З часом міжнародні скандали, спричинені нелегальними операціями КДБ і ЦРУ, як вдалими, так і проваленими, змусили спецслужби призупинити практику політичних убивств. Російська влада заявила, що Радянський Союз припинив це після справи Сташинського. Розслідування діяльності ЦРУ в сенатській комісії Френка Черча змусило президента Картера 1978 року зупинити ліквідаційну програму. Після завершення холодної війни в міжнародних відносинах почалася нова гуманніша епоха. Американський політолог Френсис Фукуяма заявив навіть про «кінець історії», тобто остаточну перемогу ліберальних ідей в усьому світі. По завершенні доби холодної війни лібералізм справді прийшов у Східну Європу, повалено режим апартеїду у Південній Африці, ненадовго запанувало перемир’я між ізраїльтянами й палестинцями. Але водночас болісний удар дістала Росія. На карті виникли нові національні країни, і їм довелося давати раду непростим стосункам з колишніми господарями й сусідами, поновилося багато заморожених міжетнічних і міжнародних конфліктів. Радикальний іслам, кинувши ідеологічний виклик лібералізму, заступив місце комунізму на міжнародній арені[436].
З початком нового тисячоліття старі вороги по холодній війні знову дістали давні шпигунські інструкції, сподіваючись змінити світ під себе. Росіяни хотіли зберегти те, що лишилося від червоної імперії, і оточити себе дружніми (читай — підлеглими) державами. У лютому 2004 року катарська влада заарештувала трьох російських громадян за підозрою у вбивстві президента невизнаної Чечні Зелімхана Яндарбієва, якого підірвали у столиці Катару. Один підозрюваний мав дипломатичний імунітет, але двом іншим дали пожиттєве ув’язнення за участь в організації злочину. Наступного року їх видали Росії заради покращення російсько-катарських відносин. Російська влада так і не визнала, що агенти мали ліквідувати Яндарбієва. Речник російської розвідки заявив, що після скандалу зі Сташинським Москва не практикувала політичних убивств. Мало хто йому повірив. Судячи з усього, Яндарбієва, другого президента бунтівливої Чечні, убили за наказом російського керівництва. За вісім років до того Джохара Дудаєва убили в Чечні ракетою, прицільно запущеною з російського літака[437].
Восени 2004 року інформагентства повідомили про загадкове отруєння кандидата в президенти України Віктора Ющенка. В його організмі було виявлено сліди діоксину. Підозри падали на Росію, адже хімічні лабораторії існують при спецслужбах лічених країн, і ніхто інший не мав резонів отруювати Ющенка. У листопаді 2006-го ще один опонент Кремля, колишній офіцер КДБ Олександр Литвиненко помер у Лондоні від отруєння екзотичною речовиною — радіоактивним полонієм. Вдруге Москву запідозрили у використанні радіації. Першій жертві, Ніколаю Хохлову, 1957 року вдалося вижити. Йому підсипали отруту в каву, Литвиненку — у чай. Британська влада вимагала екстрадиції колишнього чекіста, підозрюваного в отруєнні, але Москва відмовила[438].
Старі методи холодної війни підхопила не тільки російська розвідка. Судячи з усього, ЦРУ випереджала конкурентів. Росіяни прибирали своїх, американці — чужих. Найвідоміший приклад ліквідації ворога за санкцією керівництва держави — вбивство Усами бін Ладена і його родини, здійснене морськими котиками США за керівництва ЦРУ у травні 2011 року. Президент Обама і члени уряду стежили з Білого дому за операцією «взяти живим або мертвим» (наголос на останньому слові) у прямому ефірі. Операцію санкціонував президент особисто. Убивство бін Ладена — епізод масштабної кампанії проти лідерів, оперативників і рядових членів «Аль Каїди», яка почалася 2004-го і сягнула апогею 2010-го.
Нові технології у вигляді безпілотних літальних апаратів-дронів «Предейтор» («Хижак») дали ЦРУ велику перевагу над противником. Дрони стали звичайною зброєю в антитерористичних операціях, але їх дуже часто використовували і проти повстанців у колоніальних війнах. Безпілотники кардинально змінили тактику й методи воєнної боротьби. Вони діють на відстані, прямо не контактують із жертвою і зумовлюють «побічні втрати». Вочевидь, вперше в історії нова технологія уможливила вбивство американських громадян за кордоном без суду й вироку. Використання дронів спричинило гострі дебати в багатьох країнах НАТО, Організація Об’єднаних Націй почала розслідувати використання американцями безпілотників, фахівці з безпеки і міжнародних стосунків дискутували про нові військові технології, дехто доводив, що дрони — з морального боку найадекватніший інструмент боротьби з ворогом[439].
Світ від часів холодної війни суттєво змінився. Але логіка політичних убивств як легітимного інструмента державної політики лишилася. «Після війни наші методи і методи нашого противника стали по суті однаковими, — каже персонаж «Шпигуна, який прийшов з холоду». — Я маю на увазі, що не можна бути м’якшим за противника тільки тому, що твій уряд переслідує шляхетні цілі». Шляхетні цілі й далі були головним виправданням політичних убивств. Холодна війна закінчилася, але останнім часом виникло нове напруження у відносинах між Сходом і Заходом, постали нові виклики усталеному світовому порядку. Тож не дивно, що колишні суперники повертаються до старих методів.
Україна сьогодні стає одним з ключових полів битви у новій холодній війні, де Росія випробовує свою нову зброю, нові стратегії гібридної війни та нові методи терору. Знання про минуле раптом стало як ніколи актуальним. Так що історія Сташинського — це не просто епізод давньої історії, а й погляд у сьогоднішній день та застереження на майбутнє.
