Едція Спілберг-Флітман, яку разом з її шестирічним братом та їхньою матір’ю врятував німецький офіцер, згадувала, що «80 % [моєї сім’ї] вбили українці, які були нашими друзями», але насправді українці «були гірші за німців»[1335]. М. Шпігель залишив 1948 р. свої свідчення про те, що кількох членів його сім’ї вбили українські селяни й українські поліцейські. Він розповів про вбивство 120 євреїв, яке вчинили на фермі українські поліцейські: «Вважаю важливим констатувати, що це вбивство не було німецькою акцією, воно було скоєно українськими поліцейськими і бандитами». Коли українські поліцейські напали на останніх євреїв на фермі, німецький «майор» прийшов [туди] зі своїм помічником і вдарив одного [українського] поліцейського по голові своїм револьвером… і наказав їм негайно піти»[1336].
З наближенням радянських військ інтереси УПА та Німеччини почали збігатися, в результаті чого з весни 1944р. багато підрозділів УПА знову відновило свою співпрацю з німцями[1337]. На конференції у Львові, яка відбулася в жовтні 1943 р., керівництво ОУН ухвалило резолюцію, яку згодом передали в польське підпілля: на українській території польські війська, як і УПА, не повинні вступати у бойові сутички з німецькими військами[1338]. Один із вояків УПА під час допиту заявив, що бойові дії з німцями не мали для УПА ніякого сенсу[1339]. Німці іноді доручали членам УПА розстрілювати євреїв. Згідно зі звітом розвідки вермахту, «УПА успішно взялася до переслідування єврейських гангстерів і дотепер застрелила майже сотню людей»[1340]. У березні або квітні 1944 р. УПА повідомила німцям, що очистить Хелм (Холм) Рава-Руського району від «поляків, бандитів і євреїв»[1341]. Того ж 1944 р. Донцов наполягав, що «боротьба з євреями є в інтересах і традиціях українського народу»[1342].
Важко оцінити, скількох євреїв ОУН(б) і УПА дійсно вбили 1943р. — у першій половині 1944р. З огляду на прихований характер цих масових вбивств, ми ніколи не зможемо встановити точне число загиблих. Аналіз, проведений як у цьому дослідженні, так і в межах досліджень інших істориків, дає змогу припустити, що в 1943—1944 рр. на Волині та у Східній Галичині ОУН(б) і УПА вбили сотні або навіть тисячі євреїв, але фактичну кількість жертв визначити складно. Так, Ґжеґож Мотика, який глибоко вивчав проблему антипольського насильства УПА, але лише незначну частину свого дослідження приділив антиєврейським аспектам, вважає, що підрозділи УПА знищили 1—2 тис. євреїв[1343]. Шмуель Спектор, який вивчав події, пов’язані з Голокостом на Волині, писав, що «тисячі тих, кому вдалося вижити в умовах здійснення німецьких ліквідаційних заходів (Aktionen), були вбиті українськими націоналістичними партизанами». За його словами, на Волині Голокост пережили тільки З 500 євреїв (1,5 % від довоєнного єврейського населення). З 40 тис. євреїв, які втекли з гетто і ховалися в лісистій місцевості, селах або інших укриттях, вижили тільки 9 %[1344]. Єва і Владислав Семашки дійшли таких самих висновків, як і Спектор (однак, як і Мотика, левову частину своїх досліджень вони присвятили антипольському насильству УПА)[1345].
Ніхто не підраховував, скільком євреям Східної Галичини вдалося втекти з гетто, трудових таборів або дорогою до таборів смерті та згодом сховатися в лісі або інших укриттях. Територія Східної Галичини була менш лісистою, ніж Волині, що не сприяло облаштуванню укриттів. Однак у Східній Галичині євреїв було вдвічі більше, ніж на Волині, а отже, кількість жертв могла бути такою ж високою, як і на Волині, або навіть вищою. Всього 10 15 тис. євреїв Східної Галичини (2—3 % від довоєнного населення) пережили Голокост[1346]. Таким чином, число євреїв Волині та Східної Галичини, які ховалися в лісах та інших укриттях, але їм не вдалося вижити, можливо, становить 60—80 тис. осіб[1347]. Сучасний стан досліджень не дає можливості точно визначити, яку саме кількість євреїв убили ОУН і УПА, а яку місцеве населення, українська поліція чи німці, а також скільки з них померло від хвороб або голоду під час перебування в укриттях.
