одиниці (роти й бригади), артилерійський статут (1757), збільшено штати,
вдосконалено технічне забезпечення й гарматний парк 930. Імперську модель
організації артилерії, й почасти технічного оснащення, кількома роками потому
було запозичено для реформування російської артилерії її керівником графом
П.Шуваловим (1710-1762). Цілком можливо, що опосередковано заходи
останнього могли вплинути й на характер перетворень в Генеральній та
полкових артилеріях Гетьманщини за К.Розумовського. Втім, модернізаційні
реформи його правління, котрі запроваджували управлінську та господарську
централізацію, постійну тактичну організацію артилерійської обслуги із поділом
на роти, уніфікацію гарматного парку були дещо запізнілими заходами й не мали
на меті докорінної зміни ситуації.
930 Ibid. — Р. 308-310; MacLennan К. Liechtenstein and Gribeauval: ‘Artillery Revolution’ in рolitical and сultural сontext //War іn History. — 2003. — No.10. — Р. 252-257.
308
РОЗДІЛ 6. ФОРТИФІКАЦІЙНО-ОБОРОННІ СТРАТЕГІЇ
Поступ воєнних технологій наприкінці Середньовіччя та на початку Нового часу
втілився у протистоянні двох технічних сфер Мілітарної революції: розвитку
вогнепальної зброї (передусім артилерії), та вдосконаленні фортифікаційних
систем. Вдосконалення гармат, значно полегшених і здатних вести прицільний
вогонь, а також інженерної тактики облог, змушували фортифікаторів
відмовлятися від суцільних поясів кам'яних і дерев'яних мурів з високими
баштами, що захищали міста. Відтепер фортеці опоясувалися ланцюгами
земляних насипів з влаштованими на них артилерійськими батареями, смугами
штучних перешкод і багатьма іншими хитрощами, націленими на виснаження
противника і зрив його плану облоги931. Нові фортифікаційні форми, створені
видатними архітекторами і художниками того часу, не лише міняли характер
самих укріплень, але й політику держави в сфері оборонного будівництва 932.
Водночас, брак коштів і організаційних можливостей у держави й міських
спільнот, котрі опікувалися станом оборонних споруд, робив справу
фортифікаційної модернізації точковою, що добре видно на прикладі оборонного
будівництва в Речі Посполитій 933. Певний виняток становили фронтирні регіони
Європи (Піренеї, Балкани, Придунав'я ті ін.), де внаслідок перманентних воєнних
конфліктів держава й соціум були структуровані для мілітарних потреб. Тут
931 Говард М. Війна в європейській історії. — К., 2000. — С. 39-41, 76; Duffy С. The Fortress in the Age of Vauban and Frederick the Great, 1660-1789.— Routledge&Kegan Paul, 1985. — Vol.2. — Р. 1-62.
932 Глушок О. Еволюція фортифікації на Правобережжі під впливом змін у тактиці облоги (XV‒XVII ст.) — К., 2009; Липа К. Теорія архітектури, містика і війна. — К., 2016.
933 Dybaś В. Fortece Rzeczypospolitej. Studium y dziejów budowy fortyfikacji staąych w państwie polsko-litewskim w XVII wieku. — Toruń, 2018.
309
виникли специфічні військової інститути й, зокрема, особливий тип “fortress
cities” в яких фортифікаційні новації трансформувалися під впливом місцевих
традицій і воєнної специфіки фронтиру.
В цьому розділі ми маємо на меті відстежити й проаналізувати основні
тенденції оборонного будівництва на теренах Гетьманщини, його місце у воєнній
політиці козацької еліти, роль у мілітарній політиці Московського царства та
Російської імперії в контексті фортифікаційних трендів ранньомодерної Європи;
ми спробуємо з'ясувати, як специфіка “буферного статусу” українських
територій відбивалася на розвиткові оборонної системи Козацького Гетьманату,
починаючи від суто технічного рівня (інженерних рішень і будівельних
технологій), завершуючи включеністю фортець у стратегію війн, їх забезпечення
артилерією і гарнізонами. Таким чином, нас цікавитиме не стільки фортифікація
як така, скільки те, якою мірою вона мислилася і використовувалася військово-
політичною елітою Гетьманщини як елемент військового потенціалу та
інструмент війни.
Системний аналіз фортифікаційних комплексів найголовніших оборонних і
адміністративних центрів гетьманату — чотирьох гетьманських столиць
(Чгирин, Гадяч, Батурин і Глухів) і сімнадцяти полкових центрів (Полтави,
Ніжина, Стародуба, Лубен, Чернігова, Переяслава, Миргорода, Прилук, Білої
Церкви, Вінниці, Брацлава, Умані, Кальника, Кропивного, Черкас, Корсуня й
Канева) представлений в сучасній історіографії нерівномірно через різний
ступінь їх вивченості. Окреме місце, з точки зору свого розташування й
постійних змін адміністративного статусу, серед цих фортець займав Київ. Варто
також звернути увагу на міста й містечка нижчого адміністративного рівня
(сотенні центри) також мали сильні укріплення й артилерію, мали сильні обороні
позиції та укріплення, як-от Чорногородка, Ладижин або Ромни.
Специфіка ландшафту, а також театру воєнних дій на якому головним
противником від часів Русі були кінні війська степових імперій, спричинила те,
що в Центральній та Лівобережній Україні переважна більшість укріплень були
310
дерево-земляними. Оскільки нападники не вдавалися до тривалих облог міст і
містечок, вони розбудовувалися як фортеці-схованки для довколишнього
населення та опорні пункти козацьких і найманих військ, що давали відсіч
татарським набігам. Лише окремі міста, як наприклад Київ, Батурин або
Чигирин, що мали важливе оборонно-стратегічне значення, були споряджені
багатофункціональними лініями комбінованих укріплень, що включали
дерев'яні, кам'яні й цегляні стіни, вежі та бастіони. Однак, розвиток вогнепальної
зброї поступово змушував відмовлятися від мурованих і дерев'яних
фортифікацій фронтального типу.
