Відчуття несправедливості війни, яку вів СРСР проти Фінляндії, серйозно позначилося на настроях солдатів і командирів Червоної армії, особливо на вихідцях з України. З боку щойно мобілізованих українських резервістів НКВС фіксував погрози командирам і масове дезертирство. Дорогою на фронт з ешелонів 41-го запасного окремого стрілецького батальйону (700 осіб) утік кожен сьомий. Однак уникнути сумної долі «сталінського гладіатора», на жаль, удавалося не всім: 7-ма Чернігівська стрілецька та 44-та Київська стрілецька дивізії майже повністю полягли в снігах Фінляндії, по чверті особового складу втратили інші дивізії, сформовані в Київському, Харківському та Одеському військових округах.
Показовою була доля згаданої 44-ї дивізії, що входила до складу 9-ї армії під командуванням комкора В. Чуйкова. Фінським військам вдалося розчленувати 44-ту дивізію й узяти її в оточення. Комкор В. Чуйков двічі ставив питання перед начальником Головного політуправління Червоної армії Л. Мехлісом, який перебував у штабі 9-ї армії, про відведення 44-ї дивізії на схід, однак двічі отримував категоричну відмову: оточеним частинам заборонили вириватися з пастки. На свій страх і ризик командування дивізії розпочало прорив з оточення, залишивши фінам усю важку техніку (43 танки, 270 автомобілів і тракторів). Під час прориву загинуло 1500 осіб, 2200 зникли безвісти. Фіни захопили 6000 гвинтівок і 300 кулеметів. З оточення вийшло лише трохи більше двох тисяч червоноармійців і командирів.
На командування дивізії очікувала не подяка за порятунок залишків особового складу, а військово-польовий суд. Командира дивізії А. Виноградова, начальника штабу полковника О. Волкова, начальника політвідділу І. Пархоменка було розстріляно перед лавою солдатів дивізії, яких вони вивели з оточення. Згодом були арештовані й розстріляні командири частин і підрозділів дивізії, які прорвалися «до своїх». Загалом у фінській війні загинуло щонайменше 22 000 вихідців з України, десятки тисяч залишилися інвалідами.
Промовистим свідченням ставлення радянського командування до своїх воїнів була доля загиблих і полонених. Відступаючи з території Фінляндії, радянська сторона не забрала тіла полеглих солдатів, і вони на весну згнили в лісах або потонули на дні боліт. Усі 5175 полонених червоноармійців і 293 полонені командири, які повернулися з Фінляндії до СРСР, були відправлені до радянських таборів, і 232 командирів згодом розстріляли.
Приєднання до СРСР Бессарабії та Буковини: формування нових кордонів радянської України
(І. Патриляк)
Після кривавої фінської війни радянське керівництво зосередило увагу на посиленні своїх позицій у Прибалтиці й Причорномор’ї. Улітку 1940 р. було анексовано три балтійські республіки, а також Бессарабію й Північну Буковину. Приєднання до СРСР Бессарабії було обумовлене відповідними угодами, укладеними з гітлерівською Німеччиною 23 серпня 1939 р., а питання про долю Буковини постало пізніше з ініціативи Кремля.
29 березня 1940 р. В. Молотов, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, наголосив, що в Радянського Союзу немає договору про ненапад із Румунією через невирішеність проблеми Бессарабії. Фактично він дав зрозуміти світовій громадськості, що Кремль готовий розв’язати питання Бессарабії на свою користь у будь-який час. На початку квітня 1940 р. радянські спецслужби неодноразово здійснювали провокативні обстріли власних прикордонних застав, що дозволило радянському Наркомату закордонних справ 9 квітня висловити претензії румунам у зв’язку з «фактами» обстрілу радянської території. Румунський уряд відкидав звинувачення й наводив контраргументи. Не бажаючи віддавати свої території без бою, Коронна Рада Румунії 19 квітня 1940 р. прийняла рішення про відмову добровільно передати Бессарабію до складу СРСР і звернулася до Німеччини з проханням про посилення військової співпраці. 28 травня 1940 р. Берлін погодився на укладення угоди з Бухарестом про масштабне економічне співробітництво, але водночас не висловив зацікавлення долею Бессарабії.
Тим часом радянське керівництво, зважаючи на те, що Німеччина влітку 1940 р. була зайнята війною на Заході, вирішило розширити свої територіальні претензії до Румунії, вийшовши за межі угоди Молотова — Ріббентропа. 23 червня 1940 р. В. Молотов повідомив німецькому послові в Москві В. Шуленбургу про те, що Кремль претендує не тільки на повернення Бессарабії, а й на передачу СРСР Буковини як регіону, який населяють українці. Після консультацій із Берліном В. Шуленбург повідомив В. Молотову про те, що Німеччина цілком підтримує радянські претензії на Бессарабію, однак не може погодитися на передачу Буковини, оскільки ця територія належала Австрійській, а не Російській імперії, а серед її населення є значний відсоток німецькомовних громадян, доля яких турбує берлінський уряд.
Непорушна позиція Німеччини щодо Буковини змусила Кремль дещо вгамувати свої апетити й уже 26 червня 1940 р. заявити, що СРСР претендує лише на Північну Буковину з містом Чернівці. Радянський нарком закордонних справ рекомендував Німеччині переконати румунів у необхідності мирної передачі вказаних територій до складу СРСР й у разі відмови погрожував застосуванням сили.