Не викликає сумніву, що українська поліція причетна до вбивства більшої кількості євреїв, ніж ОУН(б) і УПА разом узяті, оскільки її підрозділи допомагали німцям за всім периметром каральних дій (поміж яких масові розстріли, патрулювання гетто, вистежування євреїв у лісах та доправляння їх у табори смерті). Однак поліція, схоже, вбила усе-таки менше євреїв-утікачів, ніж ОУН(б) та УПА, бо саме лісиста і значна частина сільської місцевості були під контролем УПА. Варто зауважити, що до лав УПА потрапляли колишні українські поліцейські, які вже володіли навичками масового знищення людей, вчиненого за відносно короткий час[1348].
Істотну роль у Голокості на Волині і у Східній Галичині відіграло місцеве населення. Деякі українці рятували євреїв, тоді як багато інших були байдужими або активно допомагали німцям, українській поліції й УПА. Селяни знали, що євреї оголошені поза законом (vogelfrei) і що за грабіж або вбивство таких осіб їх ніхто не переслідуватиме. Навпаки, переховувати чи допомагати євреям було ризиковано, тому що сусіди могли повідомити про це в поліцію. Усунення євреїв з сіл і міст було довгостроковою метою навіть поміркованого українського національного руху, який домінував в українській політиці до утворення ОУН. Селяни, зазвичай, мало цікавились фашизованими і екстремістськими формами націоналізму ОУН і більше довіряли цим «поміркованим» рухам[1349]. Певну роль у масових убивствах також відігравала релігія, оскільки саме завдяки їй багато селян знаходили виправдання геноциду євреїв. Один селянин з Волині якось сказав своєму єврейському знайомому, що втік з гетто: «Гітлер підкорив майже весь світ і збирається вбити всіх євреїв, тому що вони розіп’яли нашого Ісуса. Ти думаєш, що можеш уникнути цієї долі? Ти не повинен тікати з гетто; принаймні ти б відпочивав в одній могилі зі своєю сім’єю. А тепер хто знає, де ти помреш. Моя тобі порада — повернутися в гетто»[1350].
У цей час, як і у випадках з «демократизацією» та етнічною чисткою поляків, ОУН(б) поспішно почала фальсифікувати своє недавнє минуле, пов’язане з масовим насильством проти євреїв. Наприкінці жовтня 1943р. УПА розпорядилася підготувати документи, які б свідчили про те, що 1941р. німці знищували євреїв без будь-якої допомоги з боку української поліції: «В. Списи, які стверджували б, що протижидівські погроми і ліквідації переводили самі німці, без співучасті і допомоги укр. поліції, а натомість перед розстрілами спонукували жидівський комітет, чи самих диліквентів [кого мали розстріляти] підписами стверджувати приявність української поліції і її співвиконність в акціях. Г. Матеріяли, що наявно стверджували б ініціювання і співучасть поляків в протижидівських погромах, а водночас їх вислужницько-агентурну роботу німцям в боротьбі проти українців»[1351].
У офіційних і пропагандистських документах ОУН(б) гарантувала євреям рівність і права меншин, але водночас євреїв експлуатували, переслідували та вбивали. Це дуже нагадувало їхнє ставлення до поляків[1352]. 1 листопада 1943 р. керівництво УПА оголосило «…що ми толеруємо всі національності — також жидів, які працюють на користь української держави. Вони будуть лічитися повноправними громадянами України. Про це говорить з лікарями-жидами і іншими фахівцями, які у нас затруднені»[1353].
