За певних політичних обставин невелика група українських націо-налістів-революціонерів, яка перебувала переважно в діаспорі, залишилася вірною традиції сакралізації політики і в повоєнний час. Різні релігійні елементи поєднував у собі й культ Бандери — як до, так і після загибелі Провідника. Перетворення Бандери в мученика, яке відбулося після його смерті, — один із таких елементів. Для вивчення цього питання ми використовуватимемо метод Джентіле разом з концепцією «насиченого опису» (thick description) Кліффорда Ґірца. Описовий аналіз ритуалів та різних агіографічних предметів наблизить нас до розуміння значення культу Бандери, а також ролі, яку це явище відіграло у винайденні української традиції'[69].
З явищем сакралізації також пов’язана дихотомія «героїзації-демонізації». Це поняття теж досліджено в цій праці, але воно не має заважати нам розкрити деталі життя Бандери та історію його руху. Поділ людей на героїв і злочинців, друзів і ворогів є невід’ємним елементом тоталітарних ідеологій. Головне запитання, на яке потрібно дати відповідь у зв’язку із цим: які запити задовольняла ідеологія, зображуючи Бандеру героєм або злочинцем? І ким він був насправді?[70]
Дослідження феноменів Бандери, ОУН та українського націоналізму варто також розглядати в контексті історії СРСР та радянської ідеології. ОУН вважала Радянський Союз своїм головним ворогом як до, так і особливо після усунення більшості євреїв та поляків з території України. Втілення повоєнних планів Бандери, зокрема здійснення ультранаціоналістичної революції в Україні, було пов’язане з діями проти радянської влади. Радянська пропаганда створила власний образ Бандери, характер якого в роки «холодної війни» вплинув на ставлення до Бандери в країнах Західного блоку та після розпаду СРСР — у пострадянській Україні. Отже, важливим аспектом цього дослідження є вивчення «радянських» питань, які стосуються Бандери та українського революційно-націоналістичного руху[71].
Пам’ять. Особистість. Символ. Заперечення
Останнє теоретичне поняття, яке має бути подано стисло, — до того як перейдемо до емпіричної частини цієї книги, — це пам’ять. Від початку в колективних спогадах різних спільнот образ Бандери не був однорідним. У людей, які брали участь у створенні його культу та вірили в його міф, сформувався ідеалізований та героїчний дискурс, але зовсім інакше ставилися до Бандери поляки, євреї та інші особи, які вціліли під час терору ОУН і УПА. Радянська пропаганда зі свого боку подавала образ Бандери та його руху в украй негативному та принизливому тоні. Межі, що утворилися між різними видами пам’яті про Бандеру, стали певного штабу лініями вододілу пострадянської України.
Аналізуючи різноманітні моделі пам’яті про Бандеру, ми маємо розрізняти хоча би три поняття: індивідуальну пам’ять, колективну пам’ять та політику пам’яті. Певна кількість людей знала Бандеру та пам’ятала його особисто. Публікація та поширення спогадів цих людей дали змогу іншим людям, які особисто не знали Бандери, дізнатися більше про деталі його біографії та встановити з ним емоційний зв’язок. Це зі свого боку явно вплинуло на колективну пам’ять спільноти, представники якої мали схожу самоідентичність та аналогічний досвід. Обидва види спогадів перебували під впливом політики пам’яті, яка, визначаючи концептуальний характер офіційних комеморацій, біографій, фільмів чи експозицій, присвячених Провіднику, намагалась задовольнити політичні очікування спільноти, суспільства, а згодом держави[72].
Утім, вивчення пам’яті, а також культу та міфу не має перешкоджати дослідженню «реальної» історії українського націоналістичного руху та «реальної» біографії Бандери. Нехтування справжньою історією та спроба обмежити її рамками пам’яті — небезпечна тенденція в сучасній історіографії, особливо в таких її розділах, як Друга світова війна чи Голокост. Задля уникнення цих проблем ми маємо розглянути питання про пам’ять у контексті явищ заперечення Голокосту та викривлення його історії. Нам варто з’ясувати, чи насправді ті крайні праві групи та націоналістичні спільноти, які влаштовували комеморації Бандери та ОУН-УПА, не знали про факти причетності українців до Голокосту та інших злодіянь, що їх чинили націоналісти, чи свідомо ігнорували їх?[73]
Зважаючи на все це, ми також маємо розглянути й «безмовні архіви» (archive of silense, англ.), вказана особливість яких є результатом колективного ігнорування історії. Ці архіви зберігають безліч важливих свідчень про події національної історії, які не відповідають її патріотичній інтерпретації, а тому, як результат, пам’ять про події, пов’язані з етнічним та політичним насильством, із часом витіснили або вона відійшла в забуття[74]. «Це я вчинив, — каже моя пам’ять. Я не міг так учинити, — каже моя гордість і тримається непоступливо. Пам’ять зрештою… поступається», — писав Фрідріх Ніцше 1886 року[75].
