3. Место рождения: дер. Ново-Аксубаево Аксубаевского района Татарской АССР.
4. Национальность, гражданство: русский, гражданин СССР.
5. Образование: 6 классов.
6. Принадлежность к КПСС, ВЛКСМ: беспартийный.
7. Место работы, должность: скреперист участка № 1 рудника им. Матросова.
8. Семейное положение: женат.
9. Судимости: ранее не судим.
10. Место жительства: пос. Матросова Тенькинского района Магаданской области, ул. Центральная, № 19, кв. 2.
11. Документ, удостоверяющий личность: паспорт I-ФК № 610070 выдан Омчакским ОВД Тенькинского района 17.III.1978 г.
Допрос начат в 19 час. 25 мин.
Допрос окончен в 20 час. 30 мин.
По существу дела показываю следующее: С 1958 года по настоящее время я работаю на руднике имени Матросова, скреперистом горного участка № 1. Весной 1977 года в нашу бригаду, где бригадиром был (…) Петр, поступил работать Стус Василий Семенович, взаимоотношения с которым у меня были нормальные. О себе, о своей прошлой жизни Стус рассказывал мало, лишь то, что он — украинский поэт, его неправильно осудили за то, что писал стихи, которые были напечатаны за границей, а затем весной 1977 года отправили в ссылку в Магаданскую область, на наш рудник.
Помимо работы я со Стусом не общался, у него в комнате общежития не бывал, как он вел себя в быту, сообщить не могу.
Однажды в декабре 1978 года перед сменой я находился в раздевалке рудника, где также были скреперисты нашей бригады Стефановский Борис, Голубенко Василий, Рудой Михаил и Стус Василий.
Во время разговора Стефановский сказал Стусу, что тот в последнее время начал хорошо работать, за что может получить нагрудный значок «Ударник коммунистического труда». На это Стус заявил, что, как только ему дадут этот значок, он бросит его «в полицейского Шарипова».
Хочу отметить, что в то время начальником отдела кадров нашего рудника был Шарипов Рашид Гарифович, принципиальный коммунист, начальник добровольной народной дружины поселка.
Голубенко Василий сказал Стусу, чтобы тот прекратил оскорблять Шарипова, и заметил, что если бы было побольше таких людей, как Шарипов, то в нашей стране быстрее бы построили коммунизм. Стус сразу же начал обзывать Голубенко Василия «полицейским», а также высказался: «Коммунисты довели страну до нищеты, скоро вы в одних трусах пойдете на свое партийное собрание».
Лишь после резкого требования Голубенко Василия прекратить свои враждебные высказывания Стус замолчал.
Других подобных высказываний Стуса за время его нахождения в нашем поселке я не слышал.
Протокол я прочитал, записано с моих слов правильно, дополнений и поправок не имею.
(подпись)
Старший следователь следотдела
КГБ УССР
майор Цимох
Протокол допиту свідка
місто Київ
5 серпня 1980 р.
Допит почато о 10 год. 15 хв.
Закінчено о 13 год. 15 хв.
Старший слідчий слідчого відділу КДБ УРСР майор Цімох в приміщенні слідчого відділу КДБ УРСР з додержанням вимог ст. ст. 85, 167 і 170 КПК УРСР, допитав як свідка:
1. Прізвище: Ковальов.
2. Ім’я: Георгій.
3. По батькові: Іванович.
4. Дата народження: 7.V.1945 р.
5. Місце народження: м. Дегтярськ Ревденського р-ну Свердловської обл.
6. Національність і громадянство: українець, громадянин СРСР.
7. Партійність: член КПРС з 1968 р.
8. Освіта: середня технічна.
9. Рід занять: рудник ім. Матросова Магаданської обл., бригадир прохідників дільниці № 4.
10. Місце проживання: селище Матросова, вул. Комсомольська, буд. № 1, Тенькінського району Магаданської обл.
11. Паспорт: V-НО № 601894, виданий 23.VIII.1977 р. Сніжнянським МВВС Донецької області.
12. В яких стосунках з обвинуваченим і потерпілим: (прочерк).
У відповідності з ч. IV ст. 167 КПК УРСР Ковальову Г. І. роз’яснені обов’язки свідка, передбачені ст. 70 КПК УРСР, і його попереджено про відповідальність за ст. 179 КК УРСР за відмову або ухилення від дачі показань і за ст. 178 ч. 2 КК УРСР за дачу завідомо неправдивих показань.
