У Целленбау було 80 камер. Як і решта ув’язнених, Бандера мав свою камеру: № 73. У Целленбау також перебували кілька інших українців, зокрема Стецько, Бульба-Боровець, а згодом і Мельник. Іноді вони зустрічалися на території табору та обговорювали питання відновлення співпраці між українцями і німцями. Бандера, хоча і таємно, мав можливість спілкуватися з іншими ув’язненими та читати газети. За словами Мельника, принаймні один оунівець, Олег Кандиба, був убитий або помер у цьому таборі в той час. Мельник дізнався про цей інцидент від Бандери[1392].
Під час перебування у таборі Бандера не був відрізаний від політики і діяльності ОУН-УПА. В ОУН(б) знали, що Бандеру відвідує дружина, і через неї підтримували з ним контакти. 1943-го оунівці придбали костюмну тканину та передали її Бандері через дружину. Згідно зі свідченнями оунівця Михайла Польового, інші люди також мали можливість спілкуватися з Провідником[1393]. В ОУН(б) були чудово обізнані про умови утримання Бандери в таборі, проте не полишали називати його страждальцем і мучеником. В одній листівці 1942 р. стверджувалося, що Бандера «страждає за нашу ідею в підвальних приміщеннях тюрем»[1394]. У листівці 1943 р. сказано: «Степана Бандеру — кращого сина України і борця за її волю німці вже два роки мучають у в’язниці»[1395].
Провідника звільнили з Целленбау 28 вересня 1944р., і відтоді він перебував у Берліні під домашнім арештом. Незабаром після цього німці звільнили Стецька, Мельника, Бульбу-Боровця та близько 300 інших членів ОУН, яких до того утримували в різних таборах. Перебуваючи під домашнім арештом, Бандера міг пересуватися містом і зустрічатися з іншими людьми[1396]. У бюлетені від 14 листопада ОУН оголосила, що «вождя Степана Бандеру звільнили»[1397]. Нацисти звільнили Бандеру та інших спецв’язнів Целленбау, оскільки Німеччина програвала війну й тому командування намагалося максимально розширити коло своїх союзників. Наприклад, Сіма та інші легіонери, звільнені наприкінці серпня 1944р., створили у Відні румунський уряд та розпочали мобілізацію румунів[1398].
5 жовтня 1944р. Бандера попросив про зустріч з представниками німецької влади, — в результаті відбулися перемовини з обергрупенфюрером СС Готтлобом Бергером, за підсумками яких, останній повідомив Гіммлеру, що він запропонував Бандері співпрацювати з Андрієм Власовим (керів-ником РОА, створеної німцями восени 1944р. для спільної боротьби проти Червоної армії, іл.157). Бандера відхилив цю пропозицію, оскільки вважав, що «через таку співпрацю, [він] втратить своїх прихильників в Україні». Бандера стверджував, що його рух в Україні став «настільки сильним і здобув так багато прибічників, що Сталіну не вдасться його перемогти». В кінці своєї доповідної записки Бергер коротко охарактеризував Бандеру: «Спритний, впертий, фанатичний слов’янин. Відданий своїй ідеї до кінця. На даний момент дуже важливий для нас, але згодом може стати небезпечним. Ненавидить як росіян, так і німців.
Наважусь запропонувати все ж задіяти його, щоб активувати його рух… Якщо він діятиме на нашій стороні, він буде серйозною загрозою для просування [противника][1399].
Під час перемовин з Бергером й іншими нацистськими політиками Бандера був не так проти співпраці з Німеччиною, що воювала з СРСР, як проти відносин з Власовим («людини великоросійського способу мислення»), Аналогічну позицію обрали й інші українські та неросійські політики, які представляли радянські республіки. Щоб розвести «імперіалістів» та «націоналістів» по різні боки, німці організували спеціальні національні комітети, які згодом почали цілеспрямовано працювати з українцями та іншими представниками неросійського населення[1400].
