Процес суверенізації окраїн колишньої імперії активізувався після Жовтневого перевороту більшовиків. Легітимний загальноросійський уряд зник, і, поки він не відновився, національні рухи самочинно взялися за створення суб’єктів майбутньої федерації. 20 листопада Центральна Рада проголосила Українську народну республіку (УHP). У тексті III Універсалу зазначалося, що у складі УНР перебуває Таврійська губернія без Криму.
Кримці відповіли на більшовицький переворот одразу двома установчими асамблеями. На з’їзді земств і міських дум в Сімферополі 3—6 грудня створено губернську Раду народних представників (РНП), яка орієнтувалася на майбутній (небільшовицький) центральний уряд Росії. 9 грудня у Бахчисараї розпочав засідання Курултай, підготовку якого Мусвиконком розпочав ще у жовтні. 26 грудня на Курултаї було проголошено Кримську народну республіку (КНР), ухвалено її конституцію та створено національний уряд (Директорію) на чолі з Челебіджиханом.
Кримську Директорію одразу визнав Київ. Представники Центральної ради були присутніми на засіданні Курултаю. За спогадами Асана Сабрі Айвазова, війська Центральної ради допомогли підрозділам Кримського кінного полку, які поверталися на півострів, відбитися від червоногвардійців в районі Олександрівська (Запоріжжя). Залишаючи півострів кримцям, Центральна Рада прагнула зберегти контроль над місцевими українізованими частинами і флотом. 22 грудня вона призначила Дмитра Антоновича генеральним секретарем морських справ УНР.
Як РНП, так і Директорія вважали себе вищою владою на території Криму, однак до відкритого протистояння між ними не дійшло. Їх згуртував більш грізний ворог — більшовики[19]. Рада народних комісарів не визнала кримські уряди і розпочала підготовку до захоплення влади на півострові. Директорія і РНП спиралися на Кримський революційний штаб (пізніше перейменований на Штаб кримських військ). Йому підпорядковувалися, зокрема, кримськотатарські кіннотники, яких називали «ескадронцями».
На середину грудня терором і пропагандою більшовики змогли захопити владу в Севастополі та на всіх кораблях Чорноморського флоту. Замість українських прапорів на щоглах замайоріли червоні. Тимчасовий Військово-революційний комітет спрямував збільшовичених матросів на захоплення решти Криму. Червону морську піхоту оперативно перекидали кораблями із Севастополя у різні порти Криму. Під час боїв у січні 1918 року ескадронці та антибільшовицькі російські офіцери не раз переходили у контрнаступ: 11—13 січня вони невдало намагалися захопити Севастополь. Та все ж противник значно переважав кількісно і за рівнем озброєння, тому війська Кримського штабу були розбиті в усіх основних зіткненнях. Пригнічений поразками і марними спробами досягти перемир’я Челебіджихан склав із себе повноваження голови Директорії. 26 січня червоні захопили весь Крим і розігнали Курултай. Більшості лідерів КНР вдалося врятуватися втечею закордон або сховатися у горах, але муфтія більшовики схопили та ув’язнили в Севастополі.
Боротьба за українську столицю взимку 1918 р. також не обійшлася без участі моряків-чорноморців. Вони брали участь у боях по обидва боки барикад. Ще 9 листопада із Севастополя до Києва на підтримку Центральної Ради відбув Окремий морський курінь імені гетьмана Петра Сагайдачного під командуванням мічмана Якима Христича (612 вояків). Матроси куреня брали участь у придушенні більшовицьких заворушень у столиці, зокрема повстання на «Арсеналі». Майже всі вони загинули у боях з червоними військами Муравйова. У той самий час загін збільшовичених моряків на чолі з матросом Андрієм Полупановим наступав на Київ у складі «1-ї революційної армії Південного революційного фронту для боротьби із контрреволюцією». Після захоплення Києва 8 лютого Полупанов став військовим комендантом української столиці.
