Тим не менше 6 серпня під час особистої зустрічі з Полуботком, Савичем та Чарнишем Петро І демонстрував неабияку привітність до козацьких зверхників, і це підбадьорило наказного. Попри декларовані імператорським указом заборони, 13 вересня він подав нові чолобитні, де серед іншого містилося прохання «вместо Малороссийской коллегии учинить генеральний суд в седьми персонах». Як стверджував автор «Чернігівського літопису», подача чолобитної неабияк роздратувала Петра, і з того часу «бачили монарха розгніваним». За його наказом Полуботка, Савича та Чарниша почали викликати на допити в Таємну канцелярію. Тим часом Теофан Прокопович передав імператору донос чернігівського єпископа Ірадіона з приводу нібито таємних контактів наказного гетьмана з гетьманом Орликом, коли той приходив разом з татарськими ордами в околиці Києва, під Васильків. Аби розслідувати обставини справи, Петро І віддав наказ про відрядження в Україну лейб-гвардії майора Олександра Румянцева.
Коли ж 10 листопада гонець з України передав імператору колективну чолобитну від імені всього Війська Запорозького щодо відміни запроваджених Малоросійською колегією нововведень і, що саме головне, надання дозволу на проведення нових гетьманських виборів, Петро прийшов у неймовірну ярість й «изволил приказать своими устами з великим гневом взять под караул обретающуюся в Петербурге генеральную старшину и всех, кто им ассистовал». Виконуючи імператорський наказ, 10 листопада («по полночи в 11 часу») начальник Таємної канцелярії генерал-майор О. І. Ушаков особисто доставив у Трубецькой каземат Петропавлівської фортеці Полуботка та ще п'ятнадцять козацьких старшин — генерального суддю Івана Чарниша, генерального писаря Василя Савича, полкового суддю Григорія Граб'янку, наказного полковника Петра Корецького, військового канцеляриста Миколу Ханенка та інших.
«Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани».
Скарби гетьмана — уявлені та справжні
Більше року тривали допити Полуботка в Петербурзі. Щоб розширити коло звинувачень проти гетьмана, імператор таки вирядив в Україну майора Румянцева, котрому доручалось не лише взяти під варту співучасників Павла Леонтійовича, провести допити його рідних і близьких, а й усіляко заохочувати подачу проти нього доносів. Емісар мав попередньо «обнадежить» потенційних донощиків, «чтоб без всякой опаски ехали для обличения Полуботка». Риторика Румянцева в Україні мала переконливо свідчити про те, що дорога додому Полуботку закрита назавжди. Одним з доказів цього, вочевидь, мало служити й призначення на місце Павла Леонтійовича полковником до Чернігова російського офіцера Михайла Богданова. Ще більш «переконливим» Румянцев був тоді, коли провів найбільшу з часів погрому 1708—1709 рр. чистку старшинського корпусу Гетьманату. За його результатами майже половина старшин втратила свої уряди. Під варту було взято останніх членів гетьманського уряду — генерального осавула Якова Лизогуба і генерального хорунжого Василя Жураківського, а крім того, миргородського полковника Данилу Апостола, військового канцеляриста Петра Валькевича, сотників Семена Галецького, Костя Криштофенка та інших.
Особливо прискіпливим Румянцев був у розслідуванні справи про таємні зносини Полуботка з Орликом. Аби виявити хоч якийсь слід у цій справі, майор звернувся за допомогою до київського генерал-губернатора князя Ю. Трубецького. Проте все виявилось, марним.
Не змогли довести вину наказного гетьмана і слідчі Таємної канцелярії. На допитах Полуботок тримався гідно, наполегливо повторював, що до Орлика нікого не направляв і сам не мав з ним зустрічей. Не допомогли петербурзьким слідчим і такі аморальні методи слідчої роботи, як використання при розслідуванні справи духовної сповіді смертельно хворої людини. Автору вдалось виявити у слідчій справі Полуботка доповідну записку капелана Петропавлівської фортеці, де він звітував про свої намагання — згідно з отриманою раніше інструкцією — з'ясувати в ході сповіді обставини цієї заплутаної історії, але Павло Полуботок, перебуваючи вже на смертному одрі («и в самой же тяжкой болезни», як наголошував духівник), заперечував факт таємних зносин з опальним гетьманом.