Найвідповідальніші у бойовому відношенні ділянки укріплень могли бути
мурованими, або ж споряджатися паралельним частоколом, заповненим землею
та камінням, надолбами (вертикально вкопаними в ґрунт обрубками колод) і
частиками (загостреними дубовими кілками). Великі фортеці мали автономні
джерела водопостачання — колодязі, — а також мережі підземних ходів, що
вели до води або в заміську периферію (хвіртки, вилазки тощо).
Такий характер планування й укріплень мали “замочки”, що дісталися
козацькій державі у спадок від річпосполитської доби. Так, наприклад, фортеця у
Білій Церкві розташовувалася на горі, однією стороною оберненою до р.Рось.
Вона була оточена колом земляних валів з частоколом, а власне замок мав
четверо воріт з брамами. Пригородки мали земляні вали з частоколами і
брамами, що примикали до замкових укріплень, а також сухий рів. Черкаський
замок, реконструйований в 1550-х рр., мав кам'яний дитинець, оточений валом із
частоколом та ровом. Очевидно, в першій половині XVII ст. його було зміцнено
чотирма насипними бастіонами, позначеними на карті України Г.-Л. де Боплана,
але за декілька десятиліть вони осипалися і були ушкоджені під час бойових
дій934. Турецький мандрівник Е.Челебі, відвідуючи місто, зазначив, що “Это не
934 Куштан Д. Історія черкаських замків XIV-XVIII ст. в: Україна на шляху до Незалежності: Збірник матеріалів науково-практичної конференції. — Корсунь-Шевченківський, 2018. — С. 20-28; Нерода В., Нестеренко В. Ще раз до питання про замок Д. Вишневецького у Черкасах //Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2008. — Вип.17. — С. 9-15.
311
мощное каменное сооружение, а паланка, окруженная насыпным земляным
валом с бревенчатым частоколом, которая стоит на берегу Днепра” 935. Ще одним
відгомоном русько-литовського оборонного будівництва, особливо притаманним
Нижньому Подніпров'ю, була взаємна пов'язаність невеликих фортець, що
утворювали оборонні ланцюги. Так, на Правобережній Київщині система
замочків і містечок, споряджених дерево-земляними (Фастів), а деінде й
мурованими укріпленнями (Мотовилівка), фактично повторювала густу мережу
давньоруських прикордонних пунктів, котрі контролювали кордон з Диким
Полем936. Очевидно, аналогічну систему розташування наслідували сотенні
центри й містечка Південного Лівобережжя937.
На рубежі ХVІІ — ХVІІІ ст., коли українські терени стали ареною війн для
великих армій Туреччини, Швеції та Росії, оснащених потужною артилерією,
постала необхідність в переобладнанні та реконструкції застарілих дерев'яних
фортець. Більшість з них доповнюється новими елементами західноєвропейської
фортифікації (земляними бастіонами і равелінами), що збільшували вогневий
потенціал фортеці й перешкоджали наближенню до міста військ противника.
Тим не менше, найбільші фортифікаційні комплекси козацької доби —
гетьманські столиці, полкові й сотенні міста — мали розташування й інженерне
вирішення, притаманне ще давньоруським традиціям. Практично всі вони
постали на місці міст і городищ, що виникли протягом Х — ХІІ ст., вже від
початку маркуючи найвигідніші, з точки зору оборони, місця ландшафту,
доступу до води, контролю за довколишніми шляхами сполучень. Цікаво, що
місцем заснування фортець, або великих польових таборів під час воєнних
кампаній, могли ставати локації покинутих городищ і валів, що у величезній
935 Челеби Э. Книга путешествий. — М., 1961. — Вып.1. — С.81-82.
936 Парацій В. Фортифікаційні споруди правобережних земель Середнього
Подніпров’я першої половини XVII ст. //Нові дослідження пам’яток археології козацької доби в Україні. — К., 1997. — Вип.6. — С. 38—44.
937 Драганенко В. Система оборони південно-східного прикордоння Поділля в середині XVII ст. //Вісник Кам'янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка. Історичні науки. — 2013. — Вип.6. — С. 461-466.
312
кількості збереглися на території теперішньої Київської, Черкаської, Полтавської
та Вінницької областей. Ще наприкінці XVI — на початку XVII ст. на цих
місцинах було відбудовано замки Канева, Василькова, Корсуня, Переяслава й
збудовано нові у Лисянці та Трахтемирові938.
Структура оборонної забудови міст традиційно складалася з укріпленої
фортеці та її серцевини (замку/дитинця) і довколишньої міської периферії
(форштадту). За невеликим винятком, більшість фортець Право— та Лівобережної
Наддніпрянщини неодноразово міняли свої межі, за висловом істориків
архітектури ніби “йдучи за ландшафтом”. Внаслідок цього, структура фортеці
могла бути одно— , дво— (Батурин) або навіть тридільною (Чернігів), в залежності
від ландшафтних умов, чисельності гарнізону тощо. В спеціальній літературі
виділено три основних типи взаєморозташування міських поселень та їхніх
оборонних споруд: 1) фортеця на периферії міської території, 2) фортеця в
середині міста, 3) фортеця на підступах до міста. Фортеці закладалися на