Ставлення ОУН(б) і УПА до євреїв нагадувало їхнє ставлення до поляків, росіян та інших меншин, і воно досягло своєї кульмінації завдяки тому факту, що багато українських поліцейських, які були причетні до знищення волинських і галицьких євреїв 1942р., навесні 1943 р. переметнулися з поліції до УПА. Втім, не слід забувати, що до ОУН(б) і УПА належали різні люди, і було б недоречно зображати їх як моноліт, що складався тільки з расистських фанатиків і воєнних злочинців. Вивчаючи соціальний склад УПА, ми бачимо там людей обох статей, різних класів та з різною освітою, які приєдналися до її лав за різних умов і не завжди через переконання. Декотрі з них з часом скоригували або повністю змінили свої погляди, ставши щирими прихильниками націоналістичної, расистської та антисемітської програми руху. Наприклад, Олександр Повшук, український волинянин, який скептично ставився до українських націоналістів, був насильно зарахований до УПА влітку 1943 р. Спочатку він у своєму щоденнику критикував оунівців, засуджуючи їх за співпрацю з німцями, знищення поляків та ін. За рік він змінив свої погляди і зробив націоналізм та антисемітизм важливими складовими своїх переконань[1354].
Етнічне й політичне масове насильство УПА не можна пояснити тільки націоналістичною і расистською ідеологією ОУН(б). Цієї ідеології — як зведення правил, що схвалювали вбивство «ворогів української нації», — безумовно, було досить, щоб перетворити простих чоловіків і жінок на убивць. Питання в тому, як і чому ця ідеологія виникла, та у яких політичних і військових контекстах її положення були реалізовані на практиці. Чотири чинники, які здатні пояснити ці обставини, мають такий вигляд: по-перше, соціальне і політичне становище українців у міжвоєнний період або навіть раніше; по-друге, військова мета і стратегія УПА; по-третє, загальна атмосфера, яка склалася в умовах нацистської окупації та панування нацистської ідеології; і по-четверте, важливе значення мав той факт, що на цих територіях ніколи не було сильної адміністрації, у той час як лінія фронту постійно пересувалася.
По закінченні Першої світової українцям не вдалося створити державу. У міжвоєнний період їх піддавали дискримінації, тому українці мали вагомі підстави для того, щоб відчувати до польської влади відразу та вступати з нею у конфронтацію. Доля українців СРСР, які у тридцяті роки пережили голод і сталінські репресії, була ще гіршою. Ці події, безумовно, вплинули на мотиви і мету ОУН(б) та УПА. Керівництво ОУН(б) побоювалося, що під час Другої світової повториться ситуація, яка виникла після попередньої війни, і українці знову не зможуть створити свою державу. Польський уряд у вигнанні наполягав на включенні спірних територій до польської держави, тим самим підтверджуючи побоювання українських націоналістів. Окрім того, свою позицію не приховували й радянські лідери, які мали намір приєднати всі українські території до СРСР, арештовуючи та знищуючи на своєму шляху всіх політичних супротивників. Прагнучи мобілізувати селян на насильство, ОУН і УПА обіцяли їм, що буде створено українську державу і вони стануть власниками землі, яка раніше належала полякам. Ще одним важливим мотивом етнічного насильства була перспектива привласнення польських або єврейських будинків та їхнього майна. Було б неправильно стверджувати, що в 1943—1944 рр. тільки члени ОУН(б), повстанці УПА або селяни, мотивовані українським геноцидним націоналізмом, переслідували євреїв у лісах. Євреїв убивали й представники інших соціальних прошарків українського населення, серед яких були грабіжники і селяни, які перебували під впливом ненаціоналістичних мотивів (інколи — ідеологічних та економічних у змішаному вигляді)[1355]. Нарешті, ми повинні згадати, що у роки війни багато українців, наражаючи на небезпеку себе і членів своїх родин, надавали євреям і полякам справжню допомогу — рятували їх, переховували, забезпечували їжею, попереджали про небезпеку чи сприяли їм в інший спосіб (карта № ІЗ)[1356].
