Запровадження інституту резидентів не лише ставило гетьманський уряд під контроль царської влади, а й суттєво обмежувало його повноваження, породжувало відчуття двовладдя. Появу царського представника в гетьманській резиденції українське суспільство зустріло негативно. У лютому 1710 р. київський генерал-губернатор Д. М. Голіцин доносив канцлеру, що гетьманський посланець до Москви в розмові з колишнім чигиринським сотником Невінчаним, крім інших «крамольних» речей, говорив і таке: «что наши и за вольности? Министр, который при гетмане, всякое письмо осматривает».
Обмеженість влади гетьмана Скоропадського, що особливо виразно помічалась на тлі гетьманування його «самодержавного» попередника гетьмана Мазепи, породжувала в українців не лише невдоволення, а й злу іронію. Саме в цей час уходить у вжиток примовка «У Івана — плахта, а в Насті — булава», маючи на увазі наявність більших владних можливостей вольової гетьманші Анастасії порівняно з її «уплахтованим» чоловіком з гетьманським званням. Утім не вина гетьмана була в тій дивній владній ситуації, що запанувала в Гетьманаті після Полтави. Чи принаймні не лише його одного в тому була провина. Адже діяльність царських резидентів, спрямована на приниження гетьманської влади, була генетично пов'язана з офіційним курсом Російської держави, сформульованим в 1710 р. вже згаданим Д. М. Голіциним: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом... Когда народ узнаєт, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двоє придут с ложью, а суровости им не будеш показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться».
«На их место определить добрых и верных».
Кадрова політика Петра І в Україні
Урядова програма щодо Україні передбачала також активну кадрову політику. Скажімо, київський генерал-губернатор пропонував звільнити зі старшинських урядів козаків, «которые били в измене, и произвесть на их место тех, которые хотя малую службу государю показали». Крім того, він вважав доречним, щоб «во всех порубежных городех были полковники, несогласные с гетманом, если будут несогласны, то дела их все будут нам открыты». Зокрема, він пропонував змістити з полкових урядів полтавського і корсунського полковників. На потребу кадрових змін у старшинському корпусі Гетьманату звертав увагу уряду фельдмаршал Б. П. Шереметьєв, який радив негайно звільнити відразу чотирьох полковників — стародубського, лубенського, ніжинського та прилуцького. А стольник Ф. Протасьєв пропонував власні кадрові зміни в Полтавському, Гадяцькому та Ніжинському полках. Але в умовах загострення взаємин із Туреччиною такі втручання у внутрішні справи Гетьманату видавалися російському урядові «непристойными и небезопасными». До того ж, як зазначав граф Г. Головкін, «не знаєм заочно, кого на их место определить добрых и верных».
Примирення з Туреччиною, яке нейтралізувало загрозу російським інтересам із південного та південно-західного напрямів, дало змогу царській адміністрації бути радикальнішими у взаєминах із Україною. Насамперед було узаконено втручання російських представників у кадрову політику Гетьманату. Царський уряд від 22 січня 1715 р. встановив такий порядок заміщення старшинських вакансій, який дозволяв російському резидентові контролювати цей процес. Насамперед гетьман мав змістити з урядів старшин, «которые были в какой измене». При заміщенні вакансій полковники, полкова старшина та сотники могли вибрати лише 2—3 претендентів на уряд («людей заслуженных и неподозрительных в верности»), і вже з них гетьман проводив призначення, «усматривая, кто з них к тому уряду годнее быть может, и которые всегда были к нам, великому государю, во всякой верности». Обов'язковим атрибутом елекції було приведення новообраної старшини до присяги цареві, що мало проходити за участі резидента Протасьєва.
Але навіть такий, вкрай поблажливий до інтересів Москви указ часто-густо порушували представники... саме владних структур Російської держави. Нехтуючи нормами нею ж установленого закону, російська влада призначала на старшинські посади в Україну своїх довірених осіб прямими указами та вказівками Кабінету Петра І та Сенату. Нерідко гетьман дізнавався про нове призначення на старшинську посаду вже після публікації відповідного указу в Москві та Петербурзі. Саме таким чином урядом було призначено генерального суддю І. Чарниша, на полковництво — М. Милорадовича, на сотництво — Ф. Требинського, Г. Милорадовича та багатьох інших. 1719 р. вперше на полковий уряд Гетьманату призначили російського офіцера — сина царського вельможі й зятя українського гетьмана Петра Толстого.
Чи не найбільш трагікомічно у цьому зв'язку виглядав випадок з призначенням навесні 1715 р. за прямим указом Петра І сотником Новгород-Сіверської сотні Ніжинського полку Федора Лісовського. Перед тим, 1709 р., Лісовського — також з ініціативи царя — було поставлено протопопом у Гадячі. За кілька років протопопства він встиг натворити стільки проступків і злочинів («богомолец наш не токмо по смертних, певних убійствах, самовольных окалеченіях людських и безсовестных окривавленіях, при всечастних погибельних перехвалках, неправилного свого не поправует поступку, леч ясно, явно, без стида и страха божія, злодейством бавячися»), що тамтешній полковник Іван Чарниш «по требованию всей гадяцкой громади» просив такого «бодрого до коней и волов чужих, богомолца» прибрати з міста, оскільки сил уже немає більше зносити його безчинства. Зважаючи, що під час проведеного розслідування з'ясувалось, що духовна особа в числі інших своїх проступків і злочинів має гріх «двоєженства», Петро І був вимушений піти назустріч вимогам церковного життя та дозволити забрати у свого протеже протопопство, винагородивши його натомість «хлібним місцем» сотника в заможному Новгород-Сіверському. Чим неабияк принизив гетьмана Скоропадського, добре знайомого з попередніми «геройствами» горе-протопопа.
