не тільки на рівні дослідження окремих інституцій, але й робляться спроби
типологізації та структурно-функціонального пояснення його устроєвої моделі 10.
Зокрема, історики дискутують з приводу того, які саме устроєві моделі
вирішальним чином вплинули на характер державності — традиції Запорозької
Січі (В.Смолій, В.Степанков, П.Сас, В.Станіславський), чи то реєстрового
козацтва, модифіковані політичними практиками руської шляхти (С.Величенко,
В.Горобець, І.Кондратьєв)11.
У тісному зв’язку із типологією державності Козацького Гетьманату
перебувають історіографічні дискусії стосовно термінології й критеріїв великого
козацького повстання під проводом Б.Хмеьницького, котре дослідники
окреслюють, як “Національно-визвольну війну”, “Українську революцію” або ж
“Козацьку революцію”. Різниця в підходах дослідників має як спільні
8 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К.1959; Панашенко В. З історії національних державних інституцій: Генеральна військова канцелярія //Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво. — К., 1998. — С. 252-262 та ін.
9 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. — К., 1996; Заруба В. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648-1782 рр. — Дніпропетровськ, 2007; Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении: историко-юридический очерк. — Одесса, 1909 та ін.
10 Брехуненко В. Козаки на степовому кордоні Європи: Типологія козацьких
спільнот XVI — першої половини XVII ст. — К., 2011); Грибовский В. Социальная типология казачьих сообществ //Казачество в тюркском и славянском мирах: коллективная монография. — Казань, 2018. — С. 94-172; Леп’явко С. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.). — Запоріжжя, 2001 та ін.
11 Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяголості в українській історіографії XVII — XVIII ст. //Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей. — К., 1992. — С.117-121; Горобець В. Під булавою гетьмана. Права і вольності Гетьманщини в умовах імперського підневолля. — К., 2024. — С.13-31 та ін.
36
знаменники (кардинальний характер перетворень), так і розбіжності (масштаби й
сфери на які поширювалися зміни)12.
Інституційна еволюція Козацького Гетьманату та ступінь його суверенітету
в контексті стосунків із Річчю Посполитою, Московським царством і Російською
імперією є предметом системних досліджень, котрі беруть під увагу характер
дипломатичних стосунків, політичну культуру еліт, воєнні конфлікти в яких
оприявнилися структурно-функціональні розбіжності між військово-
політичними системами країн-учасниць. Особливо важливими в контексті теми
дисертаційного дослідження є системні узагальнення й фактографічний матеріал,
що стосується стосунків гетьманату із Московським цаством та Російською
імперією, що вплинули на розвиток мілітарних інститутів і політичну модель
Гетьманщини у XVIII ст.13.
Спеціальне місце в історіографії посідають роботи, присвячені історії
старшинської еліти, зокрема процесам її становлення (В.Липинський),
біографіям окремих персоналій і старшинських родів (О.Лазаревський),
генеалогічним розвідкам (В.Модзалевський), участі старшин в державотворчих
процесах і війнах (В.Кривошея, В.Горобець, Т.Чухліб) 14, політичній культурі
козацької верхівки (З.Когут, П.Сас, О.Струкевич, С.Багро) 15. Водночас варто
12 Горобець В. Під булавою гетьмана. Права і вольності Гетьманщини в умовах імперського підневолля. К., 2024. — С.10-11; Смолій В. Революції у цивілізації раннього модерну: паралелі українського та світового досвіду //Український історичний журнал. — 2021. — №1. — С.4-26; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVII ст. (1648-1676 рр.). — К., 2009.
13 Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. — К., 1998; його ж. Під булавою гетьмана. Права і вольності Гетьманщини в умовах імперського підневолля. — К., 2024; Гуржій О. Україна в суспільно-політичних комбінаціях імперського уряду Росії (30—90-ті рр. ХVІІІ ст.). ‒ К., 2019; Струкевич О.К. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х рр. ХVІІІ століття (політико-адміністративний аспект проблеми). — К., 1996.
14 Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. — К., 2010; Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. — К., 2003 та ін.
15 Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної і модерної історії
України. — К., 2004; Струкевич О. Політико-культурні орієнтації еліти України-
37
відзначити, що українська історіографія, як класична, так і сучасна, писала про
козацьку старшину, головне, як сукупність урядників, наділених певним набором
управлінських функцій. Класичним прикладом такого описового підходу є
роботи Д.Яворницького, канон якого успішно перекочував і до радянської
історіографії. Натомість зовсім новим словом у дослідженнях старшини були
роботи Л.Окиншевича та М.Слабченка, котрі аналізували старшинські уряди
крізь призму історії еліт і інституцій, а також розвитку права16. Зрештою на
сучасному етапі українська історіографія повернулася до розгляду старшини, як
соціальної та політичної еліти гетьманату (В.Горобець, І.Кривошея) 17.
