Новина здійняла чергову хвилю обурення серед російських політичних експертів і військових блогерів. Наступними днями в Росії спалахнули протести проти мобілізації, а російські коментатори кипіли від злості через звільнення командирів «Азова». Ця поразка, що сталася так скоро після втрати Харківщини та оточення російських сил у Лимані, видавалася московським мілітаристам нестерпною. Колишній офіцер ФСБ Ігор Гіркін, який 2014 року очолював передовий загін російських загарбницьких сил на Донбасі, назвав обмін полоненими «несусвітньою дурістю» і шкідництвом[317]. «Знаєте, який вигляд це має? — написав Гіркін. — Ось який: вийшли до народу, закликали „стояти за землю російську“, а потім тим, хто відгукнувся, насрали просто на голову».
В Україні люди святкували обмін полоненими як тріумф, що підійматиме моральний дух у найтемніші дні зими. В Росії це виставило Путіна слабким, нечесним щодо своїх мотивів і байдужим до жертв російських військових, тоді як Зеленський продемонстрував відданість своїм військам і здатність переграти росіян за столом переговорів. Видавалося, у війні стався черговий поворот. На фасаді Київської міської ради багато місяців висів банер «Free Mariupol Defenders». Тисячі оборонців досі перебували в російському полоні. Проте Зеленський виконав обіцянку врятувати життя їхніх командирів, а незабаром сотні інших бранців повернуться додому в результаті обмінів під контролем Єрмака. Навіть критики президента аплодували цьому успіхові, а коли пил над полем бою на Харківщині осів, рішення Зеленського про цей контрнаступ стало видаватися слушним. Перемогу України в битві за Київ багато спостерігачів досі вважало військовим дивом. Однак битва за Харків продемонструвала, що Україна, оснащена зброєю та розвідданими із Заходу, може протистояти збройним силам Росії та потенційно перемогти їх.
Утім, серед вищих військових аплодували не всі. Старші офіцери продовжували нарікати на те, що Зеленський із командою відтягнули ресурси з південного фронту, затримавши надважливий наступ у напрямку Криму. Дехто вважав, що участь генерала Сирського в керівництві Харківським наступом — це прояв кар’єризму та порушення субординації. Скидалося на те, що офіс президента готує Сирського до повного командування Збройними силами: організовує для нього інтерв’ю, надає чимало ефірного часу в телемарафоні. Натомість генерала Залужного тримали далі від глядацьких очей, забороняли йому їздити на передову або вільно спілкуватися з військом на публіці. Під тиском опинився і його помічник, полковник Носков. Офіс президента спонукав Залужного звільнити Носкова, а Служба безпеки України (СБУ) влаштувала йому допит та перевірила на поліграфі. Агенти СБУ розпитували полковника про його зв’язки з політичними опонентами Зеленського та російськими спецслужбами. Жодних обвинувачень висунуто не було, але така прискіплива увага з боку спецслужб змусила Носкова триматися в тіні. Він більше не з’являвся поруч із Залужним під час його зустрічей або відеорозмов із президентом.
— Я відійшов убік, за межі кадру, — сказав мені полковник.
У відповідь на запитання про взаємини із Залужним президент й надалі заперечував будь-які наміри звільнити головнокомандувача. Однак для військових і близького оточення Зеленського конфлікт між ним та генералом був секретом Полішинеля. Давній друг президента Юрій Тира почув про це від військових, коли постачав їм припаси та організовував концерти на передовій. Я приїхав до нього додому одного пізнього вечора в листопаді, Тира тоді готував показ чергового комедійного шоу на Донбасі. Через останні ракетні удари росіян у районі під Києвом, де мешкав Тира, не було ні електрики, ані мобільного зв’язку, а гуркіт дизель-генератора біля будинку перекривав усі звуки, тож мені довелося хвилин двадцять гупати у ворота. Нарешті Тира з’явився на під’їзній доріжці та запросив мене до захаращеного гаражу. Тут горою височіли ящики з гуманітарною допомогою та спорядженням, коробки з інструментами, попільнички, переповнені недопалками. У гаражі в очікуванні ремонту стояла розбита карета швидкої допомоги, стіни вкривали подяки від численних військових загонів. Найдавніші були ще з часів комедійних виступів, які 2014 року Тира допомагав організовувати Зеленському в зоні бойових дій — і які допомогли переконати його балотуватися в президенти. Видавалося, то було в минулому житті, сказав Тира. Тоді військовослужбовці бігли обійматися із Зеленським, намагалися носити його на плечах. Нині ж солдати поважали рішення Зеленського залишитися й керувати країною, що веде війну. Однак чутки про його конфлікт із генералом Залужним змусили багатьох офіцерів засумніватися в намірах президента, і через це Тира опинився у складному становищі.
— Народ там постійно мене запитує: ти з президентом чи із Залужним? — розповів він. — Тобто або-або.
У цьому змаганні за популярність Зеленський переваги не мав — принаймні серед чоловіків і жінок, що билися на фронті. Там, за словами Тири, генерала любили та поважали настільки, що жодному політикові й не снилося. Для іміджмейкерів на Банковій «найстрашніше те, що молодь — за Залужного. Найкращі та найталановитіші — за нього». Офіс Президента майже ніяк не міг цьому зарадити. Рішення звільнити генерала чи ще якось підрізати йому крила буде нерозумним, сказав Тира, адже армія повстане на захист командувача.
— Найгірше може початися, коли війна буде позаду, — попередив Тира. — Спом’яни моє слово. Підніметься величезний срач: а чи можна було запобігти війні, а чи не забагато людей ми втратили.
