— Це не блеф.
За кілька днів по тому Путін оголосив про намір анексувати чотири області на сході та півдні України.
— Хочу, щоб мене почули київська влада та її реальні господарі на Заході, щоб це запам’ятали всі, — сказав він у промові в Кремлі. — Люди, що живуть у Луганську і Донецьку, Херсоні та Запоріжжі, стають нашими громадянами. Назавжди[310].
На перший погляд, ця заява видавалася сміховинною. Російські війська не мали повного контролю над регіонами, що їх Путін оголосив своїми. На окупованих територіях чиновників, лояльних до Кремля, вбивали на кожному кроці[311]. Одному підсипали в страву отруйну речовину нервово-паралітичної дії, і він потребував медичної евакуації до Росії. Другого застрелили на вулицях Херсона. Тіло третього, як повідомили, знайшли на підлозі в його будинку в тому ж місті; поруч лежала дівчина загиблого, ледь жива, і стікала кров’ю від ножової рани на шиї. Загалом українські агенти здійснили понад десяток нападів на поставлених росіянами чиновників, найулюбленішим методом був підрив авто.
На оголошення Путіна про анексію цих областей Зеленський відповів пострілом на дипломатичному фронті. Того самого дня підписав офіційну заявку на вступ у НАТО. Документ не мав негайного ефекту; НАТО все ще не планувало приймати Україну найближчим часом. Однак цей жест продемонстрував, що Зеленський більше не пропонуватиме український нейтралітет як поступку росіянам в обмін на мир. І того ж дня підкріпив свій намір указом президента № 679, який унеможливив будь-які подальші переговори з Путіним[312].
— Він для нашої країни сьогодні — це об’єднаний образ терориста, — прокоментував Зеленський. — Про що з ним говорити?[313]
Однак, яку б лють не відчував Зеленський до Путіна в ті хвилини, вона його не засліплювала. У той час у стратегічно важливому місті Лиман українські сили оточили угруповання росіян, кілька тисяч солдатів. Ця облога нагадувала один із найкривавіших епізодів війни — Іловайський котел, коли влітку 2014 року розстріляли сотні українських військових під час спроби відступити з оточення росіян. Вісім років по тому ролі помінялися, і Збройні сили України отримали шанс відплатити росіянам за ту варварську бійню[314]. Зеленський відчував спокусу.
— Не кажу, що не маю бажання помститися. Ми всі це відчуваємо, ненависть до тих солдатів. Не буду вам брехати.
Ми всіх їх ненавидимо, — розповідав він мені пізніше. — Війна змушує ухвалювати найскладніші рішення, і росіяни зробили безчесний вибір, коли безжально покосили наших хлопців. Цього разу переможцями були ми, і ми не стріляли росіянам у спину. Запропонували їм здатися, і багато хто здався, пристойна кількість.
Якщо мешканці Кремля сприйняли це як ознаку нерішучості Києва, то Зеленський невдовзі їх виправив. Перед самим світанком 8 жовтня — назавтра після сімдесятого дня народження Путіна — на Кримській міст, головний шлях для потягів і автомобілів із території Росії до Криму, в’їхала вантажівка доставки, начинена вибухівкою. Вибух, що стався о 06:07 ранку, спричинив катастрофічні руйнування. Два прольоти мосту обвалилися у воду, а від потужної ударної хвилі зайнялося пальне в цистернах вантажного поїзда, який у той час перетинав міст. Пожежа вирувала цілий ранок, нажахані жителі Криму вишикувалися в черги на іншому боці мосту, намагаючись втекти. Під час вторгнення міст служив важливою лінією постачання для російських військ, що робило його пріоритетною ціллю для українських сил спеціального призначення. Цінність мосту як символу додавала атаці драматичності. На церемонії його відкриття 2018 року Путін назвав будівництво мосту «дивом». Він був найвищим досягненням путінського імперського проєкту в Україні. Нині ж на очах у всього світу українці його підірвали[315].
Атака на Кримський міст шалено розлютила Путіна, і з приходом холодних осінніх днів його тактика стала ще агресивнішою. У день вибуху Путін призначив нового командувача російських сил в Україні — генерала Сергія Суровікіна, воєнного злочинця, який понад двадцять років просувався по службі під керівництвом Путіна завдяки суміші тупої відданості та безмежної жорстокості. Найчорніша сторінка в його кар’єрі розгорнулася в Сирії, де Суровікін 2017 року командував російською повітряною кампанією. За його наказом бомбардувальники та винищувачі систематично атакували цивільні райони, щоб зламати їхній опір союзному Кремлю режиму в Дамаску. На знак вдячності Путін у грудні того ж року причепив Суровікіну на груди омріяну медаль «Герой Росії», а російські державні медіа почали із захватом називати його «генерал Армагеддон».
П’ять років по тому в Україні він застосував російську тактику, яку відточив в Ідлібі й Алеппо. І знову російські літаки — кричуще порушення законів війни — почали запускати ракети по цивільній інфраструктурі, цілити по електричних станціях та підстанціях, по комунальних підприємствах, які забезпечують теплом міські будинки. За мету очевидно ставили змусити українців до покори, заморозивши та нажахавши їх, створивши нову хвилю біженців, яка досягне кордонів Європейського Союзу на початку зими. Першою реакцією на Банковій стало напружене передчуття лиха — адже в президентських кабінетах почало блимати світло, охололи батареї, а у вбиральнях із кранів зникла вода.