Важливе значення мають також роботи з соціальної історії козацького
стану, науковий інтерес до якої сформувався ще в народницькій історіографії,
зокрема роботах М.Костомарова, В.Антоновича, І.Лучицького й був розвинений
в працях наступних поколінь дослідників початку ХХ ст., які інтегрували в своїй
роботі понятійний апарат і методологію соціальних наук (В.Барвінський,
М.Слабченко, В.Мякотін, С.Шамрай, О.Грушевський). Важливе значення мали
дослідження радянської історіографії, котрі поставили вивчення історії
козацького стану в соціально-економічний контекст, дослідивши процеси
майнового розшарування козацтва, зміну структури земельної власності й
землекористування, що впливали в тому числі й на боєздатність козацького
війська (І.Гуржій, В.Романовський, К.Стецюк, О.Гуржій, О.Путро,
В.Борисенко)18.
Гетьманщини (інтегральний погляд на питання).— К., 2002 та ін.
16 Окіншевич Л. Генеральна Старшина на Лівобережній Україні XVII-XVIII
вв. //Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. — К., 1926. — Вип.2; Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении: историко-юридический очерк. — Одесса, 1909.
17 Горобець В. Генеральна старшина Війська Запорозького //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII—XVIII ст. у 2 кн. — К., 2018. — Кн.1. — С. 101-122; Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави (XVII — XVIII ст.). — Біла Церква, 2016. — Т. 1-2 та ін.
18 Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К., 1986; Гуржий А. Эволюция феодальних отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. — К.,1986.; Мякотин В. Очерки
38
Самостійне значення в контексті дисертаційного дослідження мають праці
військово-історичного жанру, присвячені різним сферам і аспектам
досліджуваної проблематики. Власне, збройні сили Гетьманщини, як певна
цілісність і об’єкт самостійного дослідження постали в працях істориків початку
— першої половини ХХ ст., що розглядали їх як один з підставових державних
інститутів (І.Крип’якевич, М.Слабченко, В.Романовський та В.Дядиченко). Цим
роботам був притаманний погляд на армію саме як один з атрибутів державності,
а не як формотворчу силу при створенні самої держави. Такий дослідницький
ракурс зберігся і в подальших дослідженнях, хоч більшість із них
концентрувалася на вивченні воєнної історії війська Гетьманщини, а не на
інституційній історії збройних сил (виняток становили роботи О.Апанович та
В.Сергійчука)19. Всебічний інтерес до військової історії Гетьманщини відновився
після 1991 р., коли історичні дослідження охопили максимально можливий
тематичний спектр питань військової організації козацького війська (В.Заруба,
В.Сергійчук)20, найманих формувань (А.Федорук, О.Сокирко)21, окремих
кампаній і битв (Т.Чухліб, С.Павленко)22, персоналій полководців (В.Степанков,
Ю.Мицик) 23 24 , військового мистецтва (І.Стороженко, І.Гаврилюк) і т.ін. Разом із
тим, в наявній історіографії присутні лише конкретно-історичні розвідки,
социальной истории Украины в XVII-XVIII вв. — Прага, 1924. — Т.1; Путро А. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века. — К., 1988 та ін.
19 Апанович О. Збройні сили України в першій половині XVIII ст. — К., 1969; Сергійчук В. Народна армія на Україні в роки визвольної війни 1648 — 1654 (організація, озброєння, забезпечення): Автореф. дис. канд.іст.наук... — К., 1982.
20 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. — Дніпропетровськ, 2003.
21 Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669—1726 рр. — К., 2006; Федорук А.Наймане козацьке військо (XVI — середина XVII ст.): ідеологія, організація та військове мистецтво : Автореф. дис... канд. іст. наук… — Чернівці, 2000.
22 Павленко С. Військо Карла XII на півночі України. — К., 2017; Чухліб Т. Відень 1683: Україна-Русь у битві за “золоте яблуко” Європи. — К., 2013.
23 Мицик Ю. Сподвижники Богдана Хмельницького. — К., 2023 та ін.
39
присвячені окремим ділянкам інституційної історії гетьманського війська чи
його бойової діяльності. Натомість відсутні синтетичні праці з історії розвитку
збройних сил Гетьманщини та воєнного мистецтва, включені в
загальноєвропейський контекст розвитку військової справи.
Окрему групу історіографії становлять праці, що стосуються прикладних
аспектів розвитку військової справи Гетьманщини. Зокрема, роботи, присвячені
озброєнню козацького війська з’явилися ще в класичній українській історіографії
(О.Лазаревський)25 й в наш час доповнені дослідженнями в галузі зброєзнавства
(Д.Тоїчкін, О.Мальченко)26, вексилології (Ю.Савчук)27, уніформології
(Є.Славутич) 28 29 й ранньомодерної археології (І.Свєшніков). Якщо дослідники
досить ґрунтовно опрацювали хронологію та сутність змін в знаково-символічній
сфері військової субкультури, то питання переозброєння гетьманського війська
зачіпалися епізодично, не проектуючи їх на стан боєздатності армії та її