(підпис свідка)
На пропозицію дати показання по всіх відомих йому обставинах свідок показав:
З 1945 року до осені 1970 року я проживав з батьками в місті Сніжне Донецької області. Восени 1970 року я разом з своєю дружиною Світланою поїхав працювати в Магаданську область, де на руднику імені Матросова працював прохідником до літа 1975 року. Протягом 1975—1977 років працював у шахті «Восход» міста Сніжне Донецької області. У вересні 1977 року я з сім’єю знову прибув на рудник ім. Матросова, де працюю бригадиром прохідників гірничої дільниці № 4.
Моя зарплата в середньому щомісячно складає 600—700 карбованців.
В даний час, з 12 квітня по 17 вересня 1980 року, я перебуваю у відпустці, частину якої провів у матері в місті Сніжне Донецької області та в сестри у м. Києві.
Приблизно взимку 1977—1978 року від когось з робітників рудника ім. Матросова мені стало відомо, що на цьому руднику перебуває у засланні мій земляк Стус Василь Семенович, з яким раніше я не був знайомий. У березні 1978 року, на день проводів російської зими, мене і мою дружину Світлану запросив в гості Дмитришин Михайло Михайлович, який проживав в кімнаті № 38 гуртожитку рудника по вул. Центральній, № 37.
Коли ми прибули до Дмитришина, то дізналися, що його гості розійшлися, залишилась тільки дружина Дмитришина — Зоя та Стус Василь Семенович, який був напідпитку. Саме тоді я познайомився зі Стусом.
Під час розмови Дмитришин, який працює бригадиром прохідників дільниці № 2, почав розповідати мені, що його бригада перевиконала місячне завдання по видобутку руди, що члени його бригади мають високі заробітки, навіть більше, ніж в моїй бригаді.
Розмовляли ми російською та українською мовами. І тут у розмову встряв Стус. Він почав говорити Дмитришину: «Так в твоїй же бригаді які люди! Це ж розуміти треба. Майже всі з Західної України, справжні українці, і тут показують, як потрібно працювати. Не те, що східняки, що москалям продалися. У тебе, Михайле, справжні люди, а не якесь…»
Після цього Стус сказав гидке, нецензурне слово. Я відчув образу від таких слів Стуса і запитав його: «А ти хто такий?» На моє запитання Стус почав допускати висловлювання ворожого змісту, які я запам’ятав майже дослівно: «Ти не знаєш, хто я такий? — запитав Стус. — Я — відомий український поет, член ПЕН-клубу, якого знає громадськість світу. А зараз я страждаю за свої переконання, зараз я — політичний засланець, знаходжусь у цьому «кублі». За що ж я терплю цю каторгу? За те, що боровся і борюсь за волю для України, за демократичні права для народу. І ось за це жандарми кинули мене в тюрму, в концтабір, а зараз в заслання. Але я вірю, що настане той день, коли Україна буде вільна, коли для всіх будуть справжні права і свободи».
Я більше не мав сили терпіти ці кощунські ворожі твердження Стуса, який все це промовляв українською мовою. Дуже хвилюючись, від чого я заїкаюсь, я сказав Стусу по-російськи: «Знаю я вас, бандитов-националистов. Это вы, такие, как ты, убили моего дядю Сергея уже после войны, в сорок шестом году, на территории Западной Украины. А ему только двадцать четыре года было, и перед этим он всю войну воевал… а сейчас ты, недобитый националист, стал «борцом за справедливость, за счастье народное»! А ты спросил украинцев (я показал на сидевших за столом людей), — хотят ли они, чтобы ты за их «права» боролся? Ты спросил украинцев — хотят ли они твоей «самостийной Украины?»
В такому стані я чуть не побив Стуса, моя дружина зразу ж відвела мене додому.
Це була перша і єдина моя зустріч зі Стусом. Чув я від сусідів Стуса по кімнаті Грибанова Валерія і Русова Євгена, що під час розмов з ними Стус багато разів допускав наклепи на радянський державний і суспільний лад, на нашу дійсність, але конкретні факти таких ворожих висловлювань Стуса мені невідомі.
В червні 1978 року на рудник приїхала кореспондент районної газети «Ленинское знамя», яка цікавилась відносно роботи Стуса на руднику і його поведінкою. В розмові зі мною я розповів про вищевикладений випадок стосовно висловлювань Стуса в кімнаті Дмитришина та маю відповідь йому. Незабаром після цього в трьох номерах газети за липень 1978 року появилась стаття «Друзья и враги Василя Стуса», де за 15 липня 1978 року згадувалось і моє прізвище, про той випадок, що мав місце з Стусом у березні 1978 року. Про цей інцидент зі Стусом у статті було викладено правильно і майже дослівно про те, що говорив Стус тоді і що я йому відповів.