В окупованому більшовиками Криму розгорнувся маховик червоного терору проти офіцерів, чиновників, заможних громадян та представників кримськотатарського національного руху. За два місяці жертвами масових вбивств стали кілька тисяч кримчан. Свідки цих кривавих подій назвали їх «Варфоломіївськими ночами», однак більшого поширення набув русифікований варіант назви: «єреміївські ночі». Серед багатьох інших 23 лютого більшовики розстріляли Номана Челебіджи-хана, якого до цього близько місяця утримували в ув’язненні. У національних окраїнах колишньої імперії червоний терор початку 1918 року часто набував не класового, а етнічного характеру: у Криму страждали кримські татари, у Києві — українці, у Баку — азербайджанці і так далі[20].
Декларація незалежності УНР та укладення нею Брестського договору із Центральними державами стали запорукою українського контрнаступу. У березні після повернення Центральної Ради до Києва спільні військові операції українських та австро-німецьких військ продовжилися. Союзні армії діяли окремо під власними командуваннями, лише зберігаючи між собою оперативний зв’язок. 19 березня 1918 року більшовики проголосили Соціалістичну Радянську Республіку Тавриду, сподіваючись, що «республіканський статус» вбереже півострів від німецького наступу. Однак радянська Таврида проіснувала недовго.
Як вже було зазначено, Центральна Рада відмовилася від територіальних претензій на Крим у листопаді 1917 року. Однак відтоді ситуація істотно змінилася. УНР проголосила незалежність, і тепер вже не передбачалося, як раніше, що Крим і Україна будуть суб’єктами єдиної федеративної держави. Утвердження ворожого політичного режиму на півострові загрожувало південним кордонам України, позбавляло свободи дій в акваторії Чорного і Азовського морів. Події зими 1917/18 років яскраво засвідчили цю банальну істину. Тому українське керівництво переглянуло своє ставлення до самовизначення Криму і розпочало боротьбу за приєднання півострова. Центральна Рада оприлюднила ухвалений ще 14 січня закон, у якому проголосила суверенітет УНР над військовим і торговельним Чорноморським флотом і порушила перед Центральними державами питання про статус Кримського півострова. Проблема полягала у тому, що Німеччина не визнавала прав України на Крим, посилаючись на III Універсал Центральної Ради.
За наказом військового міністра Олександра Жуковського українське командування сформувало зі складу Запорозького корпусу Армії УНР Кримську групу під командуванням полковника Петра Болбочана. Таємне завдання групи полягало в тому, щоб випередити німців, першими пробитися на півострів і заволодіти Чорноморським флотом у Севастополі. 12 квітня Кримська група, зосередившись на станції Лозова, з боями вирушила на південь.
Німці вирушили на Крим «традиційним» маршрутом. 15-та дивізія Ландверу підійшла до Перекопу і розпочала штурм Турецького валу. Діючи на випередження, Кримська група Болбочана зайшла з боку Новоолексіївки. 22 квітня українські війська блискавично прорвалися через Сиваш і захопили Джанкой. Успіх операції був забезпечений тим, що напередодні Кримська група захопила більшовицькі шифри. За їх допомогою Болбочан дезінформував ворожі штаби, повідомивши, що через Сиваш відступають радянські війська. Під їх виглядом болбочанівці прорвалися в кримські степи.
За сприяння кримськотатарських повстанців, група Болбочана першою визволила Сімферополь, Бахчисарай і вийшла на дальні підступи до Севастополя. Занепокоєне такими маневрами, німецьке командування висунуло Болбочану ультиматум негайно покинути Крим. Від збройного зіткнення між союзниками врятував лише наказ із Києва: відступити.
Тим часом налякані червоні командири почали тікати із Севастополя. На волю з тюрем вийшли морські офіцери і відновили командування флотом. До міста прибула делегація УНР, яка переконала офіцерів у необхідності підпорядкування Україні. Рішення ухвалили з урахуванням підсумків делегатських зборів на лінкорі «Воля» та настроїв української більшості команд. За наказом контр-адмірала Михайла Сабліна, 29 квітня 1918 року на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські.
