— Ми ніколи від нього не відмовимося.
В офісі президента його помічники дивилися відео з вибухами та щасливо поплескували одне одного по спині. Приблизно за тиждень по тому запалала російська військова база у Бєлгороді. Потім у штаб-квартиру Чорноморського флоту в окупованому Криму влучив дрон, запустивши в небо черговий стовп диму. У Києві після кожної атаки на зміну піднесенню приходив напад страху. Відповідь Росії уявлялася неминучою.
Двадцятого серпня, за чотири дні до святкування Дня Незалежності України, імперський двір Путіна вразив вибух замінованого автомобіля; уперше з початку вторгнення до них підібралися настільки близько. Жертвою стала Дар’я Дугіна — ультраправа активістка та завзята прихильниця війни, часта гостя пропагандистських телеканалів Кремля. Батька жертви — ідеолога неоімперіалізму Олександра Дугіна — вважали розробником концепції, яка обґрунтовує спроби Росії завоювати Україну. Він закликав російську армію трощити Україну всіма силами.
— Убивати, убивати й убивати! — кричав він 2014 року в одному з відеозвернень до послідовників.
Бомба, що вбила його доньку, змінила настрій московських еліт, принаймні на деякий час. Війна в Україні раптом наблизилася до їхнього дому. В момент вибуху Дугін мав перебувати в тому ж авто — повертатися із зустрічі російських націоналістів, яку відвідував разом із донькою. Проте вона їхала в місто сама — і загинула від вибуху миттєво. На кадрах, показаних російським державним телебаченням, Дугін, схопившись за голову, ходить біля уламків, у цей час прибувають пожежники — гасити полум’я, в якому горить тіло його дочки. «Наші серця жадають не просто помсти чи відплати, — написав Дугін за кілька днів. — Нам потрібна лише перемога. На її вівтар поклала своє юне життя моя дочка».
Кремль зробив із молодої пропагандистки мученицю, Путін нагородив посмертно орденом «За мужність». Російські спецслужби заявили, що її вбили за наказом із Києва, а пізніше джерела в розвідувальних службах США підтвердили газеті New York Times, що це правда[303]. Однак Зеленський та його уряд заперечували будь-яку причетність. Розуміли, що Росія може використати цей інцидент для виправдання своїх наступних атак.
— Маємо бути свідомі того, що цього тижня Росія може постаратися зробити щось особливо гидке, щось особливо жорстоке, — попередив Зеленський після вибуху. — Такий у нас ворог[304].
Зауважив, що ракетні удари по цивільних українцях не припиняються від початку вторгнення. Дійсно, лише минулого тижня в Харкові ракета влучила в гуртожиток, де жили літні люди. Семеро загинули, шістнадцятеро — серед них дитина — отримали поранення. Однак навіть за жахливими мірками цих бомбардувань загроза російської атаки на День Незалежності викликала в багатьох союзників Зеленського тривогу.
Двадцять другого серпня, за два дні до свята, Держдепартамент США, посилаючись на високий ризик російських атак по цивільних цілях, закликав американців евакуюватися з України в будь-який доступний спосіб. Президентська охорона на Банковій тимчасово заборонила доступ до Офісу не надто важливим відвідувачам, зокрема й мені.
— Зараз не хочуть бачити у будівлі нікого стороннього, — пояснив мені один із працівників і попросив перенести нашу зустріч, заплановану на той день, в кафе поруч.
Сказав, що від розвідки США найшло попередження, і що з «імовірністю у дев’яносто відсотків» наступного дня станеться ракетна атака на Київ. Головною ціллю, як передбачають, буде Офіс Президента.
— Коли американці надсилають попередження, ми їх більше не ігноруємо, — додав мій співрозмовник. — Вивчили урок.
Проте Зеленський відкинув обережність. У той час, коли його охорона наполегливо переконувала працівників Банкової покинути будівлю, він заповнив свій розклад публічними заходами. Речниця президента запросила мене на пресконференцію просто неба, на площі перед Верховною Радою — у кварталі від президентської резиденції та цілком у радіусі ураження потенційного ракетного удару. Очікування під сонцем на прибуття президента скрашувала тільки наявність окопу, який ще на початку вторгнення вирили солдати на моріжку біля парламенту. Окоп був півтора-два метри глибиною, захищений мішками з піском і достатньо довгий: якщо почнуть падати бомби, має вмістити всіх репортерів та президентських помічників. Чи буде це потрібно? Чи потрібна ця пресконференція?
Схоже, час і місце були обрані для того, щоб показати — Зеленський не боїться. Однак чи потрібно й досі це доводити? Ніхто не зміг би звинуватити президента в тому, що він ховається або тремтить перед російською загрозою. Він усьому світові продемонстрував свою здатність витримувати небезпеку. Потреба Зеленського видаватися безстрашним тепер нагадувала самоціль. Навіщо б ще виходити сюди в день, коли ризик настільки очевидний, а застереження розвідки настільки конкретні? На кону було не тільки його життя. До пресконференції під сонцем до Зеленського приєднався президент Польщі Анджей Дуда. Зібралося з десяток журналістів і щонайменше стільки ж солдатів, а також люди з оточення президента. Один репортер підвів руку й запитав про загрозу ракетного удару по місцю, де ми стояли.
— Думаю, смерті боїться кожен, — незворушно відповів Зеленський. — Ніхто не хоче помирати. Але ніхто не боїться Росії, і це найважливіший сигнал.
