Натомість М. Драгоманов зауважував, що «громадська вартість» літератури базується не лише на етнографічному чи лінгвістичному ґрунті, а «на всій сумі історичних і культурних обставин, в котрих живуть народи». Оцінюючи реальну ситуацію в Україні, він був переконаний, що літературно-національний процес ще далекий від завершення. Зокрема, він неодноразово звертав увагу на те, що Шевченко «не думав непремінно виробляти осібну, самостоячу літературу й мову». У заперечені цього постулату він вбачав переоцінку опонентом літературного українського націоналізму Шевченка: «У Шевченка ще не було думки виробляти непремінно самостоячу українську літературу... Думка виробити зовсім самостоячу літературу українську пізніша від Шевченка і ще досі не опанувала всіма українолюбцями в Росії»[169]. Зрештою, він припускав, що українським діячам Наддніпрянщини не варто поспішати відмовлятися від російської («спільноруської») літератури як своєї (рідної). Інакше «українська публіка, якби зосталась без письменства російського, то була б сліпа і глуха»[170]. Перспективи літературного розвитку, на думку Драгоманова, лишалися ще не визначеним. Він бачив можливість кристалізації самостійної української літератури, але й припускав можливість, що «українці зостануться навіки з двома літературами, а не з однією».
Як бачимо, дискусії кінця XIX ст., попри їхній незавершений характер, мали важливе значення для конституювання української літератури як національної. Має слушність Т. Гундорова, яка вслід за І. Франком називає покоління українських діячів останньої чверті XIX ст. «Молодою Україною». Саме воно значною мірою взяло на себе завдання переосмислення самоідентифікації цілої спільноти і визначення його на користь «українства», у тому числі й через «обґрунтування одноцілої літературно-культурної традиції українського письменства»[171].
Нова естетична ситуація, яка склалася на межі XIX і XX ст., пов’язується з поширенням в літературі модернізму. Однак, як зауважують літературознавці, на відміну від європейського, ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але й культурно-історичним (мав потужний потенціал національно-культурного міфотворення), тобто таким, що окреслював нові шляхи самовизначення української спільноти, передовсім національні. Зрозуміло, що поява такої новації безпосередньо впливала й на визначення ідентифікаційної функції літератури.
Для українського літературного процесу знаковим явищем була позиція київського журналу «Українська хата» (1909—1914 рр.), передовсім провідних його авторів — М. Євшана, М. Сріблянського (М. Шаповала) та А. Товкачевського. Культурна платформа цього видання ґрунтувалася на послідовній політичній орієнтації. С. Павличко досить чітко визначила сутність останньої: «Політичну філософію журналу становив націоналізм. Модернізація і радикалізація політичної думки служила тлом і необхідною умовою модернізації естетичної думки й самого дискурсу»[172]. Характерною ознакою націоналізму «хатян» було домінування індивідуалізму, ширше соціальне бачення і відкритість до нових ідей, головним чином західних. М. Сріблянський окреслюючи ці нові підходи, писав: «...Українство жило й живе тепер з одного імпульсу — націоналізму, який і мусить охопити життя всієї нації, а не тільки окремої верстви — селянської... Наша література, будучи... подачкою селянській клясі, йшла шляхом мертвого націоналізму, бо він був тільки в уяві, а не складав суті в світогляді носителів нашого національного відродження»[173]. Тому не випадково, що такі новації викликали в українському середовищі досить показову дискусію, опонентами до висловлених ідей виступала насамперед газета «Рада» та основний на той час теоретик народницької орієнтації С. Єфремов.
Своєрідним підсумком розвитку української літератури була поява у передвоєнний час кількох синтетичних праць з історії красного письменства: Б. Лепкого «Начерк історії української літератури» (1901—1912 рр.), І. Франка «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910 р.), С. Єфремова «Історія українського письменства» (перше видання — 1911 р.).
Це свідчило про нову якість українського літературного процесу, основною домінантою якого було змагання за належне художнє представництво української національної спільноти, яка активно формувалася. У межах цього націотворення українське красне письменство й проходило шлях складної трансформації самовизначення — від маргінального провінційного різновиду «спільноруської» літератури до повноцінної національної літератури європейського рівня. У таких умовах естетична та суспільна позиція письменників, їхні твори впливали на ідентифікацію широкої читацької аудиторії Наддніпрянщини, стимулювали її до чіткішого національного самовизначення. Наступні події української революції 1917—1921 рр. були «завершальним акордом» у справі самоствердження української літератури як національної.
Відображення українського самоусвідомлення в інтелектуальній традиції (В. Масненко)
У цьому розділі ми розглянемо те, як національне усвідомлення, зокрема й власне українське, відображалося в місцевій інтелектуальній традиції. Під останньою маємо на увазі всі прояви мисленої творчості інтелектуалів, передусім у сфері історичної науки, фольклористики, мовознавства та красного письменства. З часом, на межі XIX — XX ст., усвідомлення окремішності українців стає невід’ємною складовою також політичної думки. Однак цей шлях виявися вкрай непростим і суперечливим, бо рух ним зустрічав велику кількість перепон найрізноманітнішого походження, починаючи від адміністративних і завершуючи суто світоглядними.