Смерть Павла Полуботка 18 грудня 1724 р. зняла з нього тяжкі обвинувачення й закрила судову справу. За місяць по тому, у січні 1725 р., помер й імператор Петро І. А ще за місяць вже його наступниця на троні імператриця Катерина І спеціальним указом закрила судове провадження і щодо інших козацьких старшин, взятих під варту разом з Полуботком або ж у процесі судового розслідування його справи. Викликаних Румянцевим з України свідків для обвинувачення наказного гетьмана відпустили додому. Тих же, хто знав про наміри і дії Павла Полуботка та вчасно не доніс про них російській владі, «били батогами нещадно», після чого також дозволили повернутись на батьківщину.
Тіло ж наказного гетьмана знайшло свій вічний спочинок у Петербурзі, на Виборзькій стороні, на цвинтарі при церкві Святого Самсона Прочанолюбця. Як злу іронію долі можна сприймати той факт, що церкву було збудовано 1709 р. на честь перемоги Петра І в Полтавській битві...
Але у випадку з непересічними історичними постатями нерідко трапляється так, що смерть фізична далеко не завжди означає кінець впливу особистості на перебіг історії. Саме така доля випала і нашому герою. У часи національного пробудження середини XIX ст. ім'я Павла Полуботка стає символом незламності українського духу, твердості у відстоюванні прав своєї милої Вітчизни. Відомий український історик Микола Костомаров стверджував, що у другій половині XIX ст. портрет Полуботка прикрашав чи не кожну селянську оселю Лівобережної України. Причому зазвичай художній образ сивовусого старшини доповнював текст фрагменту монологу, нібито виголошеного наказним гетьманом перед Петром І: «Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани, що мене кинуть у похмуру темницю на голодну смерть, та мені все одно: я промовляю від імені своєї Вітчизни і добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого рідного краю».
Інша легенда, що передавалась Україною з вуст в уста, гласила про те, що нібито вже смертельно хворого гетьмана навістив у казематі Петропавлівській фортеці Петро І, вмовляючи прийняти лікаря і порятувати своє життя. На що Полуботок гордо відповів: «Ні государю, ти не в силах уже повернути мені життя, яке згасає, скоро Петро і Павло стануть на одній дошці перед Всевишнім. Він і розсудить їхні діла».
Упродовж століть передається легенда про казкові скарби, які нібито гетьман передав через свого сина на зберігання до Лондона, до банку Ост-Індської кампанії. Перекази гласили, що спроби повернути золото чинив уже Петро І та його наступники. Від середини XIX ст. претензії на скарб гетьмана стали заявляти численні нащадки Полуботка. А 1908 р. в місті Стародубі 350 його нащадків навіть провели спеціальний з'їзд щодо вироблення спільної позиції з повернення скарбів на батьківщину. За результатами з'їзду було сформовано і відправлено на Британські острови повноважну делегацію в складі 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років користування банком грішми Павла Полуботка. А за підрахунками претендентів на спадок сума ця мала складати небагато-немало аж 213 млн рублів! У середині 1950-х рр. розшуком вкладу Павла Полуботка зайнявся спеціальний орган — Ін'юрколегія СРСР. У черговий раз увага громадськості до цієї теми акумулювалась на зорі української незалежності, на початку 1990-х. Спочатку про мільйони Павла Полуботка (а точніше, за підрахунками зацікавлених фахівців, нині мова йде вже про суму на внеску в 16 млрд фунтів стерлінгів) заговорили представники патріотичних сил, а згодом і влада незалежної України. І цього разу згадали про важливу умову повернення гетьманських коштів — вклад може повернутись лише у незалежну Українську державу.