Геноцид. Масове насильство. Труднощі при вивченні Голокосту
«Геноцид» — суперечливий термін і концепт, досліджувати нюанси якого є більше сенсу в юридичному та політичному дискурсах, ніж в історичних дослідженнях. Використання цього терміна може перешкоджати науковому аналізу, адже в такому випадку розмиваються зв’язки між різноманітними формами масового насильства, яке чинила та сама група осіб проти різних етнічних і політичних ворогів[76]. Мета цієї книги полягає не в тому, щоби стверджувати: одні злодіяння, скоєні ОУН, нацистами чи усташами, є геноцидними, а інші — ні. Чи в тому, щоби прирівняти інші масові злочини до Голокосту, і цим вивищити статус страждань певної групи. На мою думку, про «геноцид» ми можемо говорити тільки за умови існування намірів злочинців знищити групу чи спільноту через їхні національні або етнічні ознаки. Крім того, важливо зазначити, що насильство ОУН мало багатогранний характер і було спрямоване проти всіх видів етнічних та політичних ворогів, але завжди різною мірою — проти кожного з них окремо. Залежно від контексту, я віддаю перевагу таким термінам, як «масове насильство», «етнічна чистка» та «злочини проти людяності». У двох останніх частинах я пояснюю, як різні групи політичних діячів і навіть учених зловживають терміном «геноцид», у такий спосіб просуваючи віктимізований наратив.
Тривалий час історики, які вивчали Голокост чи такі рухи, як ОУН, зосереджувалися на документах, пов’язаних з виконавцями злочинів, і не надавали значення свідченням, мемуарам, заявам та іншим описам подій, наданих особами, які вижили, жертвами, чи випадковими свідками. Ці історики вважали, що документи, сформовані на підставі свідчень виконавців злочинів, містять достовірніші дані, ніж документи, пов’язані з другою групою осіб. Історики гадали, що злочинці є об’єктивнішими, точнішими та емоційно віддаленішими. Натомість тих осіб, які вижили (тобто тих, що вціліли), вважали емоційними і травмованими, не здатними на достовірний виклад події. Такий підхід був типовим для експерта з ОУН Дж. Армстронга й деяких німецьких істориків, які виховувалися в нацистській Німеччині та мали досвід служби в німецькій армії: Мартіна Бросцата, Тіло Фоґельзанга та Андреаса Гільґрубера. Деякі провідні історіографи Голокосту, серед яких Рауль Гільберг та перший директор Яд Вашема Бен-Ціон Дінур, також застосовували схожий підхід. Історики, які пережили Голокост, зокрема Джозеф Вульф і Лев Поляков, заперечували вищеназвану методику. Німецькі історики піддавали сумнівам їхні ідеї, називаючи «ненауковими»[77].
Перше публічне обговорення цієї методологічної проблеми відбулося в 1987—1988 рр. між директором мюнхенського Інституту сучасної історії Мартіном Бросцатом (членом NSDAP із 4 квітня 1944-го) та провідним історіографом Голокосту Саулом Фрідлендером (батьки якого загинули в німецькому концтаборі). Одним з головних питань цієї дискусії було порівняння «раціональної» німецької «науковості» з «міфічною пам’яттю» жертв[78]. Дискусія не анулювала недовіру до думок тих, хто вижив, утім, завдяки їй, хоча й через десятиліття, ситуація все-таки почала змінюватися. 1997 р. Фрідлендер повернувся до цієї суперечки у своєму дослідженні про нацистську Німеччину та єврейське питання. Він вказав на методологічні проблеми, які виникли внаслідок ігнорування поглядів тих, хто вижив, та закликав до використання документів з обох сторін (і виконавців злочинів, і вцілілих) — задля досягнення комплексної та об’єктивної картини історії'[79].
Чотири роки потому вийшло з друку дослідження Яна Томаша Ґросса про погром у польському місті Єдвабне[80]. Спираючись на свідчення людей, які вижили, Ґросс довів, що місцеве польське населення вбивало євреїв із власної ініціативи та без будь-якої суттєвої допомоги німців. У наступні роки історики Крістофер Браунінг та Омер Бартов, які раніше у своїх дослідженнях спиралися тільки на дані виконавців злочинів, також дійшли висновку про нагальну потребу використовувати документи та свідчення жертв і свідків[81].
У цьому дослідженні, відгукуючись на заклик Фрідлендера про створення комплексної історії, ми будемо використовувати два види документів: з боку злочинців і з боку жертв. Такий метод дасть змогу побачити повну картину подій. Очевидно, що обидва види документів ми розглядатимемо критично.
Серед документів виконавців злочинів варто розрізняти три їхні види: пропагандистські, внутрішні (такі, що стосуються практичних питань) та апологетичні (це найперше стосується свідчень, зміст яких було викладено у повоєнний час). Ми маємо зважати на істинні наміри авторів таких спогадів та обставини, за яких їх було написано. Також, вивчаючи свідчення та мемуари людей, які вижили, ми повинні співвідносити ці документи зі свідченнями виконавців злочинів. Так само, аналізуючи дані НКВС, маємо брати до уваги, що в цьому відомстві дізнання інколи отримували, застосовуючи насилля, а це, звісно, впливало на їхній зміст[82].
Документи. Інтерпретації. Маніпуляції
Вивчення біографії Бандери, його культу й історії ОУН та УПА значною мірою залежить від дослідження архівних документів та оригінальних публікацій, достовірність яких не завжди викликає довіру. Прагнучи замаскувати екстремістський характер своєї організації, приховати свою причетність до Голокосту й інших видів масового насильства, оунівці та ветерани УПА, які перебували в роки «холодної війни» в еміграції, вдавалися до підробки або підтасовки документів, зокрема видаляли небажані та незручні фрази. З метою вибілити власну історію, 1955 р. вони видали в новій редакції документ «ОУН в світлі постанов Великих Зборів». ОУН також наново передрукувала «Постанови II Великого збору ОУН» — заходу, який відбувся у квітні 1941-го в Кракові. Відповідно до оригінальних «Постанов», на цьому зборі ОУН прийняла рішення про використання фашистського салюту: підняття правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови», вимова гасла «Слава Україні» та відповідь «Героям Слава». У редакції «Постанов» 1955 р. цієї частини тексту вже нема[83].
