На основі побудованого на такій «залізній» аргументації розпорядження царя, 6 квітня 1714 р. Сенат видав указ, яким законодавчо закріпив заборону на вивіз з України, крім названих лою, пеньки та юхту, також поташ, смольчуг, воску, конопляної олії, льняного сім'я, щетини, клею, ревеню, смоли, кав'яр. Київський генерал-губернатор князь Д. М. Голіцин в листі до гетьмана повідомляв про механізм реалізації нового закону: «...с общаго с Вашего Превосходительства согласія велено мне в пристойных местах учредить заставиы чтоб конечно никуды инуды, токмо в пристани его царского величества, стоящія на Балтическом море, помянутые товары возили». За порушення закону передбачалося суворе покарання аж до конфіскації всього майна купця на користь царської скарбниці.
У наступні роки список заборонених до вивозу товарів невпинно зростав. Паралельно з цим офіційний Петербург забороняв ввіз панчіх і «каразей», золотих і срібних ниток, шовкових тканин, німецької парчі, вовняних сукон, полотна, тютюну, гральних карт тощо. І якщо без увезених в Гетьманщину матерій та предметів розкоші українські купці якось ще уявляли собі своє життя, то уявити купецьку гарбу без жодного шматочка сала — не могли фізично. Тим паче що царська адміністрація, покликана впроваджувати закони про «заповідні товари» в життя, саме таким чином ставила питання: жодного шматка цього стратегічно важливого продукту не повинно було вислизнути за межі держави.
Як видно з історичних матеріалів початку XVIII ст., боротьба за збереження «сального духу» на возах українських купців проходила як у намаганнях нелегально обійти накладені царським урядом заборони, так і легально добитися їхньої відміни, принаймні в найбільш безглуздих заборонах (як-то заборону на провезення свинячого сала чи м'яса в невеликих кількостях на прохарчування в дорозі). Про масштаби нелегального вивозу «сального потенціалу держави» можна скласти уяву з численної кореспонденції з цього приводу від російського канцлера графа Г. Головкіна чи київського генерал-губернатора князя Д. Голіцина до українського гетьмана. Зокрема, уже в травні 1714 р. Г. Головкін у листі до І. Скоропадського з неприхованим роздратуванням констатував, що українські купці з багатьма забороненими до вивозу товарами все ж знаходять засоби, щоб вивести їх на західноєвропейські ринки, а тому, на його думку, варто було «в пристойних местах на границах поставить заставы».
Особисту відповідальність за дотримання в Україні закону про «заповідні товари» цар Петро І поклав на київського генерал-губернатора, отож той також вельми переймався цією проблемою, оскільки до нього доходила інформація, що «многіе товары увозят за границу», а це могло «быть взыскано на мне». Генерал-губернатор зі свого боку наполегливо радив гетьману «прислать персону добрую, кому ехать по Днепру и по Десне и по иным пристойным местам, и указы обьявлять с посланым моим обще, чтоб торговые люди с заповедными неуказными товари воровски мимо больших шляхов за границу никуда не отьезжали».
При реалізації законів про «заповідні товари» в Україні виникли додаткові проблеми, що не були характерними для російської практики, а випливали з недостатньої конкретизації зазначених указів, а також відмінностей, які існували між тогочасними українською та російськими мовами. Зокрема, з поданих 1718 р. гетьманом Скоропадським на ім'я царя пунктів про різні першочергові потреби українського населення серед іншого читаємо й таке: «Тут же предкладаю Вашому Величеству лихо українських купців, яке їм діється... коли хто з тих українського народу купців, їдучи за границю, візьме для свого прохарчування свинячого мняса, яке у нас називається салом, то через те, що лій по великоруськи теж називається салом і є заповідним товаром, се теж заставщики від тих людей через саму назву відбирають». Зважаючи на такі надужиття царської адміністрації, гетьман прохав, аби центральна влада законодавчо вирішила цю проблему і «купцям їдучи за границю... можна було брати і згадане сало».
Невідомо, як довго тяглася б і чим закінчилася б історія з салом українських свинок, але в цей час у розвиток конфлікту вельми вчасно для української сторони втрутилися інтереси великої політики. До 1714 р. торгівля з Україною давала значний зиск купцям, що мешкали у Вроцлаві, який тоді перебував під владою імператорів з дому австрійських Габсбургів. Штучні перепони, поставлені російським урядом на шляху українських купців на західні ринки, боляче вдарили по майнових інтересах вроцлавських торгових людей, які за таких умов звернулися за допомогою до цісарського уряду. Враховуючи ту обставину, що Петро І був кревно зацікавлений у налагодженні стосунків з Габсбургами, дипломатичні інтервенції австрійських урядовців не могли ігноруватися російською владою. Мабуть, саме на цій сприятливій для українських інтересів хвилі і з'являється сенатський указ, згідно з яким українським купцям дозволялося брати з собою по 100 єфимків «на всякой воз» (до того тверду австрійську валюту відбирали, а за маловартісні російські мідні гроші за кордоном не можна було нічого ні купити, ні оплатити будь-яку послугу), а також «свиного сала по розсмотренію». Гетьману Скоропадському з цього приводу було відправлено з колегії іноземних справ відповідну грамоту.
Ось так сприятливо для української сторони закінчилася ця історія, щоправда, поки що лише для «не товарного» сала. Невдовзі, 1723 р., під тиском з боку Відня російський уряд погодився на відміну заборони на вивезення з України і «товарного» сала, а також юхту, воску, щетини. Товари ж, що мали найбільшу питому вагу в українському експорті до 1714 р., а саме коноплі, льон і селітра, залишалися й надалі «товарами заповідними». Відміна заборони на їхній вивіз і стане головною турботою останнього козацького правителя України-Гетьманщини гетьмана-господарника Данили Апостола наприкінці 1720-х — початку 1730 рр.