Зеленський не стенувся. Наприкінці жовтня записав відеопромову на подвір’ї перед Офісом, на тлі темних вікон і ліхтарів. Попереднього тижня по найбільших містах України вдарило щонайменше сорок крилатих ракет і шістнадцять бойових дронів. Атаки, спрямовані переважно на електромережу, залишили без електрики понад мільйон українських будинків і змусили уряд із настанням зими вдатися до нормування комунальних послуг. Однак президент закликав лише посилювати опір. На землі коло Зеленського лежали рештки іранського бойового дрона «Шахед-136», який Росія використовувала під час останньої хвилі ударів. Характерний звук, що видавали ці дрони — наче мопед газує і падає з неба, — незабаром став символом нової фази війни: крику сирени-банші, від якого українці прокидалися в темряві й гадали, чи не влучить от-от у їхню домівку снаряд. Стоячи поруч із таким апаратом, Зеленський зазначив, що ця форма зла — не щось принципово нове. Від початку вторгнення Росія здійснила чотири з половиною тисячі ракетних ударів і вісім тисяч авіанальотів.
— Нас не зламають обстріли[316], — сказав він. — Страшніше ворожих ракет у нашому небі — почути ворожий гімн на нашій землі. Нас не злякає темрява. Найтемніші часи для нас — не без світла, а без волі.
* * *
На початку вересня між офісом Зеленського і росіянами залишився лише один активний і продуктивний канал переговорів — він стосувався військовополонених. На той час до України повернули майже тисячу бранців, і тихо, без розголосу продовжували докладати зусиль, щоб повернути решту; ці переговори не припинялися навіть у найжахливіші дні війни, коли ставало відомо про звірські вбивства, коли бомбардували цивільне населення.
— Президент поставив за мету повернути всіх якнайшвидше, — казав Андрій Єрмак, який контролював переговори.
Навіть якщо це означало обмін на росіян, підозрюваних у воєнних злочинах, Зеленський наполягав продовжувати домовлятися. Завдання було пекельним, адже супротивні сторони сперечалися щодо списків імен та відносної цінності кожного полоненого. Остаточне погодження з російського боку іноді доходило аж до Путіна, і той часом вирішував зірвати обмін, який готувався місяцями.
— Обміни завжди були під загрозою, — розповідав мені Єрмак. — Завжди висіли на волосині.
Найграндіозніший випадково збігся з контрнаступом і через це ледь не зірвався. Навіть протискаючи оборону ворога та залишаючи на дорогах і полях навколо Харкова безліч трупів російських військових, українці продовжували шукати способу звільнити найцінніших бранців Росії. У списку були сотні останніх захисників Маріуполя, які здалися в середині травня. Весь цей час росіяни погрожували влаштувати над полоненими на «Азовсталі» офіцерами показовий суд, і Зеленський боявся, що все закінчиться їхньою публічною стратою. Натомість бранців все літо тримали в переповнених таборах, систематично били, морили голодом і катували. Вибух наприкінці липня в російському таборі в окупованій Оленівці вбив п’ятдесят три військовополонених, поранив щонайменше сімдесят п’ять — і додав відчайдушного відчуття терміновості українським зусиллям із повернення решти в’язнів додому.
Найдорогоціннішою козирною картою Зеленського виявився його колишній суперник Віктор Медведчук, якого українці, спіймавши, уже близько п’яти місяців тримали в таємному місці. Він не мав очевидної стратегічної цінності для росіян. Усі їхні реалістичні надії посадити Медведчука замість Зеленського розвіялися в березні разом з ідеєю захопити Київ. Політичну партію Медведчука заборонили, його телеканали закрили. Однак Путін досі ставився до Медведчука як до свого друга, і за його свободу росіяни були готові віддати майже будь-кого. На початку вересня вони навіть погодилися звільнити командирів полку «Азов», захоплення яких на металургійному заводі в Маріуполі стало однією із небагатьох показових перемог Москви в цій війні — та вкрай цінним здобутком для пропаганди. Державне телебачення Росії зображувало полк «Азов» бандою сатаністів і неонацистів. Говорячи про «денацифікацію» України, Путін мав на увазі насамперед знищення полку «Азов». Проте був ладен відпустити їх додому в обмін на Медведчука.
На світанку 21 вересня Єрмак отримав повідомлення від ГУР — української військової розвідки — про те, що обмін розпочався. Медведчука переправили через кордон до Польщі, де він на летовищі чекав на звільнення. П’ятеро найцінніших заручників Росії, зокрема командир полку «Азов» Денис Прокопенко, невдовзі приземлилися у столиці Туреччини Анкарі. Весь ранок Єрмак перевіряв телефон в очікуванні новин. Знав, що український наступ навколо Харкова розлютив Путіна, так само, як і оточення російських військ під Лиманом. Промова Путіна з оголошенням про мобілізацію трьохсот тисяч російських призовників вийшла в ефір саме тоді, коли відбувався процес обміну полоненими, і Єрмак побоювався, що Кремль будь-якої миті все скасує. Минали години; представники України — керівник ГУР Кирило Буданов і міністр внутрішніх справ Денис Монастирський — вимагали побачити бранців на борту літака, що доставив їх до Анкари. На світлині, яку надіслали на Банкову, полонені мали жалюгідний вигляд: однострої на змарнілих тілах висіли, роти заклеєно стрічкою. Однак вони були живі, і Єрмак невдовзі повідомив новину в соцмережах: «Наші герої вільні». Загалом росіяни звільнили 215 бранців, у тому числі 108 бійців полку «Азов», в обмін на 55 полонених, яких утримувала Україна, серед них — Медведчука.