Як ставитись до тих легенд і міфів, які за декілька століть оповили славне ім'я Павла Полуботка? Якщо оцінити їх з точки зору професійної історичної науки, то у них, звичайно ж, більше ірраціонального й емоційного, аніж документально підтвердженого достовірного матеріалу. Свого часу мені доводилось уважно вивчати судову справу гетьмана, і виявити хоч би якийсь натяк на інтерес уряду Петра І до вкладу Полуботка в іноземний банк не вдалось. А зважаючи на те, що й імператор, і «пташата гнізда його» були вельми винахідливим у вишукуванні чужих коштів на свою користь, чи не є вже сам факт цього достатнім аргументом, аби скептично поставитись до перспективи неймовірного збагачення нащадків Полуботка? Так само і тексти розлогих промов, які нібито виголошував український гетьман перед російським імператором, знаючи характер останнього, виглядають не надто правдоподібно.
Утім історична постать це не лише певний набір дій і чеснот. Це ще обов'язково певний вчинок, який вивищується над сірою буденністю сучасників, а тому відповідним чином сприймається нащадками. Нерівний двобій Павла Полуботка з всесильним і брутальним Петром І однозначно підпадав під таке визначення. Отож і в пам'яті наступних поколінь українських патріотів він вкарбувався саме у такий спосіб: як визначний український гетьман, патріот, котрий жертовно приніс власне життя на вівтар утвердження української ідеї. І саме цей приклад жертовності і є справжній скарб, який гетьман заповів нащадкам.
Золота осінь козацької державності.
Ще одні вибори без права вибору, та гетьман, котрому немає альтернативи
Після того брутального наступу на козацькі права й вольності, що його вчинив Петро І, українська автономія, здавалося, доживає останні свої дні. Проте доля розпорядилась інакше. У січні 1725 р. несподівано помирає Петро І, ніби підтверджуючи своєю смертю легендарне пророцтво смертельно хворого гетьмана Полуботка: скоро Петра і Павла розсудить Вишній суд. Силою обставин дружина імператора Катерина І, котру він був ладен зі світу зжити, посідає імператорський трон. За її спиною постійно точиться боротьба придворних партій за доступ до влади. А тим часом над імперією нависає загроза нової війни з Оттоманською Портою. Війни, яку Росія за тих умов аж ніяк не могла собі дозволити.
Неймовірне хитросплетіння загальноросійських інтересів та інтересів окремих кланів при дворі надає Україні шанс зупинити руйнацію козацької державності. Спершу допомога прийшла звідти, звідки її, здавалось би, годі було чекати — від зловісного для України князя Меншикова. «Світлійший», прагнучи зміцнити власну політичну міць у Петербурзі, стає ситуативним союзником українських автономістів і підтримує ідею відновлення гетьманства. В умовах лібералізації урядового курсу з ув'язнення виходять члени гетьманського уряду, полковники й сотники. З берегів Неви навіть лунає обіцянка відновити в Україні Гетьманат.
Тим часом навесні 1727 р. в опалу до імператора Петра II, котрий зійшов на російський престол по смерті Катерини І, потрапляє князь Меншиков. За якийсь місяць фактично перша особа держави перетворюється на безправного висланця. Проте, на щастя, і після опали князя ідея реставрації Гетьманату не занепадає. У другій половині липня Іноземна колегія підготувала формуляр гетьманської присяги та «особливые секретные пункты» царському представникові при гетьманському уряді. З цього пакету документів особливої уваги заслуговують таємні пункти-інструкції, адже вони розкривають зміст акту реставрації Гетьманату та висвітлюють механізм реалізації проекту. Зокрема, в «особливых секретных пунктах» було зазначено, що задекларовані урядом обіцянки повернути українському народові право «выбрать по прежнему гетмана и старшину» було написано лише «для лица». Насправді ж імператор виказав «соизволение быть гетманом миргородскому полковнику Данилу Апостолу». Виходячи з цього, якщо резидентові стане відомо, що «некоторые из того народа о ином ком намерение имели в гетманы обират, в таком случае ему того предостерегать и путь к тому предуготовить, чтоб, конечно, ево, Данила Апостола, а не иного кого в гетманы народ избрал». Якщо ж він не зуміє переконати виборців віддати свої голоси за миргородського полковника, автори інструкції наказували «то собрание под каким пристойным претекстом остановить и писать Е. И. В. в Коллегию иностранных дел». Отже, ішлося не про реставрацію давніх прав українського суспільства, а про призначення офіційним Петербургом на посаду гетьмана Апостола, при збереженні видимості вільного волевиявлення учасників елекційної ради.
