Бандера й бандерівці
В період здійснення на території України етнічних чисток поляків та знищення євреїв Бандера перебував в ув’язненні (спочатку у Берліні, потім у Заксенгаузені). Керівництво ОУН(б) і УПА тримало зв’язок з Бандерою через його дружину та інші канали. Отже, Бандера отримував інформацію про дії ОУН(б) і УПА, але ми не знаємо його конкретних думок про етнічні чистки та інших видах етнічного й політичного насильства того часу. Я не знайшов жодних документів, які б підтверджували, що Бандера схвалював чи не схвалював ці дії. Після війни він ніколи не засуджував етнічних чисток або погромів і навіть не визнавав, що вони взагалі відбувалися. Таке замовчування було досить типовою поведінкою, притаманною як лідерам і членам цього руху, так і його послідовникам. Етнічне і політичне насильство, вчинене ОУН і УПА під час Другої світової, безумовно, не суперечило довоєнним переконанням Бандери, які він проголосив на Львівському судовому процесі: «Наша ідея в нашому розумінні настільки велика, що не окремими особами, не сотнями, а тисячами належить пожертвувати, щоб її реалізувати»[1357]. У 19401941 рр. Бандера готував «Українську національну революцію», план, який передбачав масове насилля стосовно етнічних меншин і політичних супротивників, тому можемо підсумувати, що насильство, яке вчинили ОУН(б) і УПА в 1942-1944рр., не суперечить політичним поглядам та прагненням Бандери.
До масового насильства 1942—1944 рр. Бандера особисто не був причетним, а його персональна (на відміну від моральної) відповідальність за ці вбивства або дуже обмежена, або її взагалі нема. Проте залишається очевидним, що знищення тисяч поляків і декількох сотень або навіть тисяч євреїв, вчинене ОУН(б) і УПА в 1943—1944 рр., вплинуло на формування політичного міфу та іміджу Бандери. Значною мірою це сталося тому, що жертвам терору діячі ОУН(б) і УПА були відомі як «бандерівці» або «люди Бандери». Термін «бандерівці» належить часу 1940р., періоду розколу ОУН на ОУН(м) і ОУН(б). Вперше він з’явився в червні-липні 1941р., але в той час його не використовували жертви погромів. Однак два роки потому слово «бандерівці» стало широковідомим у Західній Україні: його часто вживали щодо членів ОУН(б), партизанів УПА та інших українських злочинців. М. Брюх, який у роки війни перебував на території Західної України, у своєму письмовому свідченні, яке він дав 28 квітня 1945 р. німецькою мовою, назвав «бандерівцями» партизанів УПА, які вбивали поляків на Волині і нападали на євреїв, що ховалися в схронах[1358]. У своїх спільних свідченнях, написаних польською мовою 1945 р., Якуб і Есія Цильбергери, а також Герш і Доба Меламеди назвали «бандерівцями» або «бандерітами» партизанів УПА, які вбивали поляків та євреїв (останніх — вишукували у лісах, утримували в трудових таборах і намагалися знищити напередодні вступу радянських військ). Водночас вони не називали бандерівцями ані тих злочинців, які переслідували євреїв і були звичайними селянами, ані міліціонерів, що вбивали євреїв під час погрому в Тучині 1941р.[1359] У десятках інших свідчень, зібраних Єврейським історичним інститутом (CŻKH) у 1944—1948 рр., бандерівців згадують аналогічним чином, як і у свідченнях Цильбергерів і Меламедів[1360].
У польських та єврейських колах у 1943—1945 рр. назва «бандерівці» набула практичного значення й асоціювалася з людьми, які можуть з’явитися в будь-який час і скоїти вбивство. Це визначення було розмовним і його вживали в контексті ідентифікації українських націоналістичних повстанців, зокрема членів ОУН(б) і партизанів УПА. Утім, його іноді використовували і стосовно бандитів, що не належали до ОУН(б) або УПА та чинили вбивства з інших, ніж у націоналістів, причин. Цю назву не використовували, коли йшлося про українську поліцію: її називали власним іменем[1361]. Солдатів Тараса Бульби-Боровця, які також убивали євреїв, але не належали до ОУН(б) або УПА, називали не бандерівці, а «бульбівці» або «бульбовці»[1362]. Оскільки євреї та поляки називали «бандерівцями» людей, які щодня коїли стосовно них усілякі злочини, у цих спільнотах ця назва набула стійкого негативного забарвлення та асоціювалася з бандитами, злодіями та вбивцями.
