з'являється й інформація про калібри, але навіть в середині XVIIІ ст. вона ще не
є сталою опцією, замінюючись описовими формулами на кшталт “армата
болшая”. Більш-менш цілісну картину співвідношення калібрів в гетьманській
артилерії чи не вперше подає ревізія 1760 р., де практично по всіх гарматах
зафіксовано вагу зарядів915. Як випливає з даних ревізії, найбільш поширеними
були гармати 1, 1,5, 2 та 3-фн калібрів. Оскільки реєстр 1760 р. зафіксував
відливи різних років, в тому числі й XVII ст., то з великою долею імовірності
можна припустити, що ця картина відображала стан артилерії й попередніх
десятиліть. Переважну кількість гарматного парку складали 2 та 3-фн гармати,
що були основними в озброєнні сотенних артилерій і супроводжували реєстрові
полки у воєнних походах. Гармати і мортири більших калібрів перебували у
диспозиції полкових артилерій, постійно зберігаючись у найбільших фортецях і
адміністративних центрах регіону. Труднощі фінансуванням та постачанням
артилерії, в своїй сукупності, спричинювали її досить посередній технічний стан.
913 Памятники, изданные Киевской комиссией. — Т.3. — С. 404.
914 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — К., 2007. — С. 708.
915 ЦДІАК України в м.Києві. — Ф. 269. — Оп. 1. — Спр. 3534.
303
Як свідчать наведені вище дані ревізії 1760 р., лише 66% відсотків її могла
вважатися “справною”916.
Постійно існуюча полкова артилерія, як окремий рід вогневої підтримки
козацьких відділів, найочевидніше усталилася в першій третині XVIII ст., коли
з'явилися відповідні розпорядження щодо її кількості, необхідної для
забезпечення корпусів, відділів і команд козацького війська. Так, ордером
Генеральної військової канцелярії від 30 квітня 1730 р., розісланого в полкові
правління, було повелено “определить в походъ при всякой тисячи козаковъ по
двѣ пушки”917. 5 лютого 1737 р. Генеральна канцелярія розпорядилася “при
полковой артиллерии быть пушкамъ по десяти, в томъ числѣ четиремъ
походнимъ, а шести городовимъ къ обороны отъ неприятеля во всякой
исправности со всѣми к нимъ надлежащими потребностями”918. 9 квітня 1763 р.
канцелярія нагадувала полковим правлінням про необхідність бути готовими до
“внезапного походу во всекрайнейшей поготовости и исправности” задля чого
“должно быть во всяком полку походных пушек по четыре”919. В реєстрах
полкових артилерій ці гармати фігурували як “походные”. Калібр таких гармат
був неусталеним, коливаючись від 1,5 до 4 фунтів. Так, наприклад, 3 похідні
гармати стародубської артилерії у 1738 р. мали калібри, відповідно, 3, 1.5 та 1
фунти920, 4 похідні гармати полтавської артилерії 1748 р. мали калібр 3 (2) та 1,5
(2) фунти, 1751 р. в похідній артилерії цього ж полку значилося дві 3-фунтові та
2 3,5-фунтові гармати921. Перші спроби уніфікації калібрів саме для полкової
артилерії, що були актуалізована змінами в тактиці війн XVIII ст., розпочнуться
вже за гетьманування Розумовського.
916 Сокирко О. Гарматний парк Лівобережної Гетьманщини. — С. 145-146.
917 ЦДІАК України в м.Києві. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 17739. — Арк. 1а.
918 Там само. — Спр. 5787. — Арк. 2-2 зв.
919 Там само. — Оп.3. 5294. — Арк. 2 — 2 зв.; спр. 10108. — Арк. 161 зв.; спр.15808. — Арк. 3; спр. 17907. — Арк. 1 а зв.
920 ЦДІАК України в м.Києві. — Ф. 51. — Оп.3. — Спр. 7258. — Арк. 4.
921 Там само. — Спр. 9041. — Арк. 117-118; ф.269. — Оп. 1. — Спр. 993. — Арк. 285.
304
Облогові гармати в генеральній та полкових артилеріях були представлені
слабко, що очевидно можна пояснити, що від кінця XVII ст. гетьманська армія
практично не задіювалася в облогах фортець. Виправи на турецькі фортеці 80-90-
х рр. XVII ст. в пониззі Дніпра та буго-дністровському регіоні носили переважно
рейдовий характер, не маючи на меті ведення тривалих блокад й штурмів.
Виняток становила кампанія 1695 р. в ході якої велася регулярна облога
турецьких фортець в пониззі Дніпра, із застосуванням інженерних атак та
інтенсивним бомбардуванням. При облозі та штурмі Азова 1696 р., в якому брав
участь корпус гетьманського війська, облогові гармати при ньому не згадуються
(парк облогової артилерії був суцільно московським). Протягом XVIIІ ст., коли
основною складовою гетьманської армії став корпус кінних виборних козаків, а
удільна вага піхоти різко знизилася, використання облогової артилерії остаточно
втратило сенс, оскільки кіннота не могла брати повноцінну участь в облогових
діях, застосовуючись лише для організації блокади, зв'язку, розвідки та бойової
охорони. Згідно інвентаря 1760 р., лише 4 з 10 полків мали в своєму парку
мортири: Лубенський — 9, Ніжинський — 12, Переяславський — 8 та
Стародубський — 9922. Всі вони, так само, як і гармати Генеральної артилерії,
постійно лишалися в полкових містах (як виняток, у Ніжинському полку по 1-2
мортири зберігалися в сотенних центрах), можливо, іноді використовуючись для
салютації під час урочистостей.
Кількість гармат у співвідношенні до чисельності вояків не була сталою
величиною, залежачи від воєнної ситуації та чисельності відділу. У рейді
гетьманського війська на Білгородську орду 1694 р. 1 гармата припадала на 800
чоловік923. Згаданий вище ордер Генеральної військової канцелярії від квітня
1730 р. встановлював її у пропорції 1 гармата на 1000 чоловік. В Польській
кампанії 1733 р. 1 гармата припадала на 500-1000 чоловік, у Дністровському
922 Там само. — Ф. 269. — Оп. 1. — Спр. 3534. — Арк. 56 зв.-57, 62 зв., 72 зв. — 73, 88 зв.
923 Листи Івана Мазепи. — Т. 2. — С. 454.
305
поході 1738 р. — 1 гармата на 600 чоловік924. У форпостних козацьких командах
середини століття пересічно 1 гармата припадала на 260-400 чоловік 925. Таким
чином, відділи виборних козаків від кожного реєстрового полку брали з собою у
похід від 3 до 6 полкових гармат 926.
Протягом XVII — XVIII ст. артилерія, без сумніву, була лідером військово-
технічного прогресу, пов'язаного із розвитком вогнепальних озброєнь, що
значною мірою визначали характер мілітарного лідерства в середовищі
європейських держав. Як випливає з проаналізованих вище даних, розвиток
головної артилерії гетьманату не відзначався особливим динамізмом, фактично
відтворюючи ті форми управління й організації, котрі склалися ще в середині
XVII ст. В цілому, вони відповідали насущним воєнним задачам: аж до початку
Північної війни основними противниками гетьманської армії були поляки, а
згодом татари й турки, протистояння яким не вимагало істотного нарощення
гарматного парку й підвищення фахового рівня обслуги. З цієї причини,
організаційні форми виявилися фактично законсервованими, відповідаючи
обмеженим потребам розвитку артилерійських озброєнь, і військовому
будівництву загалом, які так само не виявляли тенденцій до змін. В
організаційному плані Генеральна та полкові артилерії Гетьманщини була
величезною адміністративно-господарською структурою, утримуваною за
рахунок натурального господарства. Штат службовців, приписаних до неї, був
спадковим, поступово перетворившися у привілейовану військово-служилу
корпорацію. Членство в ній не зобов’язувало до системного вишколу й
оволодіння власне артилерійським фахом, що відповідним чином позначалося на
бойовій вартості обслуги.
924 ЦДІАК України в м.Києві. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 6785. — Арк. 2-2зв.; Сокирко О. Мобілізаційні можливості у війні за “польську спадщину” 1733-1735 рр. //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. — К., 2010. — Вип. 101. — С. 40.
925 ЦДІАК України в м. Києві. — Ф. 269. — Оп. 1. — Спр. 993. — Арк. 334.
926 НБУВ.ІР. — Ф.І. — Спр. 51194. — Арк. 10; ЦДІАК України в м.Києві. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр.1748. — Арк. 3 зв.; спр.7258. — Арк. 4; спр.17739. — Арк. 1а.
306
Для воєнних реалій XVIII ст. такий рівень організації був очевидним
анахронізмом, котрий гальмував не лише освоєння нових технічних
можливостей (хоча тут гетьманська артилерія лишалася заручником
обмежувальної політики Росії), але й підвищення боєздатності цього роду
війська в цілому. На тлі стагнації та поступового регресу гетьманської артилерії,
різким контрастом було загрозливе збільшення артилерійського потенціалу
російських військ в Україні. Достатньо сказати, що лише в московському
гарнізоні Києва, котрий був базовим арсеналом і опорним пунктом для частин
польової армії, чисельність артилерійської команд, починаючи з 1654 р.,
упродовж наступних ста років століття виросла з 5 до 423 чоловік (не рахуючи
технічного персоналу), а кількість гармат збільшилася до 400 стволів927.
Особливо динамічними та успішними стали новації, впроваджувані в
артилерії інших сусідніх з Україною імперій — Російської та Австрійської. В
першій, завдяки реформам Петра І, котрі взорувалися західноєвропейські
(французькі й почасти голландські) моделі організації та управління, артилерія
розвинулася в самостійний рід військ в складі полку польової артилерії (674 чол.)
(1701), а також мережі артилерійських навчальних закладів, арсеналів і
зброярень, котрі з 1718 р. знаходилися в управлінні Головної канцелярії
артилерії та фортифікації Військової колегії Сенату928. Більш еволюційний
характер мав розвиток австрійської артилерії ( Feld Artillerie Haupt Corpo), котра
на рубежі XVII — XVIII ст. поділялася на чотири складові (артилерійський штаб,
управління цейхгаузів (Feldzeugamt), транспортну частину (Roßpartei) і корпус
мінерів) загальною чисельністю близько 1500 — 1700 чол.929 В обох імперіях,
927 Назаренко В. Артилерійські формування київського гарнізону (друга половина XVII—XVIII ст.): управління, організація, особовий склад //Гілея: науковий вісник. — К., 2014. — Вип.82. — С. 9-13.
928 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIII в.. — М., 1958. — С. 42-44; Столетие Военного министерства. 1802-1902. — Спб., 1902. — Т.6, ч.1, кн.1. — С. 32-98.
929 Hochedlinger М. Austria's Wars of Emergence: War, State and Society in the Habsburg Monarchy. 1683-1797. — New York and London, 2003. — Р. 122-123.
307
польові артилерії, таким чином, творили самостійні формації, організаційно
відокремлені від польових армій, до яких вони приєднувалися лише на час
воєнних кампаній. 1744 р., після поразок у Війні за австрійську спадщину 1740-
1748 рр., до справ реорганізації імперської артилерії взявся талановитий
реформатор князь І.В.Ліхтенштейн (1696-1772), завдяки зусиллям якого було
впроваджено централізовану систему управління, сталий поділ на тактичні
