Прибувши на Січ у червні 1594 р., Лясота від імені Рудольфа II передав козакам офіційне запрошення на військову службу, військові труби й корогву з символікою імператора Священної Римської імперії, а також платню — вісім тисяч дукатів.
Цісарська платня й адресовані козакам хвалебні слова папи римського, безумовно, свідчили про зростання міжнародної ролі козацтва й підвищували самоповагу товариства у власних очах. Тож Військо Запорозьке не стало очікувати на залагодження всіх формальності щодо вступу до Священної Ліги, і вже з весни 1594 р. почало чинити вилазки проти турків і татар. Сотник надвірних військ князя Костянтина Острозького Северин Наливайко зібрав з «охочих людей» полк і висунувся для захисту південних кордонів, прямуючи вздовж лівого берега Дністра.
Тим часом на початку липня кримський хан Газі II Ґерай за допомоги молдавського господаря Аарона швидким рейдом пройшов Молдавію і через Покуття вторгся в Галичину. Завчасно повідомлена козацькою розвідкою про наміри татар польська сторона, хоч і мала досить часу, проте до оборони готувалася мляво й у результаті виявилася небоєздатною. Польний гетьман Станіслав Жолкевський не надто вірив у те, що хан наважиться на такий далекий похід, тим паче йтиме через Карпатські гори. А тому, коли татари вже руйнували Снятин, Тисменицю, Галич, Калуш, Долину та інші галицькі міста й містечка, Жолкевський з кварцяними військами ще стояв у районі Заліщиків. Галичина зазнала страшних руйнувань, і до того ж татарський рейд через коронні землі спричинив міжнародний скандал. Адже з Галичини татари безперешкодно увійшли в Угорщину. За цей конфуз, за словами литовського підканцлера Яроша Воловича, поляки заслужили «вічної ганьби у всього християнства».
Бездіяльність коронної армії змусила Наливайка самотужки кинутися навздогін татарам. Намагаючись зміцнити свій загін, козацький зверхник вторгся до низки магнатських і шляхетських маєтностей, захоплюючи зброю та порох. Не маючи змоги наздогнати Орду, яка вже перебувала на підвладних Габсбургам землях, Наливайко рушив до Молдавії. Тут він захопив і зруйнував найбільше на Придністров’ї турецьке місто Тягиню, здобув багаті трофеї, в тому числі й багатотисячний полон. Молдавський похід козацтва мав гучний позитивний розголос у Європі, яка з острахом стежила за розвитком мусульманського наступу. Нунцій папи римського доносив у Рим, що «козаки виконали свій обов’язок».
Ще більш масовим і потужним став козацький похід у Молдавію восени 1594 р. Наприкінці жовтня на півдні Брацлавщини зібрались разом основні угруповання козацтва — реєстрове козацтво на чолі з офіційним старшим українським магнатом Миколаєм Язловецьким і Яном Оришовським, запорожці на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і козацька «збиранина» Северина Наливайка. Язловецький схиляв козаків до походу в Крим, виношуючи плани повного знищення ханату. Однак запорожці й наливайківці вирішили йти в Молдавію, аби розоряти багаті турецькі міста та мститися господареві Аарону за його прислужництво султану. Слідом за військами Лободи й Наливайка потяглися і реєстровці, залишаючи свого «старшого» на самоті. Стало очевидним, що часи, коли магнати керували козаками, минулися. Форсувавши Дністер, об’єднана козацька армія (чисельність якої за різними джерелами налічувала від десяти до двадцяти тисяч) вдарила по війську турецького ставленика. Аарон тричі збирав проти козаків військо і тричі був змушений рятуватися втечею «до мультян» (тобто в західну частину Волощини). Козаки зайняли Цецору, а потім і столицю господарства Ясси.
Півторарічна участь козацького війська у серйозному європейському конфлікті не лише переконливо засвідчила його значний внутрішній потенціал, а й стимулювала масове долучення до козацьких лав нових «охотників». Стрімке ж кількісне зростання козацтва та усвідомлення ним власної сили неминуче зумовлювали зростання його соціальних претензій.