На жаль, ця подія залишилася красивим символічним актом і не призвела до встановлення української влади над Кримом і флотом. Після відступу болбочанівців контроль над півостровом дістали німці. Частину кораблів Чорноморського флоту було виведено із Севастополя до Новоросійська і там затоплено. У Севастополі під українськими прапорами залишилася лише ескадра контр-адмірала Михайла Остроградського. Нові господарі привласнили ці кораблі, а екіпажі висадили на берег. Одночасно за участі німецького командування в Києві відбувся державний переворот і замість Центральної Ради в Україні було встановлено режим гетьмана Павла Скоропадського.
На початку травня у Сімферополі відновили роботу Курултай і кримська Директорія. Кримськотатарський національний рух сподівався на перетворення власних представницьких інституцій на загальнокримські органи влади шляхом кооптації до них представників усіх національних спільнот півострова. На посаду прем’єр-міністра висунули Джафера Сейдамета. Однак сформувати багатонаціональний уряд Сейдамет не зміг: його кандидатуру не підтримали загальноросійські політичні партії, які діяли в Криму.
Натомість до влади прийшов Кримський крайовий уряд на чолі з литовським татарином генерал-лейтенантом Мацеєм (Сулейманом) Сулькевичем. Уряд, створений за сприяння німців із представників різних політичних сил та народів, почав діяти 25 червня 1918 року. Сейдамет отримав портфель міністра закордонних справ.
Гетьман Скоропадський не визнавав незалежності Криму і взяв курс на приєднання півострова до Української Держави. Позаяк дипломатичними засобами схилити до цього Сулькевича не вдалося, Київ розпочав митну блокаду півострова. Восени 1918 року комплекс економічних і дипломатичних засобів впливу нарешті приніс бажані результати: уряд Сулькевича погодився на відновлення переговорів з Україною. До листопада сторони змогли дійти згоди про встановлення федеративних відносин між Кримом та Українською Державою. Однак справу знову не було завершено через повалення гетьманату в Києві, поразку Центральних держав та активізацію у Північному Причорномор’ї Антанти і денікінців.
Протягом 1919—1920 років Крим не раз переходив з рук у руки. До кінця квітня 1919 року тут діяв крайовий уряд Соломона Крима під захистом військ Антанти і денікінців. До кінця червня того ж року півострів належав більшовикам, які проголосили Кримську Соціалістичну Радянську Республіку. Після цього до листопада 1920-го Крим знову був під владою білих. Директорія УНР, яка сама перебувала у складній воєнно-політичній ситуації, не мала змоги безпосередньо втрутитися у цю боротьбу. Тим не менше українські політики продовжували триматися курсу попереднього гетьманського уряду про необхідність уведення Криму до складу УНР: або безпосередньо, або як складової Чорноморської федерації України, Криму, Кубані і Кавказу. Відповідні пропозиції українська делегація підготувала для Паризької мирної конференції, що тривала протягом 1919 року за підсумками Першої світової війни.
Протягом 1919—1920 років в Ялті діяла Крайова українська рада на чолі з Павлом Горянським. За домовленістю з дипломатичною місією УНР на Кавказі Мала Рада Крайової української ради виконувала роль українського консульства в білогвардійському Криму. Утім, її діяльність обмежувалася фінансовою підтримкою місцевої української громади. Про визнання дипломатичного статусу з боку денікінців (з ними УНР вела бойові дії з 28 вересня 1919 року) не могло бути й мови. Тільки безвихідна ситуація змусила нового білогвардійського головнокомандувача Петра Врангеля шукати шляхів порозуміння з Директорією УНР 1920 року. На переговорах йшлося не про статус Криму, а про можливу військову співпрацю проти спільного ворога.
