Коли дісталися місця, декому з помічників Зеленського бункер здався на диво знайомим. Почасти він нагадував київське метро, побудоване десь у ті самі часи — і здебільшого за тією самою технологією. Навіть фарба на стінах мала ті самі лиск і текстуру, що й фарба у кабінеті начальника станції метро. За конструкцією бункер також скидався на велетенський тунель метро, поділений на два поверхи та переобладнаний під офісне приміщення. Уздовж довжелезного коридору, що зникав десь углибині, могли розміститися сотні людей. Ліворуч і праворуч були кімнатки для сну й роботи, деякі настільки маленькі, що порівняно з ними навіть типова тюремна камера здалася б просторою. Замість ліжок — матраци на підлозі: ватні, як у літньому дитячому таборі. Були тут загальні санвузли та душові, а також їдальня, де місця вистачило б поїсти кільком десяткам людей одночасно.
За винятком деяких базових модернізацій та оновлень — як-от телевізора з пласким екраном на стіні їдальні — у бункері із часів побудови мало що зазнало змін. Жовте сяйво від старих ламп замінили на різке біле від галогенних і світлодіодних. Замість старих дерев’яних дверей поставили нові, зроблені з дешевого пластику й погано ізольовані. Данілов як голова Ради нацбезпеки перевіряв сховище за кілька місяців до вторгнення — і потурбувався про різні види резервування каналів зв’язку з інтернетом. На запитання, яке хвилювало команду президента найбільше, відповів: так, вайфай у бункері є.
Зеленському сподобалося. То була не Конча-Заспа, але безліч ночей у дешевих готелях за роки гастролей зробили його менш вибагливим до умов проживання, ніж середньостатистичного європейського главу держави. До того ж помешкання Зеленського в бункері було нівроку — точно комфортніше за кімнати його працівників. Ліжко маленьке, завширшки з розкладачку — зате на нижньому поверсі помешкання знайшлася власна кухонька з кавоваркою та обідня зона зі столом на шість — а як потіснитися, то й на вісім — персон. Президент мав власну вбиральню та душову, а підлогу в його «номері» встилали килимові доріжки, дуже схожі на доріжки в кабінеті нагорі. Решту підлоги в бункері покривала холодна брунатна плитка.
Щойно роззирнулися, Зеленський зібрав своїх помічників у конференцзалі та попросив зробити вибір.
— Уже завтра, — сказав, — ймовірно, ми не матимемо шансу виїхати.
Київ можуть взяти в облогу. Російські війська можуть оточити будівлю Офісу та заблокувати виходи з бункера.
— Кожен має своє життя і повинен прийняти для себе рішення. Оберіть — залишитися чи виїхати десь у безпечніше місце.
Давній друг президента Давид Арахамія ніяк не міг збагнути запропонованого вибору та чого він потребуватиме від тих, хто залишиться. Пізніше він згадував, що сприймав усю розмову ніби уві сні. Після її закінчення пішов до іншої кімнати й зателефонував дружині.
— Вона відповіла дуже чітко; мабуть, навіть із гумором, — розповідав Арахамія згодом часопису Washington Post. — Вона краще скаже нашим дітям, що я був героєм раз, ніж дезертиром багато разів[27].
* * *
Повернувшись удень нагору, Зеленський з Єрмаком побачили в коридорах повно солдат у військовому спорядженні. Жодних протоколів на випадок облоги президентської резиденції не було, тож охоронці мусили імпровізувати — і барикадували кожен вхід, чим могли. Вікна прикрили мішками з піском. Біля одних воріт поставили й замінували стару вантажівку, яка мала вибухнути при спробі її зрушити. Деякі укріплення нагадували купу мотлоху. Вхід до Офісу з вулиці Банкової перегородили письмовим столом, двома велосипедними рамами та кількома металевими поліцейськими щитами — предметами, що не витримали б кулі, ба навіть рішучого поштовху. Хіба затулили б нападникам вид усередину будівлі. Проте більше охоронці нічого не мали[28].