Подяки
Я зацікавився історією Богдана Сташинського, прочитавши уривки з його свідчень, вперше опублікованих в Україні 1993 року, через три десятиліття після суду. Це був передрук з ґрунтовного видання матеріалів процесу, які вийшли в Мюнхені по гарячих слідах, але в Україні вони тривалий час були недоступні. Свідчення Сташинського вразили мене відвертістю, адже у цього чоловіка були всі резони не говорити правду. Вони показували кухню радянських спецслужб і стосунки Сташинського із системою, яка змусила його стати зрадником.
Утім, багато питань цієї справи лишалися без відповідей. Іноді свідчення Сташинського здавалися своєкорисними і «розрахованими», іноді — малоймовірними. Невже один агент КДБ самотужки здійснив аж два вбивства? Що трапилося зі Сташинським після суду? Чому за два вбивства йому дали тільки вісім років, ще й випустили на два роки раніше? Якщо він таки пішов на угоду зі слідством, то наскільки можна вірити його свідченням?
Ідея перевірити історію Сташинського іншими джерелами виникла у мене під час поїздки до Мюнхена. За прикладом Олександра Мотиля, який виношував задум написати роман, де Сташинський мав бути одним з «героїв», я теж пройшов маршрутом убивці: склав на основі його свідчень карту-схему і пройшов з нею містом. Мій експеримент підтвердив, що Сташинський говорив правду.
Ще більше порівняльної інформації я отримав, коли дізнався про існування розсекречених архівних матеріалів ЦРУ про політичну діяльність української еміграції і вбивство Степана Бандери. Ці документи теж допомогли перевірити й доповнити зізнання Сташинського. Нові матеріали з’являлися і з радянського боку. Знов-таки, здавалося, що він говорив правду, але не всю. Заповнити прогалини було вже моєю роботою.
Досліджувати історію спецслужб дуже важко. Не тільки тому, що багато речей лишаються таємницею, а й тому, що дуже часто факти свідомо спотворені або сфабриковані, щоб увести стороннього спостерігача в оману. Так само було і з історією Сташинського. Щоб зібрати потрібні матеріали і не загубитися у шпигунських лабіринтах холодної війни, мені знадобилася допомога інших людей, і я з приємністю складаю їм подяку.
Особливо дякую моїм друзям і колегам Франку Сисину і Зенону Когуту. Франк запросив мене на дві конференції, що їх він організував у Мюнхені, а Зенон склав мені компанію дорогою від Карлсплятц, де загинув Лев Ребет, до Цепелінштрасе, де працював Бандера, і Крайтмайрштрасе, де його вбили. Професор Когут також познайомив мене з Андрієм Ребетом, сином Лева Ребета, — можливо, зараз це єдиний живий учасник процесу над Сташинським у жовтні 1962 року. Я вдячний Андрієві Ребету за інтерв’ю, яке ми провели з ним у Мюнхені, і його дружині Іванні Ребет за допомогу, надану в бібліотеці Українського вільного університету в Мюнхені. Колишній канцлер університету д-р Микола Шафовал поділився зі мною корисною інформацією про архівні матеріали Штазі у справі Сташинського і розповів про життя соратників Бандери після його загибелі.
Д-р Роман Процик з Фонду катедр українознавства люб’язно передав мої питання про повоєнний Мюнхен своїй матері, яка добре пам’ятала життя української громади міста у 1940-х — на початку 1950-х років. Він також допоміг мені організувати інтерв’ю з д-ром Анатолем Камінським, близьким другом родини Ребетів в ті часи.
Я вдячний також Андрієві Портнову, який познайомив мене з Марією Пжеборовською, своєю студенткою у Берлінському вільному університеті. Про кращу помічницю годі й мріяти: Марія не раз їздила у Дальгов, берлінське передмістя, де жила Інґе Поль і звідки Сташинські втекли на Захід у серпні 1961 року, і робила все можливе, щоб розшукати сусідів і родичів Інґе, але, на жаль, нікого не лишилося. Однак у кладовищенському архіві Марії вдалося знайти запис про поховання Петера Поль і біографічну довідку про матір хлопчика.
Мій гарвардський колега Емануель Акіямпонг допоміг роздобути ксерокопії рідкісних газет Південно-Африканської Республіки, куди Богдан Сташинський виїхав після звільнення із західнонімецької в’язниці. Я вдячний генералові Майку Гелденгейзу, колишньому керівнику південно-африканської поліції, за телефонне інтерв’ю і його дружині Анатьє Гелденгейз за організаційну допомогу. Я попросив генерала прочитати окремі матеріали й відповісти на запитання, а його біограф Генлі ван Страатен люб’язно погодився все це передати.
Я також вдячний Томасу Снігону з Лундського університету за те, що він поділився зі мною матеріалами своїх інтерв’ю з колишнім головою КДБ Владіміром Семичастним, і Сергієві Єкельчику з Університету Вікторії в Канаді за те, що він допоміг зорієнтуватися в найновішій літературі про Степана Бандеру. У Києві Андрій Когут і Марія Панова допомагали мені з багатющими матеріалами Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Доктор Марцін Маєвський з польського Інституту національної пам’яті також допомагав з матеріалами про Сташинського. У Сполучених Штатах Ольга Алексич допомагала мені з архівом Миколи Лебедя в Українському науковому інституті Гарвардського університету, а Лев Чабан і Любов Волинець — з архівом Ярослава Падоха в Українському музеї і бібліотеці міста Стемфорд у Коннектикуті. Професор Лі Маквайт допомогла отримати доступ до матеріалів з фонду Джеймса Істленда у Міссісіпському університеті. Я вдячний також Олегові Романишину з газети «Гомін України» і Романові Сенькусю з Канадського інституту українських студій за допомогу з газетними матеріалами про вбивство Степана Бандери.