У документах Армії Крайової (АК) назва «бандерівці» вперше згадується 1942р., а в 1943-1944рр. трапляється частіше — у випадках, коли йшлося про ОУН(б) та УПА, а іноді — про українських селян, які здійснювали набіги і вбивали поляків; в іншому місці АК роз’яснює, що цей термін виник після розколу ОУН[1363]. Радянські або прорадянські партизанські загони, які діяли в Західній Україні, називали «бандерівцями» також представників інших націоналістичних партизанських формувань[1364]. Радянські органи безпеки, радянські партизани й політики почали часто вживати назву «бандерівці» приблизно в той самий час, що й АК — починаючи з 1942р., а з 1943-го її застосовували частіше. Слово «бандерівці» вперше з’явилося в радянських секретних документах ще наприкінці 1940р., коли спалахнув конфлікт між Бандерою і Мельником[1365]. В одному радянському документі пояснюється, що «бандерівці тепер використовують назву “УПА”»[1366]. Вояки УПА також себе називали «бандерівцями», маючи на увазі, що з цією назвою пов’язаний патріотичний антирадянський рух, що бореться за незалежність України[1367]. Німецькі військові називали діячів ОУН(б) «групою Бандери» або «рух Бандери», іноді — бандою[1368].
На III Великому зборі ОУН(б), який відбувся в серпні 1943 р., керівництво ОУН(б) дистанціювалося від погромів 1941р. й ототожнення руху з фашизмом і фашизацією, проте постать Бандери у свідомості оунівців та партизан УПА залишалася на тому ж місці. Багато джерел прямо вказують, що партизани УПА масово солідаризувалися з ним. 1943 р. (під час переговорів з Бульбою-Боровцем) ОУН стверджувала, що Бандера залишається єдиним лідером України[1369]. У листівці 1943 р. («За що ми боремося») ОУН назвала Бандеру страждальцем за велику справу[1370]. У брошурі «Наші провідники: Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера», надрукованій, мабуть, 1943 р., Бандеру назвали ідеальним революційним борцем, який провів багато років у в’язниці в боротьбі за справу визволення[1371].
В інструкціях оунівців до святкування річниці 30 червня 1943 р. Бандеру називали головною особою проголошення Української Державності. Останні рядки цього документа закінчувалися гаслами: «Хай живе провідник Організації Українських націоналістів й Українського Народу СТЕПАН БАНДЕРА!!! СЛАВА УКРАЇНІ — ГЕРОЯМ СЛАВА!!!»[1372].
Протистояння та колабораціонізм пізнього періоду війни. Поновлення діяльності Бандери
Підрозділи УПА не тільки проводили антипольські етнічні чистки та вишукували євреїв, але й боролися проти радянських партизанів (меншою мірою — проти підрозділів Червоної армії та АК). Ще рідше УПА вступала в бойові зіткнення проти німців, нападаючи на них, у момент їхнього відступу з населених пунктів (німці, з міркувань безпеки, завжди пересувалися групами)[1373]. Метою таких партизанських атак було захоплення зброї і спорядження (інколи — запобігання реквізиції продуктів у населення). Однак частіше УПА уникала прямих зіткнень з німецькими підрозділами, оскільки розуміла, що німці програють війну і йдуть з України[1374]. В Галичині, де стосунки між українцями і німцями були набагато кращими, ніж на Волині, напади на німців були ще рідшими[1375].