Погрози застосувати силу не були порожнім звуком. Поряд із дипломатичними маневрами Радянський Союз здійснював підготовку до вторгнення на територію Румунії. Офіційна радянська пропаганда твердила про необхідність «перенести» кордон від Одеси (він проходив за 40 км від міста) та життєву потребу виходу Радянського Союзу до гирла Дунаю. Ішлося про визволення Бессарабії «з-під іга румунських капіталістів і поміщиків», розкріпачення «єдинокровних братів українців, росіян і молдаван». Хоча слід зауважити, що теза про «єдинокровних братів» була найбільш хисткою. Річ у тім, що молдавани й румуни фактично є одним етносом, і на тих територіях, які планував приєднати СРСР, вони являли етнічну більшість. За даними перепису, у Бессарабії мешкало 2 800 000 громадян, з яких румуни (молдавани) становили 56 % (1 600 000), росіяни — 12 % (350 000), українці — 11 % (314 000), євреї — 7 % (200 000), решта 14 % припадали на гагаузів, болгар, ромів, німців, греків тощо. На території всієї Буковини мешкало 853 000 громадян, серед яких було 44 % румунів (379 000), лише 28 % українців (236 000), 11 % євреїв (93 000), 9 % німців (76 000), а решту 8 % становили роми, поляки, вірмени та інші національні групи. Українці домінували тільки в північній частині Буковини й у сільській місцевості деяких повітів Південної Буковини. Тому радянські апетити щодо приєднання нових територій відверто не мали під собою надійного «етнічного ґрунту».
Однак відсутність етнічного підґрунтя для експансії не зупиняла радянське керівництво. 9 червня 1940 р. військові ради Київського особливого й Одеського військових округів отримали директиви наркома оборони про приведення військ у бойову готовність. Розгортання завершили до 27 червня 1940 р., після чого було створено Південний фронт і його управління на базі управління Київського особливого військового округу.
До складу Південного фронту увійшли 5-та, 9-та й 12-та армії, які включали 32 стрілецькі, 2 мотострілецькі, 6 кавалерійських дивізій, 11 танкових і 3 повітрянодесантні бригади, 16 корпусних артполків, 16 артполків Резерву головного командування, 4 окремі артдивізіони. Загальна чисельність військ була доведена до 637 149 бійців і командирів, на озброєнні яких було 8899 гармат і мінометів, 2457 танків і 2262 літаки, 28 000 автомобілів. Окрім цього, було створене Оперативне об’єднання Чорноморського флоту, яке мало захопити гирло річки Дунай.
Румунське угруповання на радянському кордоні складалося з 20 піхотних, 3 кавалерійських і 2 гірсько-піхотних бригад. Загальна чисельність румунських військ (об’єднаних у 1-шу групу армій) становила 450 000 осіб.
26 червня 1940 р. В. Молотов вручив румунському послові в Москві Г. Давидеску ноту ультимативного характеру з вимогою передати Радянському Союзу Бессарабію та Північну Буковину, «населення якої у своїй переважній більшості пов’язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови та національного складу», а також «відшкодувати ті величезні збитки, яких було завдано Радянському Союзу та населенню Бессарабії 22-річним пануванням Румунії в Бессарабії». Отримавши ноту, румунське керівництво оголосило мобілізацію й водночас спішно зондувало дипломатичними каналами позиції Німеччини, Італії, Греції, Туреччини та Югославії. Однак, не знайшовши потрібної підтримки й намагаючись уникнути тяжких наслідків, зокрема воєнних дій, Румунія була вимушена погодитися з умовами евакуації, зазначеними в радянській ноті.
Увечері 26 червня 1940 р. Г. Давидеску передав В. Молотову відповідь радянському уряду, у якій Бухарест погодився здійснити «евакуацію» своїх військ та установ за лінію нового можливого розмежування. Цей процес мав розпочатися о 14.00 28 червня й тривати до 14.00 3 липня 1940 р.
28 червня 1940 р. о 14.00 радянські війська перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії та північної частини Буковини. Румунські частини одержали наказ організовано відступити. При цьому мали місце грубі порушення умов передачі територій. Були випадки роззброєння румунських військових. Відбувалися збройні сутички, які призводили до жертв з обох боків. Вороже ставлення до себе відчували й червоноармійці, зустрічаючи на шляху мінні поля, протитанкові загородження, траншеї та заміновані або демонтовані залізниці й мости.
З липня 1940 р. о 14.00 новий кордон між СРСР і Румунією було закрито. Усі, хто не встиг евакуюватися, втрачали таку можливість. Румунських вояків, які не змогли перетнути річку Прут, вважали військовополоненими. 7400 службовців румунської армії опинилися в таборах для військовополонених, створених у Снятині, Кам’янці-Подільському, Могилеві-Подільському, Рибниці, Тирасполі, Овідіополі. Червона армія захопила 52 704 гвинтівки, 4480 пістолетів, понад 14 000 000 набоїв, 54 309 ручних гранат, 18 419 мін, 59 автомобілів.
Одразу ж після вступу Червоної армії на територію Бессарабії та північної частини Буковини почав працювати величезний пропагандистський апарат. У ці дні серед населення та солдатів поширювали у великій кількості газети й спеціальну літературу, на вулицях і будинках розвішували плакати та лозунги. Метою було викликати в бессарабців і буковинців «гарячу любов до визволителів та почуття довіри до рад». Подібна пропаганда часто знаходила сприятливий ґрунт. Відверта антиукраїнська політика, яку провадив румунський уряд у міжвоєнні роки, призвела до антипатії, а подекуди ненависті до нього з боку українського населення, яке часто перебувало в полоні ілюзій щодо життя в СРСР, тому сприймало Червону армію як рятівника від румунського терору.