РОЗДІЛ 21. КОНТРУДАР
На початку вересня, після кількох місяців дебатів, підготовки та планування український контрнаступ розпочався — не на півдні, як наполягав генерал Залужний, а на північному сході, на Харківщині. Президент свого добився. Ще зовсім недавно він дозволяв керувати на полі бою військовим, нині ж був достатньо впевнений у власних здібностях як верховного головнокомандувача і втручався в критичні питання військової стратегії. Зеленський, зрештою, вирішив скасувати рішення очільника Збройних сил і наказав братися до операції. Довірив вести наступ на північному сході другому за рангом офіцеру України, генерал-полковнику Олександру Сирському[305].
Сирський — стрункий стоїчний чоловік із високим чолом, дуже зібраний, через що видавався завжди напоготові, — у березні зіграв важливу роль в обороні Києва. До вторгнення президент розглядав Сирського як кандидата очолити Збройні сили України, але обрав молодшого та харизматичнішого Залужного. Тепер, у віці п’ятдесяти семи років, Сирський отримав шанс командувати найбільшим контрнаступом війни — і не розчарував. Шостого вересня сухопутні війська під його командуванням прорвали російські лінії оборони навколо Харкова і за лічені дні повернули контроль над сотнями містечок і сіл. У деяких, за розповідями місцевих жителів, російські солдати кидали зброю, переодягалися в цивільний одяг і намагалися втекти на викрадених автівках або велосипедах. Цей розгром пробив ще одну величезну діру в іміджі Росії як потужної військової держави. Міністерство оборони в Москві було змушене оголосити «організоване перекидання військ»[306] з-під Харкова — риторичний фіговий листок, що ледь прикривав сором їхнього відступу.
Не минуло й тижня з початку Харківського наступу, Сирський із військом ще відтісняв росіян на схід і намагався оточити залишки їхнього угруповання, — а президент Зеленський уже відвідав звільнений Ізюм, який був важливою логістичною базою ворога. Охорона президента організовувала найнебезпечніші частини поїздки в умовах повної секретності. Вдалині лунали вибухи, а Зеленський на центральній площі Ізюма закликав вшанувати полеглих у контрнаступі воїнів хвилиною мовчання. Протягом всієї церемонії та більшу частину візиту поруч із президентом залишався генерал Сирський, і військовими лавами поповзли чутки, що незабаром його підвищать до головної військової посади в країні.
Генерала Залужного не було на жодному кадрі телемарафону зі звільнених міст Харківщини. Він повернувся до свого командного центру і координував наступ на південному фронті, який просувався до болю повільно і з величезними втратами. Деякі помічники та союзники Залужного ще довго нарікали, що північно-східний наступ під проводом генерала Сирського, попри беззаперечну територіальну й моральну цінність, був передчасним. Дехто доводив, що той наступ відтягує забагато сил від одночасного просування на південному фронті, відсуваючи важливішу нагороду — Крим — ще далі. Однак на Банковій ніхто не сумнівався, що президент мав слушність, наказуючи ударити в напрямку Харкова, а Залужний помилявся, цьому опираючись.
Повернувшись до Києва в середині вересня, Зеленський із командою почали використовувати свої успіхи на полі бою, щоб іще наполегливіше просити про військову допомогу.
— Зараз це дуже важливо — темп, — сказав президент в одному з тодішніх вечірніх звернень. — Темп надання допомоги Україні має відповідати темпу нашого руху[307].
Міністру оборони Олексію Резнікову тепер стало легше забезпечувати передову зброю із Заходу. Через два дні від початку Харківського наступу Білий дім поінформував Конгрес про намір виділити додатково 2,2 мільярди доларів на «довгострокові інвестиції» в оборону проти Росії[308]. Відтак загальна сума військової допомоги США Україні від адміністрації Байдена сягнула понад 15 мільярдів. Протягом наступних шести місяців ця сума зросте вдвічі, позаяк союзники Зеленського побачать, що іноземна допомога не просто дозволяє Україні протриматися ще трохи й таким чином затягує війну. Ця допомога прискорювала наближення російської поразки, яка тепер видавалася найімовірнішим результатом війни.
— На психологічному рівні в нашу модель виживання закладено прагнення ставати на бік переможця, — сказав мені Резніков за кілька днів по тому, як Зеленський підняв прапор над Ізюмом. — Сьогодні ми демонструємо світові відповідь на головне запитання: чи можна перемогти росіян? Так, можна. І я б додав — треба!
Успіх контрнаступу приголомшив і обурив журналістів-коментаторів у Москві. Навіть віддані Кремлю пропагандисти почали вважати, що офіційна позиція російського державного телебачення — «спеціальна військова операція» Путіна йде за планом у напрямку перемоги Росії — не витримує критики.
— Останніми днями нам завдали дуже вразливого психологічного удару[309], — зізнався один із них на телевізійному токшоу під час українського наступу.
Президент Путін спочатку намагався ігнорувати катастрофу. Доки його війська кидали зброю та тікали, він святкував день народження Москви — відкривав 10 вересня велетенське оглядове колесо на ВДНГ. Невдовзі двигун колеса зламався, і кілька десятків пасажирів зависли в повітрі — ідеальний образ російської дисфункції.
Російські генерали та прихильники війни ще навіть до українського контрнаступу благали Путіна розпочати мобілізацію придатних до служби чоловіків. Військо, яке на момент вторгнення в Україну мало приблизно двісті тисяч солдатів, зазнало з лютого таких втрат, що нізащо не могло б утримувати окуповані Росією території — а надто просуватися далі. Кремль місяцями не визнавав необхідності мобілізації. На початку вторгнення Путін у телевізійному зверненні пообіцяв, що на війну в Україну не відправлять жодного призовника. Утім, 21 вересня, за два тижні після поразки російської оборони під Харковом, Путін порушив обіцянку та призвав триста тисяч військовозобов’язаних. Це стало першою мобілізацією в Росії із часів Другої світової війни. Промова Путіна того дня містила чергові погрози застосувати ядерну зброю. От тільки цього разу він відчув необхідність додати:
