Рівень політичної культури та ставлення селянства до воєнних подій ілюструє доповідна записка керівництву співробітника міністерства внутрішніх справ В. Коркушка. Інформуючи про стан мобілізації до Армії УНР на початку жовтня 1919 р., він звертає увагу на повну відмову частини сіл від мобілізації та високий рівень дезертирства: «Кожен, ідучи в армію, каже: „Я іду в армію, а хто пооре, посіє, хто дасть палива на зиму, хто забезпечить хлібом родину?“ Це є питання, які кожен селянин задає і які змушують його уклонитися від мобілізації або дезертирувати». Виправити становище, за твердженням В. Коркушка, могли б пенсійне забезпечення селян; використання збройної сили для пошуку тих, хто уникає мобілізації (це «дуже гарно впливає на селянство, бо воно бачить, що є влада»), а також покращення інформування селян про сучасні події. Потребу в останньому він ілюструє таким чином. Наприкінці вересня повітовий комісар Липовецького повіту разом, із тиловим комендантом та повітовим інструктором-інформатором на чолі військового підрозділу відвідали село Нападієвку, де побачили дивну картину: на площі й у волосній управі висіли поряд портрети Т. Шевченка, імператора Олександра III й Леніна. На запитання, що то значить, дістали відповідь: «Якщо Україна переможе, то у нас є Шевченко, як денікінці, то „Його Імператорське Велічество“, а як большевики, то Ленін. Хіба ж ви не бачите, що біля нас б’ється три ворога, і кому служить і поклонятись, ми не знаємо. Коли б у нас були газети або відозви, щоб ми знали, що робиться, тоді ми знали 6, кому служить і за ким іти».
Дезорієнтоване, розорене й психологічно втомлене селянство вороже сприймало будь-яку владу, бо кожна з них, зокрема й УНР, вимагала податків, реквізувала продовольство й оголошувала мобілізацію. Апогеєм «автономізації» села стали селянські «республіки». Місцеві політичні діячі за нагоди користувалися селянським «сепаратизмом», і окремі республіки набули більшовицьких, борьбистських, боротьбистських, самостійницьких або інших, іноді комбінованих політичних відтінків лівих партій. Однак головним усе ж було прагнення селян за підтримки власних повстанських загонів не пускати чужинців на територію села чи кількох сіл, які входили до «республіки».
«Множинна суверенізація», яка стала масовою в 1919 р., почалася набагато раніше, ще взимку 1918 р. П. Захарченко наводить витяг із доповідної земельної управи Канівського повіту: «Вся Канівщина розбилась на кільканадцять республік, а республіка — село, як велике, то ділиться, у свою чергу, на окремі республіки...» У березні 1918 р. співробітник міністерства закордонних справ Німеччини К. Росс писав: «У країні немає ніякої центральної влади, яка б охоплювала більш-менш значну територію. Уся країна поділена на цілий ряд окремих областей, обмежених кордонами повіту, міста, а інколи навіть окремими селами й хуторами. Влада в таких областях належить різноманітним партіям, а також окремим політичним авантюристам, розбійникам та диктаторам. Можна зустріти села, оточені окопами, які ведуть одне проти одного війну за поміщицьку землю». У ході антигетьманського повстання також виникали «республіки». Так, на Поділлі в листопаді 1918 р. були проголошені Летичівська та Деражнянська «радянські республіки». У Кам’янець-Подільському повіті тоді ж була проголошена Янчинецька республіка, голова якої — селянин Ф. Іваницький — закликав не підкорятися жодній владі.
1919 року селяни проголошували десятки таких «республік»[8](Чигиринська, Холодноярська, Мліївська, Пашківська, Глухівська, Гуляйпільська тощо). Окремі з них підтримували УНР (Врадіївська, Холодноярська), проте більше було тих, які не визнавали ні УНР, ні більшовиків, ні білогвардійців. Перебуваючи в запіллі, квазідержавні «республіки» дезорганізовували місцеву владу, перешкоджали залізничному руху, роззброювали військові підрозділи. Уенерівські отамани мусили воювати з «республіками». Отаман А. Волинець роззброїв і ліквідував агресивно налаштовану щодо УНР Летичівську «республіку», а отаман Я. Орел-Гальчевський — Пашківську.
Широко відомими стали Висунська та Баштанська «республіки», які вели кількамісячну боротьбу з денікінцями восени 1919 р. Ю. Котляр вважає, що в цих «республіках» склався симбіоз «селянської вольниці» й партійної дисципліни. За його ж визначенням, селянські загони, побудовані за принципом «селянської вольниці», «найчастіше мали місцевий характер і були спрямовані проти будь-якої наявної влади, чи то більшовицької, чи то денікінської».
Денікінський режим був гіршим для селянства, ніж комуністичний. Аграрна політика А. Денікіна передбачала відновлення приватної власності. Неконкретність соціально-економічних гасел, відкладання проведення земельної реформи до завершення громадянської війни селянство розцінювало як цілковиту реставрацію поміщицької земельної власності часів царизму. Чергова спроба поміщиків відшкодувати збитки за допомогою карних загонів, брутальна поведінка військових частин, які мародерствували, вбивали, вчиняли єврейські погроми, а також шовіністична національна політика денікінців швидко призвели до розгортання нової хвилі ще більш політично й організаційно строкатого повстанського руху. З огляду на масові репресії, як денікінці розпочали проти тих, хто Служив комуністичній владі, колишні червоноармійці та радянські функціонери часто просто не мали іншого виходу, крім як іти в повстанці.
На Лівобережжі повстанський рух проти білих розгорнувся вже влітку. Тут особливо відчувалася більшовицька активність. Основою повстансько-партизанських загонів часто ставали загони Червоної армії, які залишилися на окупованій території. Окрім того, червоноармійські підрозділи перетинали фронт і вдавалися до партизанських форм боротьби. На Лівобережжі переважали червоні повстанці, хоча були й уенерівські формування (загони Каліберди, Чарноти, Біленького та ін.). При цьому визначення повстанців як «червоних» могло означати тільки те, що вони виступали під радянськими гаслами: навіть у створюваних більшовиками загонах часто панували антибільшовицькі настрої. Загалом політичні вподобання повстанців були дуже строкатими. Найбільшого розмаху діяльність заколотників Лівобережжя восени 1919 р. набула на Полтавщині та Харківщині. Захоплення 17 жовтня повстанською дивізією Бібіка разом із місцевими червоними загонами та Групою повстанців Лівобережної України Полтави засвідчило неспроможність денікінської влади знищити повстанський рух.
Правобережжя залишалося восени 1919 р. одним із найбільш потужних осередків повстанського руху, де переважали самостійницькі настрої. У районі Канева, Василькова, Рокитного, Білої Церкви діяв отаман Зелений; на Звенигородщині перебували уенерівські загони М. Палія, Калюжного, П. Сокола, С. Гризла та червоний партизанський загін Туза. У Чигиринському повіті влаштувався отаман С. Коцур, який продовжував дотримуватися радянської орієнтації.
У середині листопада в Чигиринському повіті був сформований полк гайдамаків Холодного Яру на чолі з В. Чучупакою та утворений місцевий повстанський комітет, який мав координувати діяльність загонів С. Коцура та В. Чучупаки. Окрім того, на Київщині діяли загони боротьбиста Петренка, червоний загін Афанасьєва, петлюрівські (уенерівські) загони Коваленка, Рябоконя, П’ятенка та ін. У грудні до повстанців Холодного Яру прибув відділ отамана А. Гулого-Гуленка, який за призначенням С. Петлюри мав очолити повстанців Херсонщини, Катеринославщини та Уманського, Чигиринського, Черкаського й Звенигородського повітів Київщини. Незабаром загони С. Коцура й В. Чучупаки захопили Чигирин. Проте це була остання спільна акція двох отаманів. Політичні суперечності, в основі яких лежало різне ставлення до уряду УНР, поступово зростали. Конфлікт щодо призначення коменданта Чигирина та розстріл кількох бійців із загону С. Коцура, які були звинувачені в бандитизмі, остаточно зіпсував взаємини між отаманами.
На відміну від Київщини, на Поділлі повстанський рух не був таким масовим. У районі Гайсина — Брацлава утворився загін А. Волинця, на Вінниччині діяли уенерівські загони Шепеля, Карого-Яворського, Залізняка та ін. У грудні 1919 р. у районі Брацлава — Немирова облаштувалися загони колишнього старшини Армії УНР І. Семесенка, який тепер закликав населення боротися за «Українську Радянську Соціалістичну Республіку». На Волині, мешканці якої практично не відчули на собі денікінської влади, діяли лише окремі загони.
Особливо масовим, а також політично й національно різнобарвним був повстанський рух на Півдні України. Між загонами з різною політичною орієнтацією траплялися як збройні сутички, так і координація дій проти спільного ворога. Об’єднання зусиль мало ідейне підґрунтя: боротьба за радянську владу як владу робітників та селян не заперечувала боротьби за національне визволення. На чолі повстанських загонів стояли боротьбисти, борьбисти, більшовики, анархісти, петлюрівці. Зокрема, на Катеринославщині діяли більшовицькі загони під керівництвом Г. Колосова, повстанський загін Нікітіна (Павлоградський та Новомосковський повіти), уенерівські загони Т. Гладченка (Катеринославський повіт), М. Мелашка та Руденка (Новомосковський повіт).
Проте діяльність названих загонів стала малопомітною на тлі повстансько-партизанських операцій Революційної повстанської армії України (махновців), яка відіграла вирішальну роль у розгромі денікінців. Знищення денікінського тилу у вересні — листопаді 1919 р. стало апогеєм махновського руху. Під час рейду були розгромлені сили денікінців у Криворізько-Нікопольському регіоні; махновці контролювали Таврію, шість тижнів утримували Катеринослав і створили загрозу для ставки А. Денікіна в Таганрозі. Перемоги махновської армії сповільнили наступ білих на Москву й змусили їх відтягнути значні сили для боротьби з повстанцями.
Загальноселянський характер махновщини та її масштабність дають вагомі підстави говорити про унікальність та феноменальність цього явища, виокремлювати його із загальної маси різнобарвного повстанства, визначати як найбільш розвинену в соціальному й політичному плані течію повстанського руху. Махновське повстанство потребує окремого детального розгляду. У цьому ж контексті важливо наголосити на ключовому чиннику масової селянської підтримки Н. Махна і його прихильників — антидержавності програми махновців. В основі «вільного радянського ладу» була ідея самоврядування. Ради мали бути представницькими органами влади трудящих, а не підконтрольними політичним партіям структурами. Земельне питання селяни-виробники мали вирішувати самостійно. Між містом і селом мав бути налагоджений взаємовигідний обмін. Така програма «безвладного трудового співжиття» знаходила значну підтримку селянства, оскільки найбільшою мірою відповідала його прагненням.
