінський
завод в глухівського значного козака І.Василенка, плануючи збільшити
виробництво шляхом добудови додаткових водяних кіл і приписавши до заводу
маєтки Шосткінської ратуші, але кардинальним чином виправити ситуації це не
могло.
Іншою перешкодою в забезпеченні козацької артилерії порохом було
впровадження контролю над його виробництвом і розподілом з боку російських
влад. Указом Правління гетьманського уряду від 11 лютого 1736 р. всі питання,
пов'язані із виробництвом, продажем і використанням пороху було покладено на
894 НБУВ.ІР. — Ф.І. — Спр. 53763. — Арк.528.
895 Экстракт из указов, инструкций и учреждений с разделением по материям на девятнадцать частей. — Чернигов, 1902. — С.273-274.
896 ЦДІАК України в м. Києві. — Ф.269. — Оп.1. — Спр. 3792. — Арк. 1
295
генерального обозного. 1738 р. до його компетенції було також передано
контроль над цінами, а ведення операцій з порохом покладено на підзвітну йому
Канцелярію Генеральної артилерії897. Канцелярія приймала від полкових
правлінь заявки на поставки пороху і свинцю. Безпосередній контроль над їх
видачею вів гарматний осавул, а експедицію відвантажених боєприпасів і їхню
оплату — канцеляристи, шафарі й пушкарі898. Втім, така централізація в
порядкуванні боєприпасами, якої давно вже бракувало, мала й зворотній бік, що
показала справа заснування Шосткінського порохового заводу. Імператорський
указ від 29 січня 1739 р., виданий з цього приводу, повелівав новозаснованому
підприємству перебувати “в особливом генерала и кавалера Румянцева
смотрении, а ему определить добраго и надежнаго офицера с инструкциею,...
чтоб он в делании пороху на малороссийское войско выдавал по указам его,
генерала, а по другим по тамошним судей определениям отнюдь ни в какия
расходы не употреблял, а наипаче партикулярным людям не продавал”. Залишок
порохового запасу мав надходити “в киевские и протчие украинские крепости и
содержать до высочайшаго указа особо, а при заводе лишняго пороха, ради от
неприятеля и других приключений, не держать” 899.
Наступним кроком в справі обмеження виробництва боєприпасів став
сенатський указ 15 жовтня 1742 р., що ліквідовував Шосткінський завод, як
непотрібне й витратне виробництво. Передумовою цього стало подання
Військової колегії, що обґрунтовувало нераціональність продукування пороху в
Гетьманщині, оскільки реальні потреби військ гетьманського реґіменту й
слобідських полків у воєнний час не перевищували 4 000 пудів, а у мирний час
“и в половину того расходится не может”. За такої ситуації модернізовувати
Шосткінський завод не було сенсу, оскільки на його переоснащення чавунними й
897 Экстракт из указов, инструкций и учреждений с разделением по материям на девятнадцать частей. — С. 272-273.
898 ЦДІАК України в м.Києві. — Ф.108. — Оп.2. — Спр. 35. — Арк. 1— 4 зв., 7, 38.
899 Экстракт из указов, инструкций и учреждений с разделением по материям на девятнадцать частей. — С. 273-274.
296
кам'яними жорнами замість примітивних ступ, знадобилися б чималі кошти, тоді
як потрібну кількість пороху “может удовольствовано быть отпуском из Москвы
готовым порохом за присланные денги по настоящей цене, как отпускаетца в
адмиралтейство, ибо ныне близ Москвы пороховых уговорщиков пороховые
заводы в добром состоянии”. Крім цого, колегію не влаштовували ціна та якість
українського пороху, котрий на думку чиновників був істотно дорожчим від
московського або петербурзького, “а качеством гораздо плоше, как то показалось
по пробам”900.
Безумовно, в цих кроках грали свою роль не лише міркування військової
логістики, але й протекціоністський курс імперської метрополії, котра бажала
переключити виробництво й ринок озброєння на власний економічний простір.
Нагадаємо, що всі ці заходи співпали із переозброєнням гетьманської армії
новими уніфікованими ручницями, замовлення на виготовлення яких були
розміщені на Тульських збройних заводах. Таким чином, Петербург інвестував
коштом Гетьманщини свою військову промисловість і розширював ринки збуту
її продукції. Натомість, в Україні залишалися дрібні підприємства із застарілими
технологіями та оснащенням, котрим за кілька десятиліть судилося зникнути
природним шляхом.
Окремий господарський сегмент, що існував поза від ранговими
маєтностями і службами, складали дрібні приватні підприємства і промисли, що
працювали, сплачуючи “частку войскову” на потребу гетьманської артилерії. До
них належали, насамперед, селітряні майдани в Гадяцькому та Полтавському
полках, і деревовугільні промисли Ніжинського полку, започатковані в цьому
регіоні ще в XVI ст.901. Найбільші осередки селітроваріння знаходилися на
Полтавщині, зокрема на теренах Гадяцького, Миргородського і Полтавського
полків 902. Виробництво й продаж селітри, як товару стратегічного, що йшов на
900 Там само. — С. 275-276.
901 Універсали Павла Полуботка (1722-1723). — С. 283, 344
902 Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К., 1986. — С. 125-127.
297
виготовлення пороху, неодноразово ставали предметом обмежень та регулювань
з боку держави. Попервах ця сфера цілком і повністю знаходилася в компетенції
гетьманів. Після 1654 р. почалося узгодження з Кремлем питань щодо її транзиту
й продажу у воєнний час. Втім, ситуація повільно змінювалася на користь
московських інтересів. Так, в грудні 1699 р., напередодні війни зі Швецією, було
видано царську грамоту, що забороняла вивіз української селітри закордон та
продаж її місцевим купцям. Мазепа, аби уникнути збитків виробників і торгівців
селітрою, намагався виклопотати згоду, аби селітра централізовано
закуповувалася царською казною в Глухові903.
В джерелах збереглося порівняно мало інформації щодо виробництва
боєприпасів. Ядра та свинець для лиття куль часто надсилали як складову
частину “государева жалованья” для реєстрового війська та запорожців 904.