Козацька війна 1594—1596 рр.
Окрилене успіхами в Молдавії козацьке керівництво після повернення в Україну розсилало шляхті вимоги щодо утримання козацьких підрозділів, а також визнання козацьких порядків. Законність своїх вимог козацькі лідери обґрунтовували доблесною участю в загальнохристиянській боротьбі з мусульманами. Та оскільки на той час небезпека татарського вторгнення вже минулась, шляхта почала чинити опір реалізації козацьких вимог. Так, шляхта спробувала вибила Наливайка з Брацлава, де було облаштовано його резиденцію. Утім, коли шляхетські загони підтяглися до міста, козаки зробили нічну вилазку й наголову розгромили супротивників. Крім загонів Наливайка, на Східному Поділлі також квартирувалися запорожці гетьмана Лободи та чимало загонів реєстровців. Опанувавши Брацлавщину та Південну Київщину, козацькі загони почали вихлюпувати свою енергію на Волинь і навіть на землі Південної Білорусі.
Тривале ж перебування регіону під козацькою опікою вело до поширення бунтівних настроїв і на інші верстви населення — селяни відмовлялися коритися своїм панам. Місцева шляхта почала масово покидати бунтівний регіон. Делегація шляхти з України на аудієнції в Зиґмунта III скаржилась, що козаки допекли їм гірше, ніж татари, і просила «рятунку прудкого», оскільки з часом зробити це буде нелегко — «щогодини більше тих лотрів прибуває». Проте королівська влада тривалий час залишається глухою до волань лицарського стану. На це було декілька пояснень. Передовсім у Варшави, як завжди, бракувало надійних військ, здатних приборкати козацький виступ. Крім того, король не був певний щодо своєчасності приборкання козацтва взагалі, адже після неприємного конфузу з маршем татар через Галичину влада усвідомлювала, що Військо Запорозьке залишається чи не єдиною військовою потугою, здатною прикрити південні рубежі республіки.
Тим часом після повернення восени 1595 р. загонів Северина Наливайка з походу на угорські землі соціальні хвилювання набувають нового піднесення. В останні дні вересня наливайківці наблизились до адміністративного центру Волинського воєводства — Луцька. Незважаючи на те що місто прикривав потужний замок, а в ньому самому в цей час перебувало чимало шляхти, громада вирішила відкупитись від непроханих гостей. Католицький єпископ та відомі шляхтичі передали за містом Наливайку кілька тисяч злотих, після чого козаки, не завдавши Луцьку жодних прикрощів, рушили на Білорусь. Тут козацька армія, що налічувала понад десять тисяч вояків, почергово здобула Слуцьк, Бобруйськ, Могильов, істотно поповнивши припаси зброї, а також збільшивши за рахунок білоруського поспольства та збіднілої шляхти власні лави. Тепер у повсталих було тридцять гармат, сто гаківниць, п’ять возів сміговниць. Невдовзі на білоруські землі вступили й запорозькі козаки Григорія Лободи та Матвія Шаули. Масштаби опанування козацтвом нових територій були настільки вражаючими, що шляхта жахалася: «Уся Україна покозачилась...»
Шляхетське рушення східних воєводств виглядало відверто слабко у порівнянні з арміями бунтівників, і з початком 1596 р. уряд уперше мобілізував проти них коронні війська — тридцять гусарських і дванадцять козацьких хоругв, чотири роти найманої піхоти й вісім рот вибранців, а також дві тисячі жовнірів кварцяних рот. Усього було мобілізовано вісім тисяч вояків, яким мали надавати допомогу чотири тисячі литовських військ. Командування цієї потужної сили було доручено досвідченому воєначальнику польному гетьману Станіславу Жолкевському.