Оскільки СРСР був їхнім спільним ворогом, УПА й німці укладали в 1943—1944 рр. локальні угоди, які містили домовленості про уникнення зіткнень один із одним[1376]. 28 вересня 1943 р. керівництво ОУН в Україні попередило губернатора дистрикту «Галичина» Отто Вехтера, що «совєти» готують на нього замах. «Ми не прихильники німецької політики на Сході…», — написали вони, — але «більшовики для нас вороги номер один…» і «доктор Отто Вехтер, до речі, цілком порядна людина… Силами наших бійців, пане губернаторе, ми дозволили собі потурбуватися про вашу безпеку»[1377]. ОУН(б) і УПА переймалися перспективами співпраці з союзниками, а тому свої контакти з німцями тримали у секреті і називали себе ворогами «нацистського імперіалізму», тобто застосовували у цьому питанні пропагандистську стратегію, аналогічну до стратегії, яку вони практикували під час етнічної чистки поляків і знищення євреїв[1378]. Свою співпрацю з ОУН-УПА німці також тримали у секреті. Під час відступу з території України німці залишили ОУН-УПА тонни зброї і боєприпасів. Німецька армія розцінювала такий крок як вдалу інвестицію у війну проти СРСР[1379].
Під час переговорів з представниками німецьких військ, які відбулися
2 квітня 1944р., «Охрім» (він же Клим Савур і Клячківський, командир УПА на Волині) зажадав звільнення Степана Бандери та інших політичних в’язнів[1380]. 28 березня 1944р. греко-католицький священик і член ОУН(б) Іван Гриньох попросив СС і німецьку поліцію Генерал-губернаторства дозволити йому побачитися з Бандерою. Він стверджував, що звільнення Бандери поліпшить відносини між УПА та нацистською Німеччиною. Німці відреагували на цю пропозицію лише за кілька тижнів — тільки після початку чергового наступу радянських військ. Гриньоху дозволили приїхати до Берліна та зустрітися з Бандерою[1381].
На той час, коли Гриньох приїхав до столиці Німеччини, Бандера вже перебував у Целленбау (Zellenbau, іл. 159), привілейованому корпусі концтабору Заксенгаузен, де RSHA утримувало спеціальних політичних в’язнів (Sonderhäftlinge und Ehrenhäftlinge)[1382]. Існують різні думки про те, коли і як Бандеру перевели з Берліна в Заксенгаузен. Стецько 1967 р. писав, що Бандеру доставили до Целленбау в січні 1942р.[1383] В одному з інтерв’ю 1950р. Бандера сказав, що гестапо утримувало його в Берліні до 1943р., а потім його перевезли в Целленбау[1384]. На допиті 1956р. в Мюнхені він заявив, що був переведений з Берліна до Заксенгаузена взимку 19421943 рр.[1385] У жовтні 1943р. Бандері надали персональний номер в’язня: № 72192. Його реєстраційна картка свідчить, що його звільнили з цього табору 28 вересня 1944р.[1386] Курт Еккаріус, гауптшарфюрер СС та куратор Целленбау, заявив на допиті в серпні 1946р., що наприкінці 1941р. Бандера
3 шістьма іншими членами ОУН уже перебував у Целленбау. За словами Еккаріуса, Бандеру в його камері регулярно відвідував співробітник гестапо «Шульце»; кілька разів вони разом їздили до Берліна на переговори[1387].
У Целленбау утримували й інших відомих політиків. Серед них були: румунський фашист Хорія Сіма та шість інших членів «Залізної гвардії» (вони перебували у таборі з початку 1943-го по серпень 1944-го)[1388], граф Готфрід фон Бісмарк-Шенґаузен (внук Отто фон Бісмарка, іл. 161), син Сталіна Яків Джугашвілі (іл. 160), магнат Фріц Тіссен (іл. 163), головнокомандувач польської АК Стефан Павел Ровецький (іл. 164). У будівлі, розташованій у особливій частині Целленбау, разом зі своєю сім’єю перебував Курт Шушніг, канцлер Австрії 1934—1938 рр.[1389] Протягом усього періоду ув’язнення Бандера мав спеціальний статус, завдяки якому до нього ставилися значно краще, ніж до будь-якого середньостатистичного в’язня німецького концтабору[1390]. Бандера мав можливість що два тижні одержувати пакунки з їжею, спідньою білизною, одягом та іншими предметами першої потреби, які йому приносили дружина та донька, що мешкали у цей час в Берліні у районі Шарлоттенбург[1391].