Щоправда, навіть після повного скасування дії законів 1714— 1718 рр. історична пам'ять про них надовго збережеться в Україні. Так, навіть рівно через 50 літ по тому українська шляхта згадає про них у відомому «Прошеній малоросійского шляхетства і старшин, вмести з гетманом, о восстановленіи разных старинных прав Малороссіи», поданому на ім'я імператриці Катерини II 1864 р. Таким чином, навряд чи справу з салом українських свинок можна віднести до розряду курйозів історії розвитку українсько-російських стосунків, швидше, тенденцій, що знаходять своє підтвердження й понині.
«От Полуботка правленню надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой»
Після недопущення Петром І до гетьманської булави на виборах 1708 р. полковник Павло Полуботок упродовж наступних десяти з лишком років усю свою впертість, кипучу енергію й інтелект спрямовує на активну адміністраторську та господарську діяльність. Неабиякою підмогою в розвитку господарства Павла Леонтійовича стала й щедрість до нього російської влади. Аби хоч якось підсолодити гіркоту втрати шансів на отримання булави, ще будучи в Глухові 24 листопада 1708 р., Петро І надав Полуботку «за его к Нам, Великому Государю, верные й усерднорадетельние служби» цілий ряд сіл, які раніше належали племіннику гетьмана Мазепи полковнику Івану Обидовському. У грудні Полуботок одержав від царя «в вечное владение... местечко Любеч с перевозом на Днепре Любецким й Лоевским с озера, с приселками всеми», а також інші маєтності, що перед тим були власністю гетьмана Мазепи та генерального писаря Пилипа Орлика.
Не обмежуючись царськими пожалуваннями, полковник активно скуповував землі, не цураючись при цьому ані «изменничьих маєтностей», ані ґрунтів, що належали збіднілим козакам. Осаджував на них слободи, засновував гути, будував млини, поташні буди, гуральні й винокурні. Син свого часу, типовий представник старшинської верстви, що стрімко перетворювалась на нове українське панство, Полуботок, шукаючи матеріальної вигоди, подеколи не зупинявся й перед насильством по відношенню до рядового козацтва чи селян або ж службовим зловживанням. Загалом Полуботку в Україні належало близько 3200 селянських дворів, а його володіння розлягалися на терені насамперед Чернігівського, а також Лубенського, Гадяцького, Ніжинського, Сумського й Охтирського полків. Водночас Полуботок залюбки займався комерцією. Відомо, зокрема, що він контролював і навіть намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах усього Чернігівського полку, іноді здійснював масштабні торговельні операції за участі польських купців. Загалом же неабиякий підприємницький талант і наполегливість Полуботка у досягненні мети роблять його чи не найбагатшою людиною тогочасної України.
Коли на початку 1722 р. гетьман Скоропадський почав лагодитись до вояжу до старої Білокам'яної столиці Російської держави і нової затуманеної і поки що заболоченої столиці Російської імперії, власне, саме для святкування перемоги Петра І у війні зі Швецією та проголошення народження нової імперії, тимчасово управління Гетьманатом передав чернігівському полковнику.
Перебуваючи в Москві та Петербурзі, Скоропадський безуспішно намагається добитись позитивних резолюцій сенаторів і самого імператора на підготовлені ним клопотання «Про загально малоросійські потреби». Натомість наприкінці квітня 1722 р. Петро І «обнадіяв» старого гетьмана звісткою про наміри запровадити в гетьманській столиці, Глухові, російської владної інституції — Малоросійської колегії, котра на місці зможе заразом вирішити всі проблеми. Ясна річ, що запровадження Малоросійської колегії було не просто порушенням усіх попередніх українсько-російських угод (так званих гетьманських статей), які регулювали характер взаємин Гетьманату та російської влади ще з часів Богдана Хмельницького. Задумані Петром І нововведення фактично перекреслювали автономію краю загалом. Це добре розумів Скоропадський. Отож і намагається будь-що переконати імператора в недоречності задуманої реформи. Та дарма: Петро І залишається непохитним. Шістнадцятого травня він, голослівно покликаючись на деякі пункти так званих просительных статей Богдана Хмельницького від 17 лютого 1654 р., нібито піклуючись про своїх «малоросійських підданих», видає офіційний маніфест про заснування в Україні Малоросійської колегії. Гетьман, отримавши таке приниження, перебороти власні емоції не зумів і щойно по поверненні з Москви в Україну 3 липня 1722 р. його не стало.
Провівши гетьмана до Гамаліївського монастиря, де його тіло знайшло останній земний притулок, 4 липня генеральна старшина й полковники зібрались на раду і до проведення нових гетьманських виборів доручили управляти Україною в ранзі наказного гетьмана Павлу Полуботку. Наказний відразу ж заходився надзвичайно активно виконувати гетьманські повноваження. Насамперед Полуботок докладає немалих зусиль, аби в умовах міжгетьманства запобігти неминучим соціальним і політичним заворушенням. Для цього в полки розсилаються накази запобігати соціальним виступам, а передовсім старшинам і державцям уникати зловживань своїм становищем у стосунках з підлеглими й підданими. Розпорядження Полуботка набуло особливої ваги, оскільки імператор Петро І, запроваджуючи Малоросійську колегію, серед іншого своє рішення вмотивовував тими непорядками й зловживаннями, що мають місце в Гетьманаті.