Отже, почнемо наш розгляд від середини століття. Про ситуацію фактичного зародкового стану українства цього часу свідчать спогади В. Антоновича. Після свого приїзду 1850 р. до Києва В. Антонович фактично виявив там майже повну відсутність української інтелектуальної традиції. Така ситуація стала наслідком репресивних дій владних імперських структур (ідеться про утиски, які спіткали українство після розгрому Кирило-Мефодіївського братства). Це стосувалося насамперед наукової історичної сфери. Знайти джерела та літературу з української історії було надзвичайно складно. Віднайдена з великими труднощами література обмежувалася лише рукописом «Історії Русів», літописами Грабянки, Самовидця й Величка, працями Бантиш-Каменського, Маркевича, Ригельмана[174]. Очевидною була політична причина гальмування та фактичного призупинення розвитку українських історичних студій. Розцінивши будь-яку українську діяльність як «підривну», російська влада цензурними, поліційно-заборонними заходами завдала нищівного удару по спробах наукового обґрунтування української самобутності. Має рацію Ф. Сисин, коли стверджує: «Цілком обнадійливі засновки української історіографії з XVIII — початку XIX ст. не розвинулись у науковий синтез української історії протягом другої половини минулого століття»[175]. Тому не дивним виглядає та ситуація, що синтетична праця Ф. Палацького «Історія Чехії» з’явилася на початку XIX ст., а її український відповідник «Історія України-Руси» М. Грушевського — лише на зламі XIX — XX ст.
Окрім розірваності, найболючішою проблемою у розвитку української національної свідомості, яку допомагала вирішувати новопостала історична думка, була її регіональна варіантність. Надто існування галицької та наддніпрянської моделі.
Проблема поновлення або, швидше, віднайдення зв’язків між східними і західними українцями ускладнювалася тим, що, формуючи власну національну спільноту (або навіть спільноти), вони змушені були мати справу з різними супротивниками: східні українці — з росіянами, галичани — з поляками. Ці конфронтаційні вектори мали цілком протилежне спрямування. Якщо у своєму локальному просторі вони відігравали позитивну національно розмежувальну роль, то сконсолідувати обидві частини українства в ширшому вимірі не були спроможні. Навіть більше того — могли шкодити, гальмуючи загальноукраїнську консолідацію. Яскравий приклад — явище москвофільства галичан як наслідок їхньої антипольської зацикленості. Виявилося, що «галичани так не любили поляків, що чимало з них готові не помічати, а деякі — навіть схвалювати те, що робив з українцями російський уряд у Російській імперії» (за Р. Шпорлюком). Аналіз такої ситуації спонукає до сумнівів про спроможність конфронтаційної концепції адекватно розглядати розвиток національної свідомості. Тому потрібно було, щоб «дві України» віднайшли одна одну. Цілком має рацію той же Р. Шпорлюк, коли зауважує: «Мав минути певний час, доки „російські“ українці стали б думати про „австрійських“ українців, як про частину своєї нації і доки останні сприйняли „російських“ українців як представників однієї з ними нації»[176].
Тому свідома власної українськості інтелігенція вважала ключовим питанням внутрішньоукраїнську єдність через австрійсько-російський кордон. Не подолавши цього бар’єру, українці не змогли б стати єдиною модерною нацією. На цю кардинальну проблему звертали увагу кращі українські інтелектуали. Зокрема, М. Грушевський у статті «Україна і Галичина» (1906 р.), де він проаналізував причини відмінної національної орієнтації цих частин українського етнічного організму, принагідно застерігав, що таке розділення при подальшому розвитку загрожує повною національною смертю. Р. Шпорлюк писав: «То було попередження: історик доводив співвітчизникам, що ті, як не уважатимуть, цілком можуть перетворитися на дві нації — дарма що дві нації на одній етнічній основі, — так само, як стали двома націями на одній етнічній основі серби і хорвати».
* * *
В умовах націотворення, у тому числі й у специфічних українських, коли стояла потреба об’єднати регіональні варіанти національної свідомості, надзвичайно зростає значення такого чинника, як актуалізована історична пам’ять. Так, чеський дослідник М. Грох дійшов висновку, що успішніше до організаційної стадії переходять ті народи, які утримали певну традицію політичної індивідуальності, яка знаходить своє вираження не так в історичній реальності, як в історичній пам’яті. У цьому сенсі українці мали непоганий потенціал. Міф козацької України, вироблений нащадками козацької старшини, зберігав свою притягальну силу аж до початку XX ст. Надто привабливим він був для населення колишньої лівобережної Гетьманщини, але поширювався і на Правобережжя України, і навіть на Галичину. Зрештою, цей міф певного мірою допомагав утримувати солідарність українців різних земель до часу становлення «нової України».