«Не Мазепа проклятий Іуда, а нинішній гетьман проклятий Іуда, що не стоїть за Украйну і москалі її розоряють»
Історія зберегла декілька промовистих згадок про таке сприйняття суспільством гетьманування Івана Скоропадського. Зокрема, улітку 1715 р. російська влада неабияк сполошилась через справу Федора Стичинського. Її суть полягала в тому, що 27 червня 1715 р. під час урочистого молебна в сотенному місті Чернігівського полку Сосниці з нагоди річниці Полтавської битви челядник чернігівського полковника Стичинський, відмовляючись йти до церкви, говорив такі «крамольні» слова: «Чого ви святкували, за що Богові дякували?» Коли ж місцеві жителі наївно повторили завчену фразу: «За те, що цар побив шведа і проклятого Іуду Мазепу», Стичинський в серцях вигукнув: «Не Мазепа проклятий Іуда, а нинішній гетьман проклятий Іуда, що не стоїть за Украйну і москалі її розоряють. А як буде наш полковник (Павло Полуботок. — Авт.) гетьманом, не так постоїть він за Україну, і москалі її не будуть розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковнику бути гетьманом, і нам, слугам його, віддають поваг більше гетьманських».
За ці слова челядника побили батогами й вислали до Сибіру. Утім у Москві, проводячи слідство у цій справі, засумнівались — чи своїм розумом Стичинський до цього додумався? Чи, можливо, і справді в оточенні Полуботка ведуться розмови, що балансують на межі зради цареві? Отож за результатами слідства й Полуботку вказали стримувати своїх слуг від подібного роду висловлювань, оскільки це кидає тінь на його власну репутацію.
«Слинного сала по розсмотренію».
Чому царю не смакувало українське?
Сьогодні, звичайно ж, досить складно встановити кулінарну істину: подобався чи не подобався Петру І смак українських продуктів, зокрема сала, і чи допускав він його появу за свій обідній стіл. А ось ставлення зодчого Російської імперії до українського сала в сенсі політичному реконструювати зовсім не складно, оскільки архіви зберігають досить цікаві документи, які проливають світло на цю «делікатесову» сторінку українсько-російських взаємин.
Як відомо, на початку XVIII ст. Україна-Гетьманщина все ще залишалася автономним тілом в межах Російської держави, зберігаючи самобутність політичного устрою як у плані розвитку законодавчого поля, так і моделі розвитку соціально-економічних відносин та функціонування політико-адміністративної системи. Досить самобутнім шляхом розвивалася в цей час й українська торгівля. Второвані за часів зверхності польських королів торговельні шляхи до Вроцлава, Гданська, Кролевця Прусського по завершенні лихоліть Руїни знову стали основними напрямами розвитку українського експорту та імпорту. Щоправда, ще наприкінці XVII ст. Петро І чинить спробу їхньої кардинальної переорієнтації. Після здобуття в османів (як виявилось — на певний час) Азова, він видає указ, де в категоричній формі наказує українським купцям йти з товарами до щойно відвойованого міста, а в інші міста не заходити. Проте завдати реальної шкоди українським експортерам цей указ не встиг, оскільки дуже швидко російський монарх втратив інтерес до південного напряму, звернув свій погляд на Захід, а Азов турки повернули собі.
На західному напряму успіху довелося чекати досить довго. Натомість дуже швидко під тягарем непомірних військових витрат приходить у занепад господарство країни. Аби максимально мобілізувати ресурси на потреби військового відомства, монарх розпочинає своєрідну «заповідну» війну з власним купецтвом, впровадивши цілий реєстр так званих заповідних товарів, торгівля якими стає винятковою державною монополією. (Отож, «війна з помідорами» російського керівництва на початку XXI ст. має свою сумну передісторію.)
Після провалу антимосковського виступу гетьмана Івана Мазепи 1708 р. уряд Петра І бере в українських справах ще більш рішучий курс, спрямований на те, аби, згідно виразу одного зі сподвижників царя графа П. Толстого, «Малую Россию к рукам прибрати». Спочатку провадяться певні політичні нововведення, а з початком 1714 р. черга доходить і до економічних перетворень. З цього часу Гетьманщина стає ареною навколоторгівельних баталій, у ході яких і з'являється. «сальна» проблема.
Як видно з указу Петра І Сенатові від 30 січня 1714 р., російська влада з певним побоюванням ставилася до перспективи брутального втручання у справи українського купецтва — вельми свіжими були ще спогади про виступ гетьмана Івана Мазепи 1708 р. Значно менше сумнівів на цей рахунок мав цар Петро І, котрий вказував сенаторам на даремність їхніх «побоювань заборонити для тамтешнього вільного народу» вивозити деякі товари на звичні для них західні ринки. Вельми цікавою була й аргументація «прорубувача вікна в Європу» щодо правомірності такого кроку. Зокрема, він посилався на створений ним же кількома роками раніше прецедент: «...ибо когда Рига была за Шведами, тогда из черкасских городов, а именно из Стародуба и из других знатных городов как пеньку, так и прочіе товары в Ригу возить било заказано, а велено возить к городу Архангельску, того для и ныне заказать мочно...» До розряду таких «заповідних товарів» Петро І відніс насамперед воловий юхт і пеньку, а крім того, також й українське сало чи, точніше, лій, які «кроме пристаней наших, не возити (как о том можете выраземеть из указу к гетману) и никуда не отпускати».