Інших фактів ворожої діяльності Стуса я не знаю. З літа 1979 року, після відбуття Стуса з селища Матросова, я з ним не зустрічався, про його долю мені нічого не відомо.
Хочу відмітити, що мій дядько Ковальов Сергій Миколайович, 1922 року народження, загинув у боротьбі з бандитами на території Західної України під час військової операції проти бандерівських банд. Саме про нього я говорив Стусу у березні 1978 року.
ЗАПИТАННЯ. Чим бажаєте доповнити свої показання?
ВІДПОВІДЬ. Я дав правдиві показання відносно Стуса та про ворожі його твердження, свідком яких я був у березні 1978 року в селищі Матросова Магаданської області.
Протокол допиту я прочитав, записано з моїх слів правильно. Доповнень і поправок не маю.
(підпис)
Допитав:
Старший слідчий слідчого відділу КДБ УРСР
майор (Цімох)
Протокол допиту свідка
м. Київ
6 серпня 1980 р.
Допит почато о 10 год. 15 хв.
Закінчено о 12 год. 05 хв.
Старший слідчий слідчого відділу КДБ УРСР майор Цімох в приміщенні слідчого відділу КДБ УРСР з додержанням вимог ст. ст. 85, 167 і 170 КПК УРСР, допитав як свідка:
1. Прізвище: Ковальова.
2. Ім’я: Світлана.
3. По батькові: Григорівна.
4. Дата народження: 23.IV.1945 р.
5. Місце народження: м. Кишинів.
6. Національність і громадянство: росіянка, громадянка СРСР.
7. Партійність: безпартійна.
8. Освіта: середня.
9. Рід занять: дитячий сад рудника ім. Матросова, вихователь.
10. Місце проживання: селище Матросова, вул. Комсомольська, буд № 1, Тенькінського району Магаданської обл.
11. Паспорт: I-НО № 601895, виданий 23.VIII.1977 р. Сніжнянським МВВС Донецької області.
12. В яких стосунках з обвинуваченим і потерпілим: (прочерк).
У відповідності з ч. IV ст. 167 КПК УРСР Ковальовій С. Г. роз’яснені обов’язки свідка, передбачені ст. 70 КПК УРСР, і її попереджено про відповідальність за ст. 179 КК УРСР за відмову або ухилення від дачі показань і за ст. 178 ч. 2 КК УРСР за дачу завідомо неправдивих показань.
(підпис свідка)
На пропозицію дати показання по всіх відомих їй обставинах свідок показала:
Я досконало володію українською мовою, показання бажаю давати цією ж мовою.
Протягом 1970—1975 років я разом з чоловіком Ковальовим Георгієм Івановичем проживала в селищі Матросова Тенькінського району Магаданської області.
У вересні 1977 року ми знову приїхали в це селище, де чоловік працює бригадиром прохідників гірничої дільниці № 4 рудника ім. Матросова, а я працюю вихователем дитячого садка цього ж рудника. В даний час я з чоловіком перебуваю у відпустці.
У березні 1978 року мене і мого чоловіка Георгія запросив у гості, на день проводів російської зими, Дмитришин Михайло Михайлович, який мешкав у гуртожитку рудника ім. Матросова, по вул. Центральній, будинок № 37.
Коли ми прибули в кімнату до Дмитришина, там була лише його дружина Зоя та раніше мені незнайома людина Стус Василь Семенович, який був напідпитку. Я почала допомагати Зої по господарству, накривати стіл, а чоловіки без нас затіяли якусь розмову. Початок розмови я не чула, лише почула окремі фрази, які говорив Стус. Зокрема, пам’ятаю, він говорив, що нібито українці східної частини України «продалися москалям», а українці з західних областей республіки є «справжніми людьми, а не якесь…», після чого Стус промовив гидке слово. Далі Стус почав говорити, що він — відомий український поет терпить знущання за свої переконання, за те, що «боровся за демократичні права для народу, за волю для України», і за це, мовляв, його «переслідують», але він вірить у краще майбутнє для народу, в те, що «Україна буде вільна» і люди в нашій країні будуть мати «справжні права і свободи».
