Степан Бандера

За спогадами Михайла Гікавого, управителя відпочинкової оселі «Стахова Воля» в с. Гребеневі на Сколівщині, у липні 1927 р. до канцелярії прийшли троє юнаків у пластових одностроях та назвалися йому Степаном Бандерою, Зеноном Коссаком та Степаном Охримовичем. Степан Бандера дістав із наплічника декілька примірників підпільної газети УВО «Сурма», журналів для юнацтва й бюлетень для Союзу української націоналістичної молоді й передав їх для прочитання й розповсюдження. У розмові виявилося, що журнали й бюлетені вони самі редагували, друкували на циклостилі й розповсюджували. На запитання, чи вони не бояться розповсюджувати нелегальну літературу, Бандера посміхнувся й відповів, що не бояться, бо вже мають у тому досвід. М. Гікавий запросив юнаків на вечерю й нічліг. Під час вечері вони провадили жваві розмови з гістьми оселі. Дискутувати дійсно було з ким, бо в «Стаховій Волі» перебували на відпочинку відомі українські письменники, посли до польського сейму, політичні й громадські діячі та інші. Виявилося, що Бандера, Коссак і Охримович, попри молодість, добре ознайомлені з політичними й громадськими справами. Опісля вони попрощалися й подалися по найближчих селах Бойківщини та відвідали гору Маківку.

Розростання націоналістичного руху та його неорганізованість спонукали розрізнені структури до об’єднання. Тому цілком логічним і закономірним стало виникнення 3 лютого 1929 р. Організації українських націоналістів (ОУН). Своєї головної мети — незалежності України — ОУН планувала досягти за допомогою національної революції, тобто шляхом збройного повстання проти польських і радянських окупантів. ОУН відкидала легальні еволюційні методи боротьби з Польщею, бо за допомогою цієї тактики українським політичним партіям і громадським організаціям не вдалося добитися навіть автономії, не кажучи вже про незалежність України. Тому було вирішено застосовувати радикальніші методи.

Степан Бандера

В ОУН Бандеру рекомендував його товариш Степан Охримович. Ось як характеризує Бандеру цього періоду історик Лев Шанковський: «Незабутнього друга Степана я знав від найменших літ. Я пам’ятаю добре Степана з його гімназійних літ, а потім як студента й завзятого націоналіста. Зустрічав його в сл.[авної] пам.[’яті] Степана Охримовича, мого кузена, сусіда й приятеля, який часто мені говорив: „З цього Степанка будуть ще люди!“ Зустрічав його в сл. пам. Олекси Гасина в Конюхові і пам’ятаю добре дискусії з цим повним внутрішнього горіння українським націоналістом молодшої генерації, який уже на заранні своїх молодих літ, свого юнацтва, яке посвятив всеціло справі, проявив оці риси характеру, що видвигнули його на пост Провідника українського націоналізму. Так наші дороги дуже часто сходилися із славної пам’яті Степаном Бандерою, сином незабутнього о. Андрія — оцього революціонера в рясі, який своєму Синові передав всю свою палку любов до українського народу та до справи його визволення».

1929 р. Степан Бандера був учасником першої конференції ОУН Стрийської округи. Спочатку Бандеру призначили відповідальним за загальноорганізаційний стан ОУН у Калуському повіті та роботу студентських осередків. Одночасно він був задіяний у реферантурі (підрозділі) пропаганди. 1930 р. очолював технічно-видавничий відділ, згодом був відповідальним за розповсюдження підпільних видань на західноукраїнських землях. У спогадах його колега Петро Мірчук вказував: «„Як референт кольпортажу (розповсюдження) я відповідаю не тільки за літературу і її правильний кольпортаж, але й за долю кольпортерів, — пояснив нам Бандера. — А тому я мушу особисто провірити, чи запропонована нова сітка безпечна і буде працювати справно“. Така солідність у перевірюванні роботи і таке глибоке відчуття відповідальності за підвладних членів Організації заімпонувала Гасинові, Данчевському і мені і зродила безмежну пошану до Степана Бендери».

За спогадами Остапа Савчинського, у липні 1929 р. десятеро пластунів транспортували націоналістичну літературу, отриману від закарпатських пластунів: «Останнім йшов С. Бандера… Всі йшли надзвичайно напруженими, бо мали тяжкі наплічники, а їхній вантаж „світив“ на кілька років польської в’язниці. В якийсь момент „Баба“ крикнув чоловому: „Чекай! Де гониш!.. Я далі не піду!.. Бо зараз їхатиму!“ Виявилось, що в кущах лише Степан зауважив замасковану вузькоколійну чотириколісну залізничну платформу („льорку“) лісорубів. Хлопці спільно і легко перенесли її на колію, поскидали на неї свої наплічники і, притиснувши їх пластовими палицями, під спів „Бабиних“ коломийок поїхали-помчали весело далі».

Зліва направо: Павло Клим, Богдан Чехут, Степан Бандера (01.02.1931 р.)