Власов був керівником Комітету звільнення народів Росії (КОНР), створеного 14 листопада 1944 р. в Празі. Приблизно в той самий час почалися приготування до організації подібного комітету, але вже українського. 23 лютого 1945 р. Розенберг доручив Шандруку створити у Веймарі Український національний комітет (УНК), а 12 березня 1945 р. офіційно схвалив створення цієї організації. Крім Шандрука і Бандери, у створенні УНК брали участь та згодом стали його лідерами: Володимир Кубійович, Олександр Семенко, Андрій Мельник та Павло Скоропадський. 17 березня 1945 року УНК призначив Шандрука головою Української національної армії (УНА). У той час на підконтрольній Німеччині території перебувало близько 2 млн українців; лави УНА планували збільшити за рахунок цих людей. Дивізію СС «Галичина» перейменували у 1-шу Українську дивізію УНА, однак аж до кінця війни німці використовували її стару назву[1401].
На Бандеру, Мельника і Скоропадського поклали завдання переконати своїх політичних прихильників й надалі боротися проти СРСР. У грудні 1944р. представники абвера відвезли Бандеру і Стецька до Кракова, де залучили їх до підготовки групи українського парашутного десанту. До висадки у горбистому передмісті Львова українців готувала абверкоманда 202. Німці видали українцям мільйон рублів, раніше вкрадених у Росії. Кур’єр (Юрій Лопатинський, іл.158) передав ці кошти, а також листи (Бандери, Стецька й Лебедя) командиру УПА Шухевичу.
Бандера (у своєму посланні) наказав УПА активувати підривну діяльність у тилу радянської армії і заявив, що готовий повернутися в Україну. Стецько попросив кур’єра повідомити лідерам ОУН(б) і УПА в Україні, що він, як і раніше, вважає себе прем’єр-міністром України[1402].
У селищі Лехнін, розташованому приблизно за 40 км на північний захід від Берліна, 6 січня 1945 р. Бандера відсвяткував греко-католицьке Різдво[1403]. Пізніше, з сім’єю і кількома прибічниками, він вирушив до Веймара, де залишався протягом трьох тижнів[1404]. За словами Шандрука, у Веймарі відбулася зустріч представників УНК, де йшлося про останній хрестовий похід проти СРСР. Мельник виказував обережність, а Бандера, навпаки, виступав за «повну підтримку до кінця, яким би він не був»[1405]. У свідченнях двох інших людей, оунівця Євгена Стахіва та офіцера абвера Зігфріда Мюллера, також міститься інформація, що, перебуваючи у Веймарі, Бандера здійснював мобілізацію українців до армії, яка формувалася для підтримки нацистів у їхній боротьбі проти СРСР[1406]. Однак пізніше Бандера запевняв членів ОУН і співробітників ЦРУ, що після свого звільнення із Заксенгаузена він не висловлювався про підтримку УНК і Третього рейху[1407].
Наприкінці січня або на початку лютого 1945 р. Бандера з дружиною і дочкою перебралися до Берліна. В лютому вони «втекли» з Берліна (з допомогою Лебедя і Матвієйка) до Відня, де невдовзі ОУН(б) провела конференцію за участі кількох своїх керівників. Бандеру обрали головою новоствореного Закордонного Центру ОУН. На той час, коли Червона армія наблизилася до Відня, Бандера вирушив до Праги, а звідти — в Інсбрук[1408].
5-6 лютого 1945 р. керівництво ОУН в Україні призначило Бандеру головою всієї ОУН. Шухевич подав у відставку з цієї посади і став лідером тільки тих підрозділів ОУН, які розташовувалися в Україні. Пізніше керівництво ОУН в Україні також вирішило, що Бандері не слід повертатися в Україну, а треба залишатися за кордоном, де він — як колишній ув’язнений нацистського концтабору і символ українського націоналістичного руху — може пропагувати національну ідею[1409].