Стратегічний задум коронного командування полягав у використанні незгоди, яка панувала між старовинним козацтвом Лободи і Шаули та різнорідною за своїм соціальним походженням «збиранкою» Наливайка. Першими Жолкевський планував розбити більш радикальних наливайківців. Для цього він здійснив стрімкий марш на Волинь, під Степань, де Наливайко облаштував собі зимову резиденцію. Завчасно повідомлений своїм шпигуном із Луцька про наближення коронних військ, козацький зверхник зумів відірватися від переслідування і вивести свої загони з Волині на Подніпров’я. Наприкінці весни неподалік Білої Церкви загони наливайківців об’єдналися із запорожцями Лободи, Шаули та Саська. Гетьманом єдиного війська обрано Шаулу. Тут же, неподалік урочища Гострий Камінь, каральне військо вдарило по супротивникові, але досягти головного — розірвати вози, які оточували табір, — не змогло. Після жорстокої січі, в якій загинуло чимало вояків як з одного, так і з іншого боку, повстанцям під покровом ночі вдалося вийти з-під вогню і в районі Трипілля перейти на Лівобережжя. У битві було тяжко поранено Шаулу, і командування перейшло до Наливайка.
Вихід на Лівобережжя та перекриття доступу туди коронним військам надало козакам місячну перерву. За цей час козацький табір суттєво зріс кількісно, щоправда, не за рахунок боєздатних загонів, а дружин і дітей повсталих, котрі втікали від переслідувань каральних військ. Натомість армію Жолкевського посилали коронні війська, що прийшли до нього з Молдавії, з дня на день очікувався прихід литовських хоругв. Тож, коли жовнірам вдалося форсувати Дніпро, становище козаків стало вкрай складним. До приходу головних сил супротивника їм вдалося закласти в урочищі Солониця, поблизу річки Сула, укріплений табір.
На місце Наливайка гетьманом було обрано Лободу. Військовий досвід останнього дозволив добре укріпити табір, але після того, як до розпорядження Жолкевського з Києва було вислано облогові гармати, шансів на успішне завершення бою практично не існувало. Лобода спробував було домовитися з польним гетьманом і в такий спосіб уникнути численних жертв. Але демонстративна приязнь Жолкевського до заслуженого запорожця коштувала йому не лише гетьманства, а й голови. Запідозреного у зрадницьких намірах Лободу козаки стратили, а на його місце обрали Криштофа Кремпського. А тим часом 5 червня розпочався безперервний обстріл козацького табору з важких гармат.
Численні жертви обстрілу та майже цілковита відсутність води за неймовірної спеки, що встановилася на початку літа, змусили керівництво повсталих до прийняття ультимативних вимог Жолкевського. Наливайко на чолі невеликого загону спробував було вирватися з табору в степ, але був захоплений козаками й переданий полякам. Незважаючи на раніше дану обіцянку відпустити обеззброєних повстанців на волю, шляхта й коронні жовніри вчинили в Солоницькому таборі немилосердну різню. «І так немилосердно сікли, — зауважував тогочасний хроніст Йоахим Бєльський, — що на милю або й далі труп на трупі лежав...» З понад десяти тисяч повсталих козаків, їхніх дружин і дітей у степ вдалося вирватися не більш як півтори тисячі козакам на чолі з Кремпським. Навіть доволі не прихильний до козаччини Пантелеймон Куліш зауважував, що саме на Солониці «народилися оті страхітливі лицарі Хмельницького».
Примирення Речі Посполитої з козацтвом в умовах польсько-шведського протистояння початку 1600-х рр.
Король Зиґмунт III Ваза певний час залишався одночасно й обраним монархом Речі Посполитої, і спадковим правителем на шведському троні. Аж поки в липні 1599 р. шведський риксдаг не позбавив його трону, проголосивши натомість його наступником сина Владислава, а потім і взагалі не відібрав право посідання шведського трону в усієї лінії польських Ваз, передавши владу «шведському» племіннику Зиґмунта III — Карлу IX. У відповідь польський король навесні 1600 р. оголосив про приєднання до Речі Посполитої «шведської» Естонії. Натомість шведи атакували «польські» Інфлянти. Шведській армії доволі швидко вдалося оволодіти важливими портами Фінської затоки — Парнавою, Фелліном, Каркусем і Дорпатом. На початку наступного року війська Карла дійшли до Двіни, створивши загрозу Ризькій фортеці. Переважна частина провінції потрапила до шведів.