Офіцери служби безпеки по всьому Офісу відчиняли сейфи зі зброєю та зносили автомати для Зеленського з помічниками. Більшість з них і гадки не мала, як поводитися зі зброєю. Одним з небагатьох, хто це вмів, був Олексій Арестович, президентський речник[29], який колись служив у військовій розвідці України.
— То була цілковита божевільня, — казав він мені. — Автомат кожному.
Складена на підлозі поруч із бронежилетами зброя не надто допомагала вгамувати паніку, що наростала серед співробітників. Вони юрмилися по кабінетах і бігали коридорами, намагаючись зрозуміти, що відбувається ззовні, чи далеко просунулися росіяни, і чи має Україна можливість їх зупинити. Кімнати пульсували чутками, почерпнутими із соцмереж упереміж з уривками інформації від військових джерел та іноземних спецслужб. Одне наполегливе попередження свідчило про те, що в самому центрі столиці будь-якої миті висадяться на парашутах російські десантники.
У половині міста, розповідав мені Арестович, «не було укріплень»:
— Жодного бетонного блока, жодного протитанкового загородження. Нічого.
Саме йому як речникові президента з військових питань випало з’являтися у пресцентрі та запевняти громадськість у тому, що все під контролем, що росіяни припустилися страшенної помилки, їх скоро відкинуть.
— Я став національним заспокійливим, — ділився Арестович.
Ця роль добре йому пасувала. Понад десять років він грав в акторській трупі київського театру-студії «Чорний квадрат», відомого своїми імпровізаціями. До того ж мав зовнішність і апломб таємного агента і м’який заспокійливий голос; цей голос незабаром почав символізувати відчуття спокою, яке намагалася навіяти команда Зеленського на тлі жахливих подій навколо.
— Маєте зрозуміти ось що, — переконував народ України Арестович того дня під час чергового брифінгу. — Двохсот тисяч солдатів, що їх Путін зібрав на кордонах України, недостатньо для атаки, окупації й так далі. Усе, на що вони можуть розраховувати, це паніка.
Києвом паніка вже оволоділа. Пізніше мер оцінив, що половина мешканців — близько двох мільйонів людей — покинули столицю. Хто не міг чи не хотів утікати, шукав захисту в метро, підземних укриттях і підвалах. Вулицями урядового кварталу від будинку до будинку ходили українські військові, шукали оселі російських диверсантів і наполегливо радили жителям евакуюватися. Запаркованим біля Банкової авто з надто затемненим склом силовики били вікна й перевіряли, чи немає в салоні вибухівки та зброї.
Хоч би якими упевненими намагалися видаватися президент і його речники, команда готувалася до найгіршого. Один з юридичних помічників, Андрій Смирнов[30], попередив Зеленського, що росіяни можуть дистанційно зламати судову систему України й почати видавати ухвали з метою узаконити окупацію чи підірвати владу президента. Щоб цьому запобігти, Смирнов зі співробітником служби безпеки поспішили до будівлі суду в центрі Києва, вдерлися туди крізь двері та вирвали дроти з комп’ютерних серверів — правовий еквівалент підриву моста для затримки просування ворожих танків[31].
— З перспективи розподілу влади такого, напевно, не слід робити, — пізніше казав мені Смирнов. — Утім, часи були надзвичайні.
За наказом президента військові та поліція у Києві почали спорожняти свої склади й видавати автомати місцевим жителям. Метою було підготувати столицю до партизанської війни. До того ж командири боялися, що арсенал потрапить до рук ворога.
— Якби ми не роздали зброю, — пояснював міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, — росіяни швидко б нею заволоділи.
Дійсно, один склад у північному передмісті Києва спорожнів, коли до його території підійшли російські війська.