Приблизно тоді, коли Бандера пропонував «повну підтримку до кінця, яким би він не був», Шимон Редліх, єврей, який у Східній Галичині пережив три роки німецької окупації, спостерігав «у Бережанах найдра-матичішу подію першого року свого життя після звільнення»: «Я стояв біля вікна, що виходило на Ринок [ринкову площу]. Зі мною в кімнаті було ще кілька людей. Бела… сиділа за піаніно. В дальньому кутку Ринка, було видно невелике скупчення людей. Падав сніг. У центрі юрми з’явилася і зупинилася вантажівка. На її кузові було кілька людей. Один із них наче щось читав з аркуша паперу. За кілька хвилин вантажівка зрушила з місця разом з тими, хто стояв на кузові, крім одного. Той чоловік лишився повішеним, його тіло гойдалося з боку в бік. Бела заграла жалобний марш Шопена [sic]. Мені сказали, що чоловік, якого повісили, був «бандерівцем», українським націоналістом. Люди говорили про звірства, які чинили бандерівці проти Совєтів»[1410].
Доля бандерівців різко змінилася після вступу радянських військ. ОУН(б) і УПА й далі вбивали поляків, які все ще перебували на території України, але тепер вони почали вбивати і українців — тих поміж них, кого вони звинувачували в підтримці радянського режиму. Радянська влада, зі свого боку, оголосила ліквідацію бандерівців, до категорії яких вона зараховувала членів ОУН, партизанів УПА та їхніх прихильників, а також представників цивільного населення, яких звинувачували або в тому, що вони бандерівці, або в їхній підтримці.
Висновок
Звільнившись з-під арешту (на території Німеччини), Бандера і Стецько спробували налагодити контакти з нацистськими лідерами, але останні вже встановили відносини з надійнішими українськими партнерами, поміж яких провідним колабораціоністом був Володимир Кубійович. У липні 1941р. Гітлер вирішив включити Східну Галичину до складу Генерал-губернаторства, а на інших територіях створити Рейхскомісаріат Україна. Це рішення розчарувало ОУН(б), яка до того сподівалася, що саме Гітлер дозволить їм об’єднати українські території. Крім того, кілька сотень оунівців заарештували та згодом відправили як політв’язнів до різних концтаборів Німеччини. У результаті конфлікту з ОУН(б) німці розпустили оунівську міліцію і створили українську допоміжну поліцію. Приховавши свою належність до ОУН(б), багато націоналістів знову ввійшло до лав поліції. Українські поліцейські, яких в особовому складі поліції було значно більше, ніж німців, брали активну участь у знищенні євреїв. Навесні 1943 р. близько 5 тис. (із загальної кількості 12 тис.) українських поліцейських Волині дезертирували з поліції та приєдналися до УПА, яку ОУН(б) почала формувати за кілька місяців до того.
На початку 1943 р. УПА влаштувала етнічну чистку польського населення Волині і Східної Галичини, у результаті якої було знищено 70-100 тис. мирних мешканців. У той же час ОУН(б), УПА, українська поліція та українські селяни вбили кілька тисяч євреїв, які втекли з гетто і ховалися в лісах. Під час цих масових убивств Бандера перебував під арештом: спочатку в Берліні, а потім у Целленбау. У цей період він мав лише обмежені контакти з керівництвом ОУН і УПА. Проте саме знищення тисяч мирних мешканців, яке ОУН і УПА здійснили у цей період, сприяло зміцненню міфу про Бандеру. Приблизно із цього часу в соціальному вжитку виникла назва «бандерівець», яку широко використовували як жертви, так і виконавці злочинів. Навесні 1944 р. на Східному фронті утворилася ситуація, яка змусила німців відновити співпрацю з націоналістичними та фашистськими рухами. Восени 1944р. Бандера та інші українські лідери були звільнені з місць ув’язнення. їх намагалися залучити до мобілізації українців на боротьбу проти СРСР, до якої Бандера, за словами Шандрука, ставився дуже серйозно. На початку лютого 1945 р. Бандера переїхав з родиною до Відня. Він знову став головою ОУН, але вирішив залишитися за кордоном, щоби пропагувати національну справу.