1931 року у відання Бандери передали відділ постачання підпільних видань з-за кордону. Того ж року Бандера був призначений референтом пропаганди у крайовій екзекутиві (виконавчому органі) ОУН, яку на той час очолював С. Охримович, а в 1932 р. — заступником крайового провідника (далі — КП) ОУН. За цей період Бандеру арештовували багато разів: 14 листопада 1930 р. — за антипольську пропаганду; 16 червня 1931 р. — у зв’язку з убивством агента польської поліції Євгена Бережницького; улітку 1931 р. — затриманий на декілька днів у с. Войнилів біля Калуша за спробу переходу польсько-чеського кордону; 22 березня 1932 р. — у помешканні Івана Ґабрусевича у зв’язку із замахом на комісара бригади політичної поліції Еміліана Чеховського (просидів у карно-слідчому ізоляторі у Львові до середини червня 1932 р.); 10 вересня 1932 р. — затриманий у м. Тешин; 1—2 грудня 1932 р. — у Львові у зв’язку з нападом на пошту у м. Городок; 19—20 березня 1933 р. — за напад на директора Академічної гімназії І. Бабія; 2 червня 1933 р. — у м. Тчев під час поїздки зі Львова до Данцига; літом 1933 р. — разом із братом Богданом затриманий на два дні за розповсюдження листівок у с. Лісновичі Стрийського повіту.

Як референт пропаганди КП ОУН мешкав в околиці верхнього Личакова у Львові, де винаймав квартиру в будинку посеред саду. Там він багато писав: статті, інструкції, різного роду доручення. Агітаційно-пропагандистська діяльність ОУН була зосереджена на поширенні організаційних впливів на найширші кола українського народу і на представників інших націй. Окрім того, мала виховувати дух непримиренності та активізму щодо окупантів, передусім Польщі й СССР. Її головне завдання — опановувати молоде покоління, будити бажання, настрої й спонукати на вчинки в середовищі українського суспільства.

Основними формами в пропагандистській роботі й діяльності ОУН були організація мітингів, демонстрацій, бойкотів, зборів, відчитів, курсів і вишколів, видавничої справи тощо. Застосовували у своїй діяльності такі методи: бесіду (без певної мети), розмови (з конкретною метою), промови агітаторів, дискусії з опонентами, мистецькі заходи (пісні, вистави). Для переконання використовували перестороги, погрози й фізичні дії (побиття чи замахи).

Основними засобами в агітаційно-пропагандистській роботі ОУН були:

а) живе слово — в основному сільські збори, на яких виголошували промови; співання пісень, які знає народ. Доволі широко використовувалася «шептана пропаганда», яка мала на меті мобілізовувати населення й деморалізовувати супротивника. Вона була грізною зброєю організації щодо польської влади й служила певним елементом застереження для її занадто активних чиновників. Інструктори ОУН рекомендували виголошувати промови в індивідуальних, групових та масових формах;

б) друковане слово — найважливішими засобами були преса, брошури, листівки, відозви, хроніки, військові та революційні посібники, різні інструкції для населення;

в) мистецькі — літературні твори, поезії, оповідання, сатира й карикатура;

г) живі засоби — в основному наголошували на особистих прикладах провідників та рядових членів-підпільників ОУН та спрямовували на організаційні кадри та українську громадську думку.

Найширше використовували листівки та поширення написів гасел — «кличів» — по всій території проведення акції.

У загальних рисах агітаційно-пропагандистська діяльність поділялася на внутрішню та зовнішню. До першої належали агітація національно-державницької ідеології; плекання народної моралі й дисципліни та поширення гасла «опертя на власні сили»; популяризування переваги інтересів нації над усіма іншими; бажання свободи, спраги й посвяти за національну справу, національну ідею й плекання віри в перемогу над ворогами; агітування за «дрібну справу» — розв’язання питань побудови суспільного життя у всіх ділянках у національно-визвольному русі.

Зовнішня пропаганда мала на меті:

1) агітувати за необхідність творення союзу поневолених народів;

2) здобувати добру репутацію й враження про українську націю та її національно-визвольну боротьбу через пресу, спеціальну літературу та проведення різного роду міжнародних конференцій;

3) ширити деморалізацію серед ворожих держав (Польщі і СССР) усякими способами та виробляти неприхильну думку про ворогів України, щоб тим самим паралізувати їхню контрпропаганду.

Зміст внутрішньої пропаганди ОУН, веденої поміж українським народом на усіх його етнічних землях, визначався так:

1. Поширювати націоналістичну ідеологію з одночасним поборюванням ворожих ідеологій.

2. Поширювати загальні напрями програми організації на різні прояви національного життя. Зокрема, поширювати відповідні кличі, що різко відмежовують націоналізм від інших політичних ідеологій і концепцій та вказують на реальні завдання українського народу, за реалізацію яких бореться ОУН. Передусім поширювати кличі й гасла української революції як єдиного шляху національного визволення й створення держави, що й є найближчою метою, із ціллю підготовки настроїв і революційного наставляння українських мас.

3. Підготовляти настрої до кожної акції, яку ініціює та проводить ОУН, спрямовувати волю й енергію мас до тих акцій та капіталізувати їхній моральний ефект.

Акції мають:

а) втягнути маси до безпосередньої боротьби з окупантами та їхньою діяльністю на різних відтинках громадського життя й замінити народні маси зі стороннього глядача чи пасивного об’єкта на творчий, войовничий підмет;

б) ослабити позиції окупантів;

в) підтримувати й підсилювати на українських землях стан боротьби, що побіч виховного моменту має також першочергове значення для зовнішньої пропаганди.

Основною засадою для пропаганди ОУН мало бути не поборювання ворожих ідеологій, політичних концепцій чи організаційної діяльності інших політичних партій або груп, а тільки поширення націоналістичної ідеології, свого впливу, згуртування під своїми гаслами та підготовка активних елементів до проведення національно-визвольної революції.

Пропагандистська праця між симпатиками й рештою українського суспільства була однакова. Для цього слугували, крім загальних ідеологічних видань, журнали для молоді (середньошкільної, селянської та ремісничої), а крім того, велася відповідна діяльність у різних доступних формах по легальних товариствах та організаціях молоді, які теж поширювали націоналістичну ідеологію.