В іншій частині міста, приблизно за три кілометри від Банкової, з подвір’я Міністерства оборони й Генерального штабу здіймалися клуби диму від вогнищ. Вище командування надало наказ знищити секретні документи, які зберігалися в штаб-квартирі — комплексі неокласичних будівель, пофарбованих у ніжно-блакитний колір. Єдиним способом позбутися такої кількості тек за лічені години було їх спалити[32]. Однак для цього не підготували ні засобів, ані планів. Керівництво не очікувало, що у перший же день вторгнення росіяни кинуться просто на Київ. Тепер начальству спало на думку, що їхні кабінети разом з паперами та архівами може захопити ворог. Повсюдно у комплексі групи чиновників з солдатами почали вивантажувати документи із шаф, складати у коробки та зносити їх на подвір’я, де просто на землі розпалювали багаття. Решту дня крізь вікна міністерства просочувався дим, а довкола будівель осіннім листям кружляв попіл, на поодиноких недопалених шматках досі виднілися бліді рядки секретного тексту.
* * *
Тим часом міністр оборони Олексій Резніков[33] роз’їжджав містом разом зі своїми охоронцями, підтримуючи постійний зв’язок з Офісом Президента.
— З міркувань безпеки я не міг залишатися на одному місці, — розповідав мені Резніков. — У Києві діяли ДРГ, диверсійно-розвідувальні групи. Ми всі це розуміли.
Такі групи, як вважалося, були таємними агентами ворога й складалися з російських спецпризначенців та місцевих колаборантів. Вони, на думку Зеленського та його уряду, прибували до Києва заздалегідь, вивчали цілі, готували по всьому місту схованки зі зброєю.
— Уже рік тому ці люди винаймали квартири у різних місцях, орендували будинки, — казав Зеленський. — Були готові розпочати роботу як окупанти.
По обіді у день вторгнення Зеленському з різних джерел почали надходити повідомлення про дії диверсійних груп, від чого складалося враження, ніби ворог уже в столиці та наближається. Це й могло бути їхньою метою, припускає Резніков. Якщо не вбити чи полонити Зеленського, то викликати в нього паніку й змусити тікати.
— Тактикою росіян було виштовхати президента з Києва, — говорив Резніков. — Випробовували нас на міцність.
Якоїсь миті північний фасад Генерального штабу прошила черга з куль, на паркетну підлогу посипалися друзки скла з вікон. Вогонь, схоже, вели з житлового комплексу, з веж Мангеттен-Сіті, трійки напівзведених хмарочосів з іншого боку залізничних колій. Вежі тоді не мали охорони. Будь-хто міг зайти на будівельний майданчик, видертися сходами на верхні поверхи та знайти для снайпера чи автоматника зручне місце з прекрасною видимістю на Міністерство оборони. З першими пострілами працівники в будівлі поховалися за столами та стінами. Дехто схопив автомат Калашникова, почав відстрілюватися в бік хмарочосів.
— Я їм кричала: хоч вікна відчиніть! — згадує одна зі співробітниць, Людмила Долгоновська; вона переживала через лютневий вітер, що задував крізь розбиті шибки.
Якийсь час над міністерським футбольним полем свистіли кулі. На лінії вогню опинився офіс Міністерства інфраструктури на проспекті Перемоги[34]. Туди влучило кілька випадкових куль, розбило вікна на четвертому й п’ятому поверсі. Ніхто не постраждав. Пізніше українські силовики обшукали вежі Мангеттен-Сіті та не знайшли жодних слідів російських диверсантів або їхніх вогневих позицій. Утім, інцидент посилив загальну параною в Києві.
Увесь день в соціальних мережах з’являлися новини про перестрілки з російськими силовиками поблизу середмістя. Одне повідомлення стверджувало, що бойовик-одинак відкрив вогонь по солдатах перед станцією метро. Інше — що на підступах до центру постріляли на решето вантажівку з диверсантами. Хоч ці випадки на той час було неможливо підтвердити, а надто розслідувати, президентські охоронці не мали наміру ризикувати. Так само як і військові. На світанку другого дня вторгнення Збройні сили України на своїй сторінці у фейсбуці оповістили мешканців Києва, що ворожі формування вже в столиці. «Робіть „коктейлі Молотова“, — наказували в заяві. — Знищуйте окупантів!»