Доки в Україні точаться бої, ці суперечки не спливатимуть на поверхню. Однак, зрештою, люди почнуть вимагати відповідей.
— Спалахне світло, — сказав Тира. — І собаки забрешуть.
РОЗДІЛ 22. ЗВІЛЬНЕННЯ
На початку листопада радник Білого дому з національної безпеки Джейк Салліван прибув на центральний залізничний вокзал Києва та в супроводі броньованого кортежу попрямував на Банкову, на зустріч із президентом Зеленським. Салліван приїхав не з пустими руками. Партія дронів, ракети класу земля-повітря, відремонтовані радянські танки — усе це було частиною пакета допомоги вартістю 400 мільйонів доларів, про який оголосили під час візиту Саллівана[318]. Загальна вартість американської допомоги з початку вторгнення перевищила 25 мільярдів. Однак адміністрація Байдена у Вашингтоні була непевна, як довго зможе підтримувати постачання на такому рівні. Наступного тижня в США відбувалися проміжні вибори, і республіканці мали всі шанси повернути собі контроль над Конгресом. Лідер республіканців у Палаті представників, Кевін Маккарті, попередив Україну — вона не отримає «чистого чека», за яким вестиме війну вічно. Політичні лідери не тільки в США, а й у значній частині Європи почали замислюватися над тим, коли ж бойові дії припиняться, як переконати Зеленського піти на переговори з Путіним, і чи впевненість Зеленського у здатності України перемогти не заважає йому побачити, що можливості Заходу надавати допомогу не безмежні.
Указ № 679, який Зеленський видав місяць тому, занепокоїв деяких західних союзників. У відповідь на проголошену Кремлем анексію чотирьох областей України Зеленський наклав офіційну заборону на будь-які переговори з Володимиром Путіним.
— Він не знає, що таке гідність і чесність, — сказав Зеленський. — Тому ми готові до діалогу з Росією, але вже з іншим президентом Росії[319].
Ця заява, підсилена рішенням Ради нацбезпеки, перекрила дипломатичні шляхи, на які досі сподівалося чимало союзників України. У середині осені вони почали переконувати Зеленського, щоб він у своїй риториці залишав більше простору для можливості закінчити війну переговорами. У день візиту Саллівана міністри закордонних справ семи найбагатших демократій світу виступили зі спільною заявою, у якій нагадали Зеленському про необхідність зберігати «готовність до справедливого миру»[320]. Ту саму фразу — «справедливий мир» — використав і Салліван на зустрічі з президентом та його помічниками в Києві, а також закликав їх обміркувати, чого саме такий мир вимагатиме.
Проте Зеленський не мав особливого бажання говорити на цю тему. Перші місяці вторгнення, навіть після Бучанської різанини, він ще вірив, що Путіна можна урезонити, що злочини російських військових від нього, напевно, приховують. Ці ілюзії зникли. Після бойових успіхів на Харківщині президент хотів продовжувати відтискати росіян за допомогою військової сили. Він розумів, що його бачення «справедливого миру» нинішні правителі Росії не приймуть. Щоб зупинити війну, вони мали б відвести війська з усіх окупованих територій України, зокрема з Криму. Мали б сприяти покаранню винних у воєнних злочинах проти України. Путін та його воєначальники ніколи на це не пристануть, тож Зеленський не бачив жодних підстав для ведення мирних переговорів. До того ж знав, що росіянам не можна довіряти, вони не дотримують обіцянок, даних за столом переговорів. Навіть коли заявляють про свою зацікавленість у припиненні вогню, їхні ракети падають на мирні міста, а військкомати набирають новобранців.
— Вони продовжують збирати людей на загибель[321], — сказав Зеленський у вечірньому зверненні після зустрічі із Салліваном.
На знак очевидної поступки гостеві президент використав у промові фразу «справедливий мир». Однак завершив нагадуванням про те, яким саме уявляє цей мир:
— Ми пам’ятаємо про кожен куточок нашої країни. Ми звільнимо всі наші міста і села, що б там не планували окупанти для продовження свого перебування на українській землі. Україна буде вільною. І весь наш кордон буде відновлено.
* * *
За кілька днів по тому Збройні сили України зробили важливий крок у цьому напрямку. Протягом літа й на початку осені контрнаступ на південному фронті уривками просувався відповідно до плану, який генерал Залужний розробив у консультаціях із західними союзниками. Величезною ціною солдатських життів українці повертали собі контроль над невеликими містами та селами на північній околиці Херсонщини. Увесь цей час українці використовували сучасні артилерійські системи та били з них через річку Дніпро по російських лініях постачання. Зеленський вітав ці атаки із якоюсь бешкетною радістю.
— Наші воріженьки згинуть, — з посмішкою сказав він після одного успішного удару на початку листопада, — як роса на сонці чи як російські переправи під ударами «Хаймарсів»[322].
На той час позиції росіян навколо Херсона почали видаватися непридатними для оборони навіть їхньому командуванню в Москві. Невдовзі вони вирішили відступити. У відео, показаному на державному телеканалі Росії, Сергій Суровікін, більш відомий як генерал Армагеддон, непорушно стоячи біля мапи бойових дій та тримаючи в руці указку, зробив заяву. Пояснив, що російські війська в Херсоні ризикують бути «повністю ізольованими» і потребують відведення.
— Розумію, це дуже непросте рішення. Водночас ми збережемо найважливіше — життя наших військовослужбовців[323].